Мазепинці — це невеличке село майже на кордоні Білоцерківського району, що нараховує зараз всього-на-всього 400 жителів і, як чимало українських сіл, славиться багатою історією з XVI ст. (недарма ж «День» їх називає Малими-Великими селами України). Мазепинці — родове село гетьмана Івана Мазепи. Як стверджують місцеві жителі, відтоді назва його залишалася незмінною (звичайно, за радянських часів село намагалися перейменувати на Ленінське, Червоний Партизан, Щербинівка, однак місцеве населення відстояло своє право називатися Мазепинцями).
Місцеві жителі розповідають, що ініціатором та спонсором появи пам’ятника Мазепі в Мазепинцях став іще 1994 року американець українського походження Мар’ян Коць. Хоча на відкритті погруддя і були присутні перші особи держави, у самому встановленні не було їхньої участі. Мазепинчани сприйняли цю звістку більш ніж радісно — з гордістю. Позиція сільської громади Мазепинців була одностайною щодо назви села, а встановлення пам’ятника остаточно її закріпила.
Два роки тому в Мазепинцях було відкрито дерев’яну козацьку церкву Святителя Миколая, збудовану спільними зусиллями районної державної адміністрації, громадських організацій, підприємців та жителів району. Під час цьогорічних святкувань Дня козацтва відкрито меморіальний комплекс Парку козацької слави, що охоплює пам’ятник Івану Мазепі, храм Святителя Миколая, Козацьку варту, Музей старожитностей та етнографії, ринкову площу, молочарню, млин, криницю «Журавель», козацьку вежу, курган Пам’ятний хрест і, звичайно ж, корчму.
На ринковій площі розбили свої «курені» майже усі сільські ради району. Неподалік гудів ярмарок із медовухою та виробами народного мистецтва. А яке ж козацьке свято без самих козаків?! Рада українського козацтва при Президентові України взяла участь в святковому відкритті Парку козацької слави. Під час відкриття було освячено Пам’ятний хрест на кургані, а сучасні козаки пройшли почесною ходою, тримаючи попереду образ Покрови, через увесь парковий комплекс. Звичайно, теперішні козаки не носять шароварів та оселедця на поголеній голові, але прагнуть берегти і передавати козацькі традиції як питомо українські, не притаманні жодному іншому слов’янському чи європейському народу.
Свято в Мазепинцях потішило і рекордом України. Шеф-повар Володимир Шуляк із Броварів разом із помічником приготували 750(!) літрів запашного українського борщу. Це кулінарне дійство мало назву «Фестиваль борщу» і включало три великі казани української національної страви, приготовані за різною рецептурою. Поласувати гарячим борщем із пампушками запрошували усіх бажаючих абсолютно безкоштовно і ненормовано — скільки з’їси, стільки і на здоров’я.
Оглядаючи усі частини меморіалу, неможливо оминути Музей старожитностей та етнографії. Невеличка будова складається всього лише з трьох кімнат. Підлога однієї з них рясно устелена зіллям, як колись в українських хатах. Дерев’яну долівку не робили — підлогу змазували глиною і застилали різноманітним зіллям — це вважалося зручним і охайним. Потім зілля засихало, його змітали і слали нове.
«Цей музей було створено руками людей фактично за два тижні перед відкриттям комплексу. Гроші ні з бюджету, ні від спонсорів не брали, зі світу по нитці — і ми маємо отакі світлиці зі знаряддями праці, побуту», — розповідає екскурсовод музею, працівник Білоцерківської центральної районної бібліотеки Оксана Бондар. Одна з кімнат імітує спальню з дитячою колискою, що кріпиться до стелі, — проста і затишна кімната, притаманна оселям цього регіону. Стіни другої прикрашають стенди із історичними викладками, звичайно ж, портретами видатного земляка Івана Мазепи. А от і він сам, вірніше — артист театру, що вже багато років грає роль великого гетьмана. «На сьогоднішньому святі я вже в 55-й раз читатиму монолог Мазепи. Це літературна композиція за твором письменника Андрія Гудими «Сповідь Мазепи», — розповідає ветеран Київського обласного музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського, заслужений артист України Володимир Рєпін. Усе по-справжньому: і шапка гетьмана, і булава, і поважна хода. Історія оживає в образах сучасності.
Гудить корчма, лунає народна пісня, дзвенить сміх — відчувається щось рідне в тих звуках. Це ще один із маршрутів кожного українця, який необхідно відвідати, щоб відчути дух козацтва як невід’ємної частки української історії та традицій, як невід’ємну частину себе. Відродження свого споконвічного повинно відбуватися повсякчас і невпинно, після років занепаду та мовчання. Новий козацький комплекс має слугувати мазепинчанам і скликати гостей до куточку країни, який вже не назвуть забутим.
