Історія навряд чи має бодай один прецедент байдужого ставлення певної держави до школи, адже в її стінах фактично проектується майбутнє кожної нації. У демократичному суспільстві, до якого прагнемо й ми, українці, організатори та виконавці освітнього процесу намагаються генерувати методи цивілізованого розвитку людини, живо реагуючи на педагогічні інновації та ініціативи.
А чи можна те ж саме сказати про вітчизняну школу? І перш ніж відповісти на це сакраментальне запитання, я ревізую мій 30-тилітній педагогічний досвід, у тому числі керівництва школою впродовж майже двох десятків років — і заперечую: українська школа гуманістично ще не визріла, тому бажаної соціально-психологічної та морально-етичної сили її випускник ще не набув. Декларуючи гуманістичні цінності, сучасна школа продовжує авторитарно виховувати учнів, замість культивування в їхній масі такої педагогіки, яка була б здатна збудити поступ молодої людини до соціально-психологічної самоорганізації. Тому не дивно, що українська освіта майже за два десятиліття так і не почула на свою адресу більш-менш схвальної оцінки.
Безумовно, українській школі не байдужі втрати — інтелектуальні, моральні чи, особливо, фізичні — своїх учнів та випускників. Але пошук нею оптимальної педагогіки зайшов, здається, у глухий кут: людина як особистісний феномен продовжує бути у школі поза освітнім процесом. За партою сидить учень, але не особистість. Як наслідок, — реальне життя, що вирує за вікнами школи, з усіма його здобутками і втратами, оминає самосвідомість зростаючої людини. Позбутися цього пагубного стереотипу школі надзвичайно важко, бо вона живе однією, нехай і двоєдиною, проблемою: викладанням основ наук та перевіркою їхнього засвоєння учнями. А побудова життєтворчого спілкування в молодіжному середовищі, яке, власне, і навчає учня жити серед людей, нікого не цікавить. Цей аж надто важливий для повноцінного розвитку молодої особистості аспект шкільної педагогіки стає стихійно-ситуативним.
У чому ж саме заборгувала перед учнівством школа? Невдоволення нею здебільшого лунають із приводу недостатнього рівня вихованості молодих людей та їхньої слабкої навченості елементарним життєвим правилам, не кажучи вже про поверхове засвоєння ними знань з основ наук.
Скарги батьків, наприклад, зводяться до однієї й тієї ж проблеми: не так, мовляв, і не тому діток наших навчає школа. Вчителі теж скаржаться: не ймуть учні науки! Чи то навчального матеріалу не розуміють, чи то — самої суті життя. То що, педагогіка безсила перед дітьми? Де ж наш учитель-педагог? А що, до речі, можна сказати про нього самого? Краще — нічого.
Я вчитель. Усе життя — у школі. Бачу її зсередини й відчуваю серцем. Болить воно від нерадісного — і почутого ззовні, і того, що бачить у ній саме. І — розумію: школа не повинна знеславлюватись! Але ж учитель демократично оновленої України, і як людина, і як професіонал, має право на користування таким педагогічним методом, який важку його працю зробив би творчою діяльністю найвищого покликання.
Однак подібного методу наша педагогічна система не має. Скажу точніше — не хоче мати. Перспектива презентації оригінального педагогічного методу відфутболюється щоразу високими педагогічними кабінетами. Вчені пани й пані ніяк не можуть зрозуміти, що учень — не ворог сам собі. І якщо робить щось не так, тупо ламає свою чи ще чиюсь долю або просто до неї байдужий, то це означає лише одне: по-іншому, благородно, діяти не вміє. Не вчить його школа свою недосконалість долати. Відтак «реабілітувати» школу може лише метод, за допомогою якого вона могла б навчити молодих українців свідомо будувати свою долю, неодмінно — продуктивною, радісною й щасливою. І святий обов’язок школи — допомогти людині саме в цьому, а не, за великим рахунком, у засвоєнні основ наук як самоцілі. Але досягти цього, не сумніваюся, можна лише після вирішення проблеми віднайдення адекватного педагогічного способу життя школи, який навчив би її учнів дорожити не просто життям, а кожною миттю його самостійної розбудови. Чи, може, офіційна педагогіка має альтернативу активації особистісних сил молодої людини в Україні? Хотілося б про це дізнатися.
