У Львові пройшли гастролі Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка.
Вони показали публіці виставу «Прости і помилуй...», присвячену роковинам Голодомору 1932—1933 років. «Господи, прости і помилуй...» — повторюють герої вистави. Кожен своєю мукою, кожен своїм горем, кожен своєю трагедією. А трагедія — на всіх одна. За жанром — це народна трагедія.
— Виставі вже 15 років, — розповідає драматург Микола Кузьо. — Це тема, яку залишати не можна й щоразу треба до неї повертатися. Це сторінка нашої історії, про яку ми не маємо права забувати». Вперше «Прости і помилуй...» була поставлена в 1993-му й тоді називалася «Голокост». А в 2003 році виставу відновили до 70-х роковин Голодомору. Під егідою Президента України театр гастролював містами нашої країни, побував у багатьох східних обласних центрах, і загалом показав 35 вистав. У минулому році постановка пройшла в Києві. «Столиця була шокована, що провінційний театр поставив таку виставу, — пригадує Кузьо. — Навіть там, де в нас були вагання з політичних міркувань, в Луганську чи Донецьку, нас прекрасно сприймали. Люди плакали, дякували артистам за гру, за важливість теми... У нас немає окремих Заходу та Сходу, є єдиний український народ з єдиними болями та історією, і ставлення до цієї вистави було однозначне у різних куточках України».
Богдан Береза, директор і художній керівник Волинського театру розповів, що сценарій Миколи Кузьо — це літературні роздуми, які акторам надзвичайно важко грати, набагато важче, ніж драматургію. Відома артистка Таїсія Литвиненко після перегляду зазначила, що вона здивована, «як актори літературний матеріал поклали на своє єство — вийшло природно й органічно». Те, що вистава має успіх — перш за все, заслуга акторів, які зуміли відчути, пронести крізь душу, вжитися в ролі так, щоб зобразити не подію, а біль, щоб глядач у залі відчув себе присутнім, перенісся на сім з половиною десятків років назад.
— Ми ще не знаємо й 50% того, що відбувалося, — вважає Б. Береза. — Коли відкриються секретні матеріали, то я думаю, суспільство буде шоковане. Навіть, коли ми в 2003 році мали можливість з цією виставою об’їхати всі районні центри — у людей відкривалися очі... В Україні є три духовні проблеми, які дуже важко вирішити: перекручена історична правда, релігійна правда і мовна. Треба захистити свої національні інтереси, бо без цього народу нашого нема. А нас хочуть перетворити на населення — і тоді нас легше буде ламати, кроїти державу.
Той, хто ідентифікує себе українцем, усвідомлює свою приналежність до цієї нації не може байдуже ставитися до історичної пам’яті свого народу. Ті, хто проживав на цій території тоді, проживають тепер, ті, що мають зв’язок з Україною, зобов’язані поважати те, що творить її історію. Той, кому болять вікові рани, стежив за всім, що відбувалося на сцені із завмерлим скреготом в серці, у найвищій емоційній напрузі, боячись ворухнутися й соромлячись своєї ситості. А ті, хто люблять свою країну, ті, кому близький людський біль і знайоме відчуття співпереживання плакали від несправедливості та образи за невинних людей.
Актори відтворили життя людей: радості й тривогу звичайних побутових подій — незадоволення і прагнення оборонити свою працю і свій хліб — страх, сум, щем в серці — тиха покора, звернення до Бога, одухотворення природи, божевілля, ніжність і... любов. Страшно було дивитися, як нелюди в людській подобі відбирають у селян останнє, крадуть горщики з печі, знущаючись і насміхаючись, топчуть дрібні зернини, а з ними надії, сподівання і віру в те, що колись настане весна. Для багатьох вона більше не настала... Боляче було дивитися, як голодні люди діляться крихтами, туляться один до одного, проявляючи усю доброту і турботу, що з’являється, мабуть, лише перед обличчям смерті. Як ті, хто помирає з голоду, збирають останні колоски, але не їдять, а бережуть, щоб весною посіяти зерно в землю, щоб вона знову родила й годувала; як знесилена старенька цілувала зелену траву, молилася сонцю і землі, дві малесенькі картоплинки у руці стискаючи, а ледь живий дідусь обіймав її і ніс до хати на руках... І жах сковував серця, коли мати топила своїх дітей, а найменше, вже мертве, притискала до грудей і, як в гарячці, до нього промовляла. Дивно було дивитися, як голодні люди рисами змінювалися так швидко, і не старіли, а якось так зникали, що від них лишались лише очі — лише душі, й дивно було усвідомлювати, що це актори так перевтілилися. А над усім цим червоними літерами — «Держава, Партія, Комуна і Сталін». І луною болючі слова: «Ой не буде добра на цій землі, бо горе землі, що своїх діточок прогодувати не може...», і молитва: «Господи, чому ми мусимо таке терпіти? За які ж гріхи ти нам голодну смерть посилаєш?».
На такі вистави треба запрошувати тих людей, кому язик повертається казати, що Голодомору не було, хто дозволяє брехати у вічі правді та історії на братських могилах 10 мільйонів (чи не більше) жертв страшного геноциду українського народу, мільйонів невинних людей, серед яких були не лише українці. Давно пора відкинути усі політичні танці на могилах, зупинитися і попросити прощення та помилування батькам, собі та дітям, щоб така трагедія більше ніколи не прийшла на нашу родючу землю.
