Твір про присутність музики в житті людини можна віднести до жанру «захоплююче музикознавство». Книга запрошує в мандрівку старим Києвом, музичним Лондоном і маленькими німецькими містами, пов’язаними з іменами великих композиторів. Перлини світової класики та пісні «Бітлз», музика до чудових фільмів і мюзиклів і навіть наспіви шарманки, почуті автором на вуличці Аугсбурга — віртуозно, красиво, легко веде свою оповідь письменник, як музикант імпровізує на обрану тему, зберігаючи цілісність і гармонію стилю. А ще зі сторінок ллється світло усмішки автора, доброзичливої, мудрої людини — немовби друг, розмовляючи з тобою, розповідає про те, що йому близьке, а ти слухаєш і хочеш, щоб оповідь не закінчувалася...
«ДНІПРО — ТЕМЗА»
Леонід Олександрович Гамбург народився 1935 року, а з 1944 року родина оселилася в Києві. Закінчив Київське вище інженерно-авіаційне училище і понад тридцять років прослужив у ВПС, вийшовши у відставку в званні полковника.
І раптом життя здійснило несподіваний поворот. Леонід Гамбург із дитинства був захоплений Англією, її історією та культурою. На початку 90-х років створив і очолив Асоціацію українсько-британської співпраці «Дніпро — Темза», працював представником Британської консультативної служби в Україні, завдяки чому декілька разів побував у Британії.
Любов до англійської літератури і музики, поєднавшись із письменницьким даром, стала покликанням і справою всього життя. 1996 року вийшла в світ книга про англійську дитячу літературу «Гулливер, Алиса, Винни Пух и все-все-все», потім — у видавництві «Грамота» — «Шерлок Холмс, отец Браун, мисс Марпл и все-все-все. Приглашение в английскую классическую детективную литературу» (2001), «Сер Джон Фальстаф, мистер Пиквик, Дживс и все-все-все. Английский юмор, его литературные и реальные герои» (2003), «Парадоксы английской музыки ХХ века» (2005).
Яскраві, талановиті, чудово проілюстровані книги відразу привернули увагу, виявилося, що за ними можна з захопленням вивчати культуру країни, яка в своїх кращих зразках давно стала приналежністю світової культури. До речі, багато в чому завдяки старанням Леоніда Олександровича, Україна відкрила для себе творчість видатного англійського композитора Едварда Елгара. Хочеться сподіватися, що Міністерство культури і туризму здійснить добрий намір видати всі чотири книги в перекладі українською мовою. А цього року у видавництві «Грані-Т» побачила світ ще одна книга «англійської» тематики, з любов’ю написана для дітей, — «Дитинство п’яти письменників Англії», в перекладі Наталі Позняк.
Плідною стала співпраця письменника з часописом «Радуга», на сторінках якого в 2006—2007 рр. було надруковано «Неоконченная симфония», есе «Полеты в детство» (про письменників-авіаторів Антуана де Сент-Екзюпері, Роальда Даля і Річарда Баха) і нарис «Краски политика» (про Вінстона Черчилля — художника). В останньому числі часопису автор виступив як прозаїк із новелою «Комета из созвездия Стрельца».
Після публікації «Неоконченной симфонии» до часопису прийшло стільки листів від вдячних читачів, що редакція вирішила випустити її окремою книгою в серії «Библиотека журнала «Радуга». Видання включає в себе два компакт-диски — музичні ілюстрації, і це дає дивовижну можливість відразу почути ту музику, про яку ти щойно прочитав.
ФРАГМЕНТИ «СИМФОНИИ»
— Книга народилася випадково, як виникає мелодія, — розповів на вечорі в Будинку вчених автор. — Я писав передмову до книги про парадокси англійської музики і хотів у короткому вступі-прелюдії розповісти про моє ставлення до музики, про моє життя поруч із нею. Поступово воно розросталося, доповнювалося, безпардонно відсуваючи на другий план англійських музикантів. Довелося його з книги прибрати, і воно лежало збоку, чекаючи слушного часу.
Я довго шукав назву, і, нарешті, вона з’явилася — «Неоконченная симфония». Виникла асоціація трьох частин життя з трьома частинами симфонії: перша частина — це музика Києва, музика дитячих, юнацьких років і того часу, коли я після багатьох поневірянь повернувся до рідного міста. Музика трагічна й радісна, весела й сумна — різні теми, які йдуть і повертаються, як у першій частині класичної симфонії. Друга частина — це музика Лондона, міста, про яке завжди мріяв і де мені вдалося побувати декілька разів за останні 10 років минулого сторіччя. Це легка музика радісних вражень і відкриттів — Адажіо, як у другій частині симфонії. І, нарешті, третя частина — музика Аугсбурга, міста, де ми зараз живемо, і музика навколо цього міста: вона трохи танцювальна, майже, як менует.
Мій перший дотик до музики відбувся далекого 1941 року травневими днями. Наша родина на той час мешкала у Львові, де в одній із кімнат нашого помешкання стояв білий рояль. Сусідка, стара польська піаністка прийшла до нас у гості й зіграла два етюди Шопена. Я був приголомшений — музикою і тим, що цю музику можна «створювати» руками. Вона дала мені декілька уроків, і моїм вищим досягненням виявився «Вечірній дзвін». А за місяць почалася війна, і 23 червня ми залишили Львів. Потім мене двічі відвозили від війни, а 1944 року ми повернулися до Києва, де вже не було білого рояля і не було можливості вчитися музики. Відтоді залишилася лише мрія займатися музикою, і вона так і не здійснилася. У книги є підзаголовок «О музыке в жизни одного немузыканта». Мені дуже хотілося сказати, що я люблю музику, але перебуваю від неї в шанобливому віддаленні, не вмію грати на жодному інструменті, не є професіоналом. Тому поетичним епіграфом до книги стали слова Булата Окуджави: «Продолжается музыка возле меня. Я играть не умею. Я слушаю только». А музичним епіграфом до книги не могла не стати «Неоконченная симфония» Франца Шуберта.
ПРОГУЛЯНКИ КИЄВОМ
А тепер перша частина симфонії — рідне місто Київ, де пройшли мої шкільні та студентські роки. Якщо здійснювати прогулянку, яку я завжди здійснюю, коли приїжджаю сюди, то почати потрібно з мого будинку на вулиці Воровського. Зараз його вже немає, там розбитий маленький скверик, а на тому місці, де стояло моє ліжко, росте ялиночка, яка вже вдвічі вища за мене зростом.
Музика мого дитинства складалася зі звуків трамваїв, які деренчали на розі, проходячи повз наш будинок, і музики, яка звучала з чорної тарілки репродуктора, який висів на стіні. Де зараз відшукати цей унікальний апарат, щоб показати його внукам?
Проте ця музика була джерелом усього того, що хлопчик міг у себе вбрати. З репродуктора лилися незвичайні звуки, які приголомшували, дивували, захоплювали. Чудово, що поряд зі мною був батько, людина, яка любила, тонко розуміла музику і розповідала мені про все, що знала.
А далі, якщо продовжувати мою звичайну дорогу, через квартал — моя школа № 24, на розі Воровського та Обсерваторної. Там проходили шкільні вечори, і коронним номером нашої самодіяльності завжди було виконання моїм другом Вітьком Русаковським вальсу Хачатуряна до драми Лермонтова «Маскарад». Я з великим трепетом і любов’ю ставлюся до своїх шкільних друзів. Коли йду повз школу, до Львівської площі маленьким бульваром, проходжу повз будинки, де вони мешкали. Їх майже нікого вже немає, і для мене звучить інша музика, зовсім не класична — пісня Таривердієва на слова Ахмадулліної «По улице моей, который год, звучать шаги — мои друзья уходят...»
Далі моя дорога пролягає вулицею Ярославів вал, від Львівської площі до Золотоворітського скверу, дуже затишного, милого, зі старими руїнами воріт. Там я часто чекав на батька, він працював у будинку навпроти. І звідти відбувся мій перший похід до Київського оперного театру. Першою оперою, яку я почув, була «Тоска» Пуччіні. Тато взяв квитки до першого ряду партеру, щоб я міг, перегнувшись через бар’єр, побачити музикантів і інструменти, щоб міг бачити диригента. Моментом, який найбільше запам’ятався для мене, виявилася настройка музичних інструментів. Це був цілком несподіваний твір, який я почув до початку опери. Очевидно, це дуже важлива частина будь-якого музичного спектаклю, коли настроюються інструменти, налаштовуються музиканти, налаштовуються слухачі на ту музику, яку вони мають почути. Недаремно Прістлі одного разу пожартував: «Коли в мене буде день народження, подаруйте мені запис настройки музичних інструментів перед оперою».
Наступною оперою, яку я слухав із батьком, були «Корневільські дзвони» Планкетта — мелодійна, радісна комедія з незабутнім передзвоном дзвонів старого Корневільського замку.
Ця радість спілкування з музикою і з батьком дуже рано закінчилася. Листопадової ночі 1947 року його не стало, і вже за два дні я стояв біля відкритої могили на старому Лук’янівському цвинтарі, зовсім поруч із тим місцем, яке мені ще було незнайоме і яке називається Бабин Яр. Два роки я музику слухати не міг. А потім знову став слухати радіо, яке залишалося єдиним джерелом прекрасної музики, в тому числі й такої, яку зараз рідко виконують. Пам’ятаю Першу симфонію Василя Калиникова, пам’ятаю прекрасну річ «Фантазія на теми Рябініна» Антона Аренського.
Якщо продовжувати прогулянки Києвом часів моєї юності, то потім почалися походи до Маріїнського парку, до старої естради-черепашки з прекрасною акустикою. Там можна було почути виступи Натана Рахліна, чудового диригента. Цей міцний, низького зросту чолов’яга з дивовижними руками буквально злітав на естраду, і кожен його концерт у ті роки був подарунком усім, хто приходив до цього парку.
Там я вперше почув концерти для фортепіано з оркестром Чайковського і Шопена. Відтоді концерти для фортепіано з оркестром стали улюбленими творами, а найулюбленішим — концерт Едварда Гріга. Особливо дивовижна в ньому друга частина, Адажіо. Слухаючи його, насолоджуєшся, уявляючи собі норвезькі фіорди, північну природу. Все життя мріяв побачити це на власні очі.
Це щастя прийшло в старості. Ми відвідали Берген, йшли дорогою, схожою на ущелину — з обох її боків ростуть високі старі дерева. Дорога привела до будинку, де композитор прожив багато років, а від будинку веде маленька стежина до хатини, де стоїть рояль і письмовий стіл — там творив великий музикант. Спускаєшся далі до фіорду, проходиш повз скелю, на якій норвезькими рунами висічене ім’я Едварда Ѓріѓа, там похований його прах. Вийшли до фіорду, вечоріло, спускалися тихі норвезькі сутінки. Тихе дзюркотіння води і повне враження, що звучить Адажіо з фортепіанного концерту Ѓріѓа. Дякую життю за такі королівські подарунки!
Повернімося до Києва. Далі, після прогулянки парком, спускаюся до центру міста, і звичайно цей шлях проходить повз Жовтневий палац, як він тоді називався. 1959 року там уперше в Україні пройшов концерт Нью-йоркського симфонічного оркестру, коли Бернстайн грав «Рапсодію в стилі блюз» Гершвіна. Для мене це були відразу два музичні відкриття: Бернстайн і Гершвін, які залишилися зі мною на все життя.
Багато концертів я слухав у Київській філармонії, починаючи з юнацьких років і закінчуючи тим, що відбувся нещодавно, на відкритті нового сезону, коли звучала музика Бетховена і Шнітке у виконанні Наталі Гутман і Симфонічного оркестру філармонії. А декілька років тому ми почули в нашій філармонії твір Валентина Сильвестрова «Реквієм для Лариси». Ця музика вражала, дивувала, захоплювала і залишилася в пам’яті. Знаю, що «Реквієм» Сильвестрова з великим успіхом виконував Роман Кофман із капелою «Думка» в Німеччині — в Бонні й інших містах, і німецька публіка сприймала його з великою пошаною та повагою.
Останнього разу перед від’їздом до Німеччини ми були в філармонії на концерті Київського камерного оркестру під орудою Романа Кофмана, коли він виконував «Прощальну симфонію» Гайдна. Всі музиканти, загасивши свою свічку, йшли зі сцени, останнім пішов зі сцени, загасивши свічку й зігравши останнє соло на скрипці, маестро. Мабуть, символічно, що це була «Прощальна симфонія» ...
Схвильована розповідь тривала, звучали улюблені автором музичні твори та поетичні рядки. І якщо уявити собі, що вся музика світу — ідеальне царство, яке не має кордонів, то в ньому дороговказною ниткою світиться мелодія «Неоконченной симфонии» цього ні на кого не схожого немузиканта.
