Розписи гурту «Інтересні казки» почали з’являтися на стінах Києва декілька років тому. Величезні, часом на всю стіну, фрески. Дивні персонажі, застиглі немовби вві сні. Найнесподіваніші поєднання предметів, парадоксальні ситуації, по-справжньому сюрреалістична атмосфера в поєднанні з точністю деталей, порушені закони тяжіння, багатовимірні галюцинації. І все це в насичених, по-графітістськи яскравих кольорах, проте з дотриманням правил живописної грамоти. Нічого подібного в українському стріт-арті досі не було. «Інтересні казки» — це Володимир Манжос і Олексій Бордусов. У нашій бесіді брав участь також Олександр Тимченко, координатор проектів «Казок».
— Чи пам’ятаєте свій перший малюнок на стіні?
Олексій Бордусов: — Найперші малюнки були крейдою, дуже давно. Я ще не мав навіть доступу до фарби.
Володимир Манжос: — Знайшов удома балончик із фарбою для машини... Якісь написи просто, назви музичних виконавців. Більше нічого не пам’ятаю.
— Починали ви, наскільки я знаю, в складі «Ingenious Kids» («Геніальні хлопці»). Що це була за група?
В. М.: — Це була спочатку не група, просто друзі. Разом проводили час, скетчі малювали...
А. Б.: — Але до муралізму це, за великим рахунком, не має стосунку.
В. М.: — Це був просто вандалізм. Ми зараз проти цього. Але це нормальний етап розвитку будь-якого графіті-художника. Мені тоді було 19 —20 років.
— Доводилося тоді мати неприємності з законом?
В. М.: — Та так, нічого серйозного.
А. Б.: — Затримували й відразу відпускали.
В. М.: — У той час було так, зараз уже жорсткіше. Деякі сиділи вже за це.
— І до такого дійшло?
А. Б.: — Ну, недовго, декілька місяців. Штрафи серйозні сплачували.
— Як ви перейшли до нинішнього стилю?
В. М.: — Ми довго до цього йшли. Малювали традиційне графіті — це райтинг (букв. «письменство». — Д. Д.), коли свій нікнейм (псевдонім. — Д. Д.) пишеться, плюс персонажі — скоріше для того, щоб розбавити шрифти. Але ми, все ж таки, більше персонажів малювали, і настав момент, коли подумали, що потрібно зробити щось без шрифтів. Пам’ятаю, 2002 року поїхав до Гомеля на фестиваль, вигадав сюжет, у рамочці, намалював, мене шрифтами з усіх боків обліпили, після цього я зрозумів, що ось воно: потрібно окремо малювати таке. У Ялті 2003 року ми вперше це втілили.
— Ви — з дуже небагатьох українських стріт-артистів, хто створює на стінах повноцінні картини. Чому такий стиль у нас не розвинутий?
В. М.: — Бо не так багато часу минуло, і в нас ще не сформувалася як слід графіті-сцена.
А. Б.: — Точніше, сцена стріт-арту. Є графіті, а є стріт-арт. Графіті — більше шрифти.
В. М.: — Графіті вже як індустрія. У Москві це набагато більше розвинуте, фестивалів більше проходить, і художники більше й частіше малюють, більше заробляють, і є можливість створювати масштабні сюжетні роботи. А в нас художники бідніші.
— Хоча у нас також фестивалі проводили, і результати добрі — можна побачити на тій же Шулявці або на вулиці Соляній...
В. М.: — Є талановиті люди. Мені здається, основна причина — брак матеріалів.
— Тобто труднощі технічного плану.
В. М.: — Так.
А. Б.: — Ще важливу роль грає наявність легальних стін для малювання. Попросту ніде малювати. Припустімо, у нас є зараз матеріали, але ніде малювати. Але не лише в нас — у багатьох так.
В. М.: — А в тих місцях, де ми малювали ще роки три назад — у так званому Hall of Fame («Залі слави». — Д. Д.) на набережній річки Либідь, де всі малюють, роботи швидко псують, і немає бажання там щось робити. Зараз більше малюють на набережній Дніпра.
— Поговорімо про ваш стиль. Що таке муралізм?
В. М.: — Навіть шрифтове графіті, якщо там є якийсь сюжет, композиція, можна назвати муралізмом. І якийсь орнамент також можна віднести до муралізму. Говорячи простіше — це художній розпис стін.
— Володимире, в одному інтерв’ю ви говорите, що відсутність освіти для вуличного художника — скоріше успіх, ніж вада. А чому?
В. М.: — У мене її немає, тому я не відчуваю, що це вада. Один знайомий, який освіту має, говорив мені, що на перших етапах вона йому заважала. Ось його так вчили, і по-іншому він не може.
— А ось Олексій вчився на архітектора, наскільки я знаю.
А. Б.: — Мені не заважає. Навпаки. Можна використати якісь елементи композиції, краще розташувати предмети на поверхні зображення. Це не правило, але може знадобитися.
— А наскільки ви колектив, чи кожен автономний?
В. М.: — У нас не завжди колективна творчість. Малюємо і разом і окремо. Проблеми лідерства, з’ясування, хто головний, немає.
— А розподіл праці?
А. Б.: — Якщо ідея нам обом подобається, ми її приймаємо...
В. М.: — ...проробляємо всі деталі...
А. Б.: — Припустімо, частину малюю я, частину — Вова, а потім комбінуємо.
В. М.: — Можемо навіть без ідеї, у кожного свої начерки. Просто малюємо-малюємо, і в підсумку все об’єднуємо, з’являється сюжет. Не обов’язково там конкретний задум. Може, на підсвідомому рівні він є, в процесі проробляється і наприкінці вже видно...
А. Б.: — Параною і штрихи...
В. М.: — Ми називаємо це параноя — так, жартома.
А. Б.: — Як щось незрозуміле.
— Параноя — стан насправді досить тривожний. Добре, що ви до нього так весело ставитеся. А чому ви своїх персонажів штрихами називаєте?
А. Б.: — Не знаю, звідки це пішло... Буває, людину називають «штрих» — ми цей жаргон застосували в своїй роботі.
В. М.: — Не хотілося називати такими словами, як у графіті — character, персонаж.
А. Б.: — Такі терміни американські ми не переймаємо.
В. М. (з усмішкою): — Он як у газеті «Сегодня» про нас написали — «дозволили бомбити десять будинків». Бомбити — ми таке не використовуємо.
А. Б.: — Слова чисто американські — бомбінг, графіті — ми тримаємося осторонь від цього, малюємо свою параною і все. Використовуємо лишень матеріал, тобто балон із фарбою.
— А чим заробляєте?
В. М.: — Вуличний художник, якщо він малює шрифти — це мало кому цікаво і мало хто за це гроші платитиме.
А. Б.: — Хоча зараз навіть шрифти, буває, замовляють.
— А що стосується вас?
В. М.: — Ми малюємо не графіті, а стріт-арт. Різниця в тому, що райтинг — послання лише тим, хто розуміє, вузькому людей, а стріт-арт — зрозумілий всім, і відповідно попит більший.
А. Б.: — Це, умовно кажучи, — зрозуміло. Зате образи є.
— А замовлення бувають?
В. М.: — Лише цим і займаємося. Забезпечуємо себе.
— Мабуть, багато грошей іде на матеріали?
А. Б.: — Від замовлень фарба залишається, для того щоб малювати просто так, для себе. Купуємо часто більше, ніж потрібно.
— І хто замовляє?
А. Б.: — По-різному. Наприклад, у торговельному центрі «Більшовик» ми багато зробили, і всередині й зовні. В інтер’єрах малюємо.
В. М.: — Рідко бувають приватні особи.
А. Б.: — В основному громадські будівлі.
— До речі, в статті, яку ви згадали, написано, що муніципалітет дав вам дозвіл на розпис десятка будинків у Києві.
В. М.: — Та ну, журналісти роздули.
А. Б.: — Це окрема тема. Проект, який уже давно тягнеться, стільки сил на нього витрачено. Сама ідея з’явилася років п’ять-шість тому — хотіли розписувати торці будинків. Ми її виношували...
В. М.: — ...дивилися, мріяли, фотографували будинки...
А. Б.: — Вставляли навіть у фотошопі свої роботи на торці будинків, показували комусь, говорили, що ми можемо таке робити.
— І що в результаті?
Олександр Тимченко: — Раніше в Києві був головний художник міста. Прийшли до нього й сказали: «Здрастуйте. Дивіться, хочемо намалювати». Він відповів: «Будь ласка» і поставив свій підпис. Ми прийшли й намалювали. Дозвільна процедура зайняла менше аніж місяць. Всі були «за», чудово. Тепер у місті немає головного художника, відповідальність ніхто приймати не хоче. Зовсім інакша процедура, яка за аналогією застосовується. Роботи повинні були стартувати ще в червні-липні. Документ готовий, об’єкти вибрані, є все необхідне — немає лише підпису уповноважених осіб, є лише відписка, офіційне вибачення — мовляв, поки що ні. І оскільки проект спонсорський, а дозвільна система все затягла, то спонсор переніс проект на наступний рік аж до можливої відмови. Мабуть, місто ще до цього не готове.
— Говорилося також, що ви готуєте зведення правил для розпису стін.
А. Т.: — Це варто б було розробити, оскільки, щоб пофарбувати стінку, потрібна сила-силенну часу, грошей, сил просто для того, щоб відремонтувати, не кажучи вже про те, щоб щось намалювати. Виходить, що прогресивна ідея, яка слугуватиме на благо міста, буде частиною його розвитку, поєднуватиме й благоустрій, і ремонт, і культурну складову — натикається на те, що немає нормальної процедури. Ті, в кого була пропозиція це ініціювати, все розуміють, але свої інтереси є в усіх.
— Тоді поговорімо про більш приємні речі. Наскільки я знаю, вас уже помітили за кордоном.
А. Б.: — До Іспанії нас запросили, на фестиваль мурал-арту. Ми намалювали частину будівлі. Було дуже цікаво поспілкуватися з іноземцями, які також цим займаються. Кубинці, французи, італійці...
— Є відмінності?
А. Б.: — Там більш вільно. Влада ставиться лояльніше, не так як у нас.
— Але є ж думка, що митці за умов несвободи стають набагато винахідливішими.
А. Б.: — Так, можливо. Але я б не сказав, що вони там деградують.
В. М.: Навпаки, розвиваються більше.
А. Б.: — В Іспанії куратором фестивалю був викладач мурал-арту. Вони там цього навчають, студенти практикуються, малюють фрески в місті. І там одне британське видання спитало, чи існує в нас в Україні традиція муралізму — і ми відповіли що ні, але хотіли б. Намагатимемося розпочати нову традицію. І було ж за радянських часів...
— Так, але за радянських часів це був елемент пропаганди...
В. М.: — Не завжди. Є фрески з чисто етнічними мотивами — напроти Київської опери, наприклад.
— А ви звідки берете сюжети і героїв?
В. М.: — Не з цього світу. Не знаю... Цей світ — світ наслідків. А є світ причин. Мабуть, звідти.
А. Б.: — Ну як зрозуміти такі трансцендентні речі, як натхнення? Ти їх не можеш контролювати, лише приймаєш чи не приймаєш.
В. М.: — Так, ми просто приймаємо і малюємо. Буває, засинаєш уночі, раптом щось вигадав, доводиться вставати, щоб не забути начерк зробити.
— Як щодо внутрішнього відбору? Чи багато доводиться відкидати?
В. М.: — Ні. У нас же є смак, є моральні критерії. Скоріше, просто подобається — не подобається.
А. Б.: — Всі ідеї накидаємо в своїх книжках для ескізів — блек-буках — а потім звідти відбираємо те, що малюватимемо на стіні. Якісь із ескізів ми ніколи не втілимо. Якісь трансформуються в малюнок, але все одно будуть змінені.
— Цікаво, що багато образів у вас побудовано на запереченні сили тяжіння: ширяючі люди, підвішені в порожнечі предмети, крилаті будинки.
А. Б.: — Це не навмисно. Просто спочатку малювали не повністю картини, а окремі предмети, без тла. І потім це переросло в те, що ми стали малювати ці предмети в сюжетних роботах незалежно від...
В. М.: — ...фізичних законів.
А. Б.: — Точно так само ми мріяли малювати на стіні без тла, просто на брудній стіні якихось наших персонажів, не прив’язаних один до одного і до поверхні, до цієї реальності, так само і в роботах вийшло.
В. М.: — Може, десь на рівні підсвідомості завжди було бажання через творчість подалі відлетіти від цього світу.
А. Б.: — Весь світ наш доцільний, все чомусь підпорядковано, якимось законам, а коли малюєш параною, щось абсолютно недоцільне, то звільняєшся від цих законів. Цікаво таке робити.
— Що таке казка в такому випадку?
А. Б.: — Символічний образ реальності. Символ — це й є справжнісінька реальність.
В. М.: — Так, існують перекази, казки, а є історія. Історію писали, а казки із вуст у вуста передавали. Причому історію завжди писали на догоду існуючому урядові.
А. Б.: — Переможці писали історію.
В. М.: — А казка незалежна ні від уряду, ні від чого-небудь іншого, і не змінюється. Можливо, за рахунок такого ставлення, що казка — це щось вигадане, вона й живе.
— Ваші казки, при всій яскравості барв, розповідаються негучним голосом. У малюнках переважає споглядальний, нейтральний настрій.
А. Б.: — Так, є така статичність у наших образах, відсутність емоцій — те ж саме можна бачити в іконописі. А коли з’являється емоційна насиченість, то втрачається сутність, символічність роботи. Реалізм убиває сутність та ідею.
В. М.: — Ми малювали у Павлівській лікарні в рамках акції арт-терапії. І художник, який там це проводить, його звуть Олександр Сергійович, сказав нам: «Перше, що впадає в вічі — звичайне графіті агресивне, воно волає зі стіни, а ваше, навпаки, ненав’язливе, і приваблює».
А. Б.: — Воно цікаве, бо хочеться дізнатися ще більше, в чому його сенс, тому «Інтересні казки».
— Але, хоча ви говорите про сюжет, його як такого немає. Виходить скоріше зупинене видіння.
А. Б.: — Так, саме тому ми часто не пояснюємо свої роботи, не пояснюємо сенсу, бо немає причин і наслідків, усе умовно.
— Проте, якщо говорити про сенс, то у вас є тема Апокаліпсису. Ваші картини — це світ після катастрофи? Чи я перегинаю?
В. М.: — Це не прив’язано...
А. Б.: — Кожен розуміє по-своєму. Ось ви зрозуміли так. Та ж наша картина «Апокаліпсис» — це ж не ілюстрація, а те, як ми його собі уявили. Інша людина, яка проходить повз, не знаючи назви, подивиться й подумає: «Що за маячня».
— Загалом, якого ефекту ви прагнете досягти, малюючи на стінах?
А. Б.: — Подивіться на місто. Воно заліплене рекламою. Скрізь реклама. Місто схоже на великий базар. Ми хочемо робити роботи, які не несуть комерційного характеру. Щоб це було мистецтво, яке впливає на людину прямо й позитивно. Щоб це було просто.
В. М.: — Простота така, як, можливо, в мультику.
— Судячи з вашого сайту, у вас досить багато робіт на полотні. Чи маєте намір виставлятися в галереї, як нормативні митці?
А. Б.: — Плануємо зробити експозицію. Наразі не говоритиму, де й коли. У нас не було ще сольної виставки жодного разу. Брали участь у групових вернісажах, і то дуже зрідка.
— А якщо вийде працювати з галереями, стіни покинете?
А. Б.: — Ні-і, ні.
В. М.: — Передусім — стіни.
А. Б.: — Там нам цікаво.
В. М.: — Галерея — зовсім інакший жанр.
А. Б.: — Взагалі перше мистецтво, яке з’явилося в світі, було на стіні.
В. М.: — Воно більш живе, всі це бачать, відразу відчуваєш віддачу. А на полотні намалював, воно десь стоїть, мало хто бачить.
А. Б.: — А якщо хто-небудь купить, поставить у себе вдома, то теж ніхто не побачить.
— Але картини на стінах довго не тримаються.
А. Б.: — Зате залишаються світлини.
В. М.: — І можна потім якісь нові роботи робити поверх старих.
А. Б.: — Якщо правильно підготувати стіну, то воно досить довго буде.
В. М.: — Це більше не від фарби залежить, а від поверхні. А в інтер’єрі протримається ще довше.
А. Б.: — Тут ще розміри. Полотно більшим не зробиш. А на стіні можлива будь-яка площа зображення.
В. М.: — І полотна — більше для майбутніх поколінь, а стіни — зараз. Намалював і все, люди вже бачать. Відразу відчувається віддача — бо все відбувається не через сто років, коли твої роботи почнуть цінувати і їх побачить увесь світ, а прямо тут і зараз.
— Що таке для вас свобода?
А. Б.: — Свобода — це вміння контролювати свої вчинки. Це найголовніше.
В. М.: — Свобода — це за будь-яких обставин бути собою. Бути вільним від обставин, умовностей, рамок, непотрібних обов’язків, систем... Не залежати від цього світу.
