Початок читайте «День» №176.
Увагою до національних моментів пройнята й літературно-наукова спадщина М. Драй-Хмари, зокрема, його монографія «Леся Українка. Життя і творчість» (1926 р.). Названа праця стала предметом пильної уваги НКВС, що й зафіксовано в матеріалах слідчої справи. У сфабрикованому протоколі допиту М. Зерова зазначено, що М. Драй-Хмара як автор історико-літературних робіт (робіт про Лесю Українку) «пропагандировал националистические воззрения, выпячивая националистические мотивы в творчестве украинских писателей, не делая никаких попыток объяснить классовую их сущность...». І так, і ні. В той час марксистська критика, що набирала сил і претендувала на єдино правильну думку в критиці, намагалася використати ім’я Лесі Українки як предтечі соціалістичних ідеалів, що нібито втілюються в життя в радянський час. Журнал «Червоний шлях» та інші в 1920-ті роки вміщували чимало архівних матеріалів про Лесю Українку (Б. Якубський) та ряд статей марксистських критиків (А. Музичка, В. Ковалівський, С. Щупак та ін.) про творчість поетеси.
Вагоме слово про творчість Лесі Українки сказав і М. Драй-Хмара. Для нього поетеса передусім вихована на національному ѓрунті. Але й орієнтувалася вона, зазначає дослідник, передусім на «письменство европейське, світове». Вчений вводить в обіг нові факти з біографії поетеси (приміром, про її працю в київській «Просвіті» 1905—1906 рр.; для того часу це була організація вкрай націоналістична, тому й розігнана радянською владою), стверджує великий вплив на становлення світогляду Лесі Українки її дядька Михайла Драгоманова тощо.
Твердження М. Драй-Хмари про поетесу базувалися на дослідженнях учених, згодом відкинутих радянською владою (М. Євшана (М. Федюшка, Л. Старицької-Черняхівської, Д. Донцова, А. Ніковського, М. Зерова), на матеріалах газет «Рада», «Рідний край», що теж «підливало» масла в огонь. У монографії можна навести чимало суджень, які йшли врозріз із марксистськими оцінками поезії Лесі Українки. Так, у «Досвітніх огнях» М. Драй-Хмара вбачає народницькі нотки та проголошення просвітянського гасла: «До праці! До світла». Згадаймо фетишизацію цього вірша в радянському лесезнавстві як вірша, що утверджує силу зростаючого пролетаріату. Оригінальною була думка вченого про визначення Лесею Українкою Шевченка лише як національного поета — «про соціальне значення його поезії — ні слова» (йдеться про ранню творчість поетеси). Виразно прочитувалися й явні алюзії дослідника, хоча б у виділених курсивом словах: «Будь проклята кров ледача, / не за чесний стяг пролита!»; «Проти діла соромного / виступає слово праве...»; «треба шукати дороги тим людям, / що ходять в ярмі» та ін. Або хоча б інтерпретація відомої поезії «Слово, чому ти не твердая криця» як поезії, що творилася в глухонімі часи, а усієї поезії Лесі Українки — як поезії «розбуджування мертвих, дарування життя «сущим в гроб?х». «Це був той огонь, — писав М. Драй-Хмара, — що мав спалити мури великої тюрми народів і разом із тим випекти старі, заіржавлені душі у покірних, затурканих і приголомшених невільників-рабів». Не в ногу з часом «йшло» спостереження вченого про Лесю Українку як поетку індивідуалізму (чим він солідаризується з Д. Донцовим), «першим кличем якого є «боротьба за визволення людини з неволі духовної». Правда, він робить застереження, що лесин індивідуалізм «цілком саморідний і весь насичений соціальним змістом».
Урозріз із офіційною ортодоксальною критикою (С. Пилипенко, Я. Савченко, В. Коряк), яка акцентувала увагу виключно на соціальному тлі появи художніх творів і вишукувала в творах інтернаціоналізм, вимагала проглядати їх за «марксівським методом», читалося твердження М. Драй-Хмари про концепт волюнтаризму, сильної «вольової стихії» у творчості Лесі Українки: «Не раціоналізм, не утопізм є властивістю Лесі Українки, а волюнтаризм (вид. М. Драй-Хмари)». Не в унісон з часом звучало твердження науковця, що улюбленою темою другого періоду творчості Лесі Українки (900-ті роки ХІХ ст.) «є занепад уярмленої, переможеної нації», що втілено у «Вавилонському полоні» (1903), «На руїнах» (1904) та «Боярині» (1910). Драматична поема «Оргія» (1913) кваліфікується як твір, «де ставиться на вирішення проблема національної культури». У ній, за М. Драй-Хмарою, введено трагічну постать бідного співця подоланої Римом Греції — Антея (алюзія до антиномії Росія/Україна). У прикінцевому висліді монографії маємо метафоричне твердження про те, що «викупляючу силу для класів і націй має тільки кров». Це й подібне стали підставою для майбутніх обвинувачень неокласиків у протягуванні ідей фашизму.
Вартими уваги є й національні моменти, якими пройнята наукова стаття М. Драй-Хмари «Іван Франко і Леся Українка (З полеміки 90-х років)», опублікована в журналі «Життя й Революція» (1926. — №5. — С.109 — 115). Полеміка між І. Франком і Лесею Українкою була полемікою «між своїми», а не між ворогами. Її суттю було обстоювання різних шляхів пропагандистської роботи серед народу. Леся Українка як учениця й вихованка М. Драгоманова стояла на радикальних позиціях щодо поширення соціалістичних ідей. І. Франка вона кваліфікувала як діяча, який відійшов від революційного соціалізму й перейшов на рейки аполітичної літературної та наукової діяльності. Різними були й позиції двох діячів щодо визначення рушійної сили поступового руху. Для І. Франка — це селянство, для Лесі Українки — інтелігенція («мозок нації»).
Ключовими у полеміці стали національне питання та проблема націоналізму. І. Франко відносив Лесю Українку до групи «тих українських радикалів, що признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій — українцями». Тому резонно її запитував: «А що значить, що українські радикали (підросійської України. — Є. С.) не вірять у національність? Чи вони думають, що національності зовсім ніякої немає? Чи, може, думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи, може, невіра їх відноситься тілько до української національності, а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити?» З подібною критикою українських радикалів виступав й Б. Грінченко у знаменитій полеміці з М. Драгомановим («Листи з України Наддніпрянської»). Вона, українська підросійська інтелігенція, за Б. Грінченком, маючи «соціалістичний намір», який багатьох дуже вражає, «багато говорить і мало робить або й зовсім не робить», а «не робить же вона тим, що вона й не може дати позитивної роботи. І це саме тим, що вона відкидає націоналізм». Галицькі радикали будують свою справу на національному ѓрунті, і через те у них є діло. Саме це й становить провідну думку полемічних статей І. Франка. Відомо, що з кінця 90-х років ХІХ ст. у І. Франка явно поміченою стає критика соціалістичних теорій, зокрема, його марксистського відламу («До історії соціалістичного руху», 1904, «Що таке поступ?», 1903), та відверта декларація пріоритетності національної ідеї («Огляд української літератури в 1906 році», 1907, «Поза межами можливого» та ін.). І. Франко твердо стояв на позиції, що ніяка соціальна праця не врятує українців від занепаду, якщо вони не зосередяться на боротьбі за соціальне визволення. Про це йдеться у його статтях, уміщених у журналі «Житє і слово»: «З кінцем року» (1896. — №6), «Український і галицький радикалізм» (1897. — №3) та «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897. — №4). До речі, цим статтям не знайшлося місця в радянському академічному 50-томнику І. Франка. Позиція І. Франка увиразнюється також у його оцінці діяльності М. Драгоманова, який, на його думку, «почував себе в першій лінії росіянином, а тільки в другій українцем». У статті М. Драй-Хмари йдеться, що в І-му томі листування Драгоманова з Франком за 1881—1886 роки І. Франко критично відзивається про свого вчителя, «обвинувачуючи його в однобічності, егоїзмові та нетерпимості до чужих думок». Прозорість акцентів і натяків очевидна. Таке трактування національних моментів йшло врозріз із марксистськими догмами й підходами до трактування суспільного й культурного життя.
Вдячним матеріалом для характеристики національно зорієнтованої, патріотичної позиції М. Драй-Хмари є аналіз його щоденникових записів, нотаток та листування, зібраних воєдино у виданні «Михайло Драй-Хмара. Літературно-наукова спадщина» (К., Наукова думка, 2002 — С. 590). Чого вартий один із перших записів у щоденнику від 13.VІІІ.1924 р.: «У революції інтелігенція українська не пережила в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих ні в тих» перед явищами соціального порядку». Про цей же «національний момент» він дискутує з єврейським поетом Давидом Гофштейном (розстріляний 1952 року), з національних позицій обурюється з приводу відмови М. Горького (за підписом А. Пєшков) щодо перекладу його повісті «Мать» видавництвом «Книгоспілка» та некоректної характеристики ним української мови як «наречия». Обурення М. Драй-Хмари вражаюче (без самоцензури й контролю!): «Ось де справжній, непідроблений, невигаданий шовінізм З «наречия» ми хочемо зробити «язык»! Який жах це для російського інтелігента! На думку Горького, українці, будуючи спільно з москалями Вавілонську башту (бо що ж таке «всемирный язык», як не Вавілонська башта?), повинні зректися і своєї мови, і своєї культури, що їх створив 40-мільйонний народ протягом тисячоліття, для того тільки, щоб не заважати своїм «братьям». Зворушливою є реакція М.Драй-Хмари на самогубство Данила Щербаківського: «Як шкода кожної людини, що працювала на українській ниві» (Вид. моє. — Є. С.). Важливими в названому аспекті можуть бути спостереження над науково-публіцистичними виступами М. Драй-Хмари в періодиці Донбасу — статті «Основні етапи в розвитку української пожовтневої літератури» (1930) та «Чому донбаському пролетареві треба українізуватися» (1930). У них ставляться проблеми дерусифікації українського пролетаріату та українізації робітників російського походження, трактується роль пролетаріату як почесної місії «понести марксо-ленінську науку про визволення людства в національній українській формі» (Вид. моє. — Є. С.). Досить сміливим є поетове застереження щодо форсування питання інтернаціональної мови (читай російської!). Щодо останнього він посилається, крім класиків більшовизму, на М. Скрипника. Безумовно, слідство над поетом з приводу другого арешту (1935р.) «пригадало» йому ці твердження, вони й спричинилися до страшного вироку — п’ятирічне заслання на Колиму (термін мав закінчуватися 5 вересня 1940 р.). За новими даними, 22 квітня 1938 року поета знову заарештували, 27 травня 1938 року УНКВС по «Дальбуду» ухвалив позбавити Драй-Хмару волі строком на десять років. Тому й не витримало серце поета: 19 січня 1939 року він помер.
Великою втіхою для себе називає М. Драй-Хмара «Кобзар» Т.Шевченка, який дістався йому від колеги по засланню, від колишнього студента Кам’янець-Подільського університету (лист до рідних від 24.VІІ.1936 р.). Промовистим є й підпис листів із заслання іменем «Михайлик», питомо українським іменем (до нього були підписи — М., Ваш М.). Туга за українським на далекій Колимі посилювалася.
Я на калиновім заплакав мості,
і знов побачив мури ці сумні,
і клаптик неба, розп’ятий на гратах,
і нездрімане око у вовчку...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
Я — в кам’янім, у кам’янім мішку, —
тужить-голосить поет, одержавши гіркого листа від дружини. І тут йому на підмогу «приходять» народнопісенні ремінісценції та ритміка.
Отож, національна налаштованість М. Драй-Хмари є яскраво вираженою і вражаючою. Уся життєтворчість поета є взірцем високого патріотизму та глибокого служіння національній ідеї. І які ж тортури — фізичні й духовні — повинні були спіткати його, щоб змусити визнати звинувачення НКВС у контрреволюційній націоналістичній діяльності! У вироку за підписом військового прокурора КВО Перфільєва одним із обвинувачень Драй-Хмари був пункт: «...признание индивидуального террора как метода борьбы с Соввластью на Украине». Безглуздість обвинувачення очевидна. Життєва доля М. Драй-Хмари є наочним свідченням великої трагічності більшовицьких часів, жертвами яких ставали прекрасні, ні в чому не винні люди.
