Цього року фестиваль жіночих монодрам «Марія» пройшов ушосте й був присвячений творчості класика (представлено вистави з України, Вірменії, Японії, Німеччини, Росії та інших країн). Цей форум проводить популярна актриса Лариса Кадирова за підтримки Театру ім. І. Франка, Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України, Міністерства культури та туризму, Міністерства освіти та науки, товариства «Просвіта», Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, Києво-Могилянської академії та об’єднання «Новий Київ».
У міжнародній конференції «Магічний вплив М.В. Гоголя на світовий та український культурні процеси» взяли участь відомі науковці, культурологи (О. Пахльовська, Л. Голота, М. Стріха, Є. Сверстюк, М. Наєнко,
І. Оржицький, М. Новикова та ін.) та гості з багатьох країн світу (Велика Британія, Хорватія, Мексика, Іран, Польща, Росія тощо).
Треба сказати, що два дні (25 і 26 вересня) стали справжнім бенкетом інтелектуальної думки в гоголівському духовно-естетичному океані. Класик нібито глибше прочитаний у нашій культурі, його вплив важко переоцінити, та водночас і списів через Гоголя поламано чимало. Зрештою, мова йде про добу, коли Україна не мала своєї державності, а Микола Васильович у російській літературі, попри українське походження, часом перетворювався на символ імперського культу влади. Правда, і в російській культурі Гоголю судилося пройти колами пекла, яке вчинили йому критики і його доби, і наступних. Безперечно, письменник зламав традицію російської літератури, яку проклав Пушкін. Безперечно, українській культурі хочеться вписати Гоголя в свій контекст, а зробити це досить важко і легко водночас: важко, оскільки він писав російською мовою, а мова — це вже складова етносвідомості, це феномен, який показує національну специфіку мислення. Для російської мови стиль Гоголя важко переоцінити. Але це з нинішньої точки зору. У свій же час Гоголя ненавиділи за «відступництво» від норм російської мови. Саме це і дає підстави говорити про те, що Гоголь усе ж таки не російський, а руський (як і маємо в Гоголя), навіть український (можна згадати і кепкування з того, що Миколі у школі нелегко давалася російська мова) письменник; він привніс на бал російської імперії українські «вечорниці».
Звичайно, галасливо сваритися через ментальність Гоголя — річ безглузда! Важливіше — адекватно побачити те, що створив письменник, який сміявся часом занадто гірким і до болю трагічним сміхом. Гоголь, який витворив внутрішній театр, видається сьогодні надзвичайно трагічним автором, позаяк лише з самотності на верхів’ях людина може вдатися до вигадування, вимарювання власного духовного світу, що повниться десятками персонажів-двійників, з його пізнішим виявленням на папері.
Київська конференція відбувалася на перетині важливих історичних моментів. Передовсім, за кілька місяців можна чекати на «Записки українського сумашедшего» Ліни Костенко, а це — прямий діалог із Гоголем із ХХІ століття. Почесним промовцем цьогорічної конференції став професор Санте Грачотті, славіст зі світовим іменем, який продемонстрував інший погляд на Гоголя: європейського письменника, який обожнював Італію, позаяк саме там була батьківщина його душі. А щодо батьківщини крові, то з цим поняттям все дуже неоднозначно: Гоголь хотів було створити «чистилище» для «Мертвих душ», але не вийшло. Замисел Данте в тогочасній Російській імперії був неможливий. Данте створив світ людини, яка прагне пізнати і любити, а Гоголь показав, як імперія втрачає людину, замінюючи простір живої думки простором несправжніх мертвяків...
БАРОКОВИЙ І РОМАНТИЧНИЙ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
Професор Санте Грачотті запропонував подивитися на Гоголя крізь європейські окуляри: «Рим — це батьківщина душі, в якій Гоголь знайшов усе те найпрекрасніше, чим була для нього батьківщина крові, але особливо все те прекрасне, що він вкладав у свою мрію про досконалий світ — світ, який він шукав навіть тоді, коли своєю творчістю прозаїка і драматурга шмагав гріхи тогочасного російського суспільства. Протягом свого першого перебування в Італії 1837 року Гоголь писав з Рима, сп’янілий від щастя: «(Италия) моя! Никто в мире ее не отнимет у меня! Я родился здесь. — Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент, кафедра, театр — все это мне снилось. Я проснулся опять на родине»...
«Міф Рима занепадає в ньому у другій половині 1840-х років... На період між 1846 і 1847 роками припадають останні відвідини Рима письменника, який тепер віддає перевагу Неаполю, хоча ще в березні 1851 року (за десять місяців до смерті) він питатиме в художника Алєксандра Іванова з Росії про новини з Рима, про «житье-бытье (...) движущемся на улице, в прекрасных окрестностях Рима, под благодатным воздухом и небом». Зростаюча байдужість до Рима глибшала разом із його творчою кризою, яка у свою чергу супроводжувалася «духовною» кризою (або ж і провокувала цю кризу), що стала епілогом його шляху як людини і як письменника. 1847-й — це рік останньої подорожі Гоголя за кордон, що завершилася паломництвом до Святої Землі і поверненням у Росію в квітні 1848 року; разом з тим це ще й рік публікації «Вибраних місць із листування з друзями», — твору, що був найбільш вражаючим виразом тієї «кризи», — зауважує італійський професор, який власним життям і численними публікаціями довів, що духовний простір України орієнтовано не в азійський степ, а в Європу. Бароковий і романтичний (і аж ніяк не «критично-реалістичний») Гоголь закохався у італійський світ, також не реалістичний, а містично-бароковий. Чарівливість європейського консептизму, барокова катахретичність (невловимість, глибинність і бентежність) — ось що в осерді Гоголя як митця, який у найдрібніших постатях показав безкінечну глибину людського досвіду, людської ілюзії та... самотності.
ГОГОЛЬ І ШЕВЧЕНКО
Найбільше уваги на конференції привернула тема «Гоголь і Шевченко». Троє доповідачів із різних куточків світу (професори М. Наєнко (Україна) та Є. Пащенко (Хорватія, завідувач кафедри україністики в Загребському університеті) та британська перекладачка української літератури Віра Річ) підготували виступи на цю тему. Наєнко зауважив, що «У літературній спадщині Шевченка Гоголь згадується кілька десятків разів. Тільки в «Журналі» («Щоденнику») — одинадцять, в листуванні — близько десяти. А крім того, Шевченко створив живописну ілюстрацію до повісті Гоголя «Тарас Бульба» («Зустріч Тараса Бульби з синами», 1842) і поезію-послання «Гоголю» (1844). У гоголівській спадщині Шевченко не згадується жодного разу, однак існує спогад Г. Данилевського з наведеними в ньому псевдосудженнями Гоголя про Шевченка («Исторический вестник», 1886, № 12). Ними досі оперують переважно російські літературознавці (Воронцов, Воропаєв та ін.), не дуже замислюючись над тим, якою мірою вони правдиві та чи допомагають глибше зрозуміти постаті обох українських і світових геніїв.
На розуміння взаємин Гоголя і Шевченка, «рівності» чи «нерівності» цих постатей нерідко кидались спекулятивні тіні дослідниками літератури і в ХІХ, і в ХХ століттях. Триває цей процес і нині, в столітті ХХІ. Аргумент при цьому використовується лиш один — згаданий вище спогад Г. Данилевського «Знакомство с Гоголем. Из литературных воспоминаний». Опубліковане це «воспоминание» через 25 років після смерті Шевченка і через 34 роки після смерті Гоголя! Не було вже близько десяти років серед живих і Осипа Бодянського, якого Г. Данилевський узяв за свідка в своїх «воспоминаниях». Отже, ніхто, померши, не здатен ні підтвердити, ні спростувати цей запис. Про що ж там ішлося?
Нібито Гоголь, коли його провідали незадовго перед смертю (1850 р.) Г. Данилевський і О. Бодянський, говорив, що в поезії Шевченка — «дегтя много», а заслуговує він (Шевченко) поваги лише своєю «личною судьбою». Мемуарист не подумав, що в 1850 р. Гоголь не міг говорити ні про який «деготь» у поезії Шевченка, бо на той час існував лише мініатюрний «Кобзар» Т. Шевченка видання 1840 року, а всі найбільш «крамольні» (отже, з «дьогтем») «дерзкие стихи против государя императора» були відібрані в Шевченка під час арешту 1847 р. («Сон», «І мертвим, і живим...», «Кавказ» та ін.) і перебували в архівах так званого «третьего отделения» імперської влади. Їх лише 1907 року, через 55 років після смерті Гоголя, визволив звідти В. Доманицький, публікуючи своє повне на той час видання «Кобзаря».
СЛОВЕСНІ «ЗАЛПИ» КРИТИКІВ
Те ж можна сказати і щодо «личной судьбы» Шевченка, якій нібито співчував Гоголь», — підсумовує професор Михайло Наєнко. На конференції було зачитано доповідь знаного британського перекладача Стівена Комарницького, який, на жаль, сам не зміг бути присутнім. Але замість нього приїхала професор Маргарет Сіріол Коллі (85-річна племінниця відомого в світі журналіста Гарета Джонса, який хотів відкрити правду світові про український геноцид, організований більшовиками на чолі зі Сталіним. Журналіста за нез’ясованих обставин було вбито в Монголії. Це сталося, щойно Гарету виповнилося тридцять. — Д. Д.). Це був перший візит пані Маргарет до Києва. У своїй доповіді Стівен зазначив, що «художня спадщина Гоголя перетворилася на поле битви між непримиренними арміями російських та українських критиків, що увесь час обмінюються словесними залпами. Як це трапляється під час війни, першою жертвою конфлікту стає правда... Марними є спроби заперечити той факт, що Гоголь був українцем. Його твори глибоко укорінені в українському фольклорі. Аби створити власну версію української історії, він звертався до джерел народної української пісні. Англійський критик і перекладач гоголівських творів Дейвід Магаршак зазначив, що «пристрасна любов Гоголя до народних пісень змусила його повірити у те, що саме в них можна відшукати отой ключ, що допоможе розгадати таємницю історії його рідної країни». Також пан Стівен наважився порівняти творчі шляхи Миколи Гоголя та Павла Тичини (все ж таки саме Стівен підготував повний переклад «Сонячних кларнетів» Тичини для англомовного читача), які існували в умовах двох різних імперій: Російської та Радянської.
Вельми цікавою була доповідь про інтерпретації Гоголя, наявні в іранській культурі, яку підготувала професор Міріам Хосейні: «Багато видатних іранських літераторів, які мешкали в Тіфлісі та Азербайджані, познайомилися із творами французьких і російських письменників та драматургів. Зокрема, найвидатніший драматург тогочасного Сходу Сакіна Ахундзаде (1865—1927 рр.), ознайомилася із шедеврами французької літератури та вивчала твори таких російських письменників, як Пушкін, Гоголь, Лермонтов і Толстой. Ще одним письменником, який перебував під значним впливом французької й російської літератур та культур, був Зейн-оль-Абедін Мерагєй (1840—1910 рр.); літературознавці також неодноразово звертали увагу на близькість «Шахнаме» Ібрагім-бея до «Мертвих душ» Гоголя. За кордоном молоді іранці не лише вивчали найкращі взірці світової літератури, чимало з них звернулися до перекладацької діяльності. З перших днів формування перекладацького руху в Ірані Микола Гоголь викликав чи не найбільший інтерес... Гоголь глибоко проникав у людське єство й розповідав історії про звичайних чоловіків і жінок, здатних глибоко співчувати й кохати. Гоголь — один із визнаних метрів жанру оповідання. Достоєвський і Чехов, Тургенєв й Гончаров — усі вони вийшли з його «Шинелі», — підсумовує іранська професорка.
Вкрай актуальними були доповіді, в яких ішлося про прочитання та інтерпретації Гоголя в індійській літературі (професора Ольги Реаль-Нахарро з Мексики), в хорватській літературі (викладачки кафедри україністики Загребського університету Дарії Павлишин), а польсько-українська професор Ірина Бетко розповіла про ритуально-міфологічні структури художнього мислення автора «Мертвих душ» та «Вечорів...». Взяли участь і доповідачки з Інституту літератури Г. Улара та Н. Сквіра. Вже вдруге поспіль у конференції взяв участь український латиноамериканіст Ігор Оржицький. Ні, в його доповіді йшлося не про порівняння Маркеса та Гоголя, але про важливі аспекти сучасного прочитання творів нашого класика, зокрема ж про екранізації Гоголя, що перетворюють світ його магії на простір несвободи, російського самодержавства та православ’я, коли і козаки помирають зі словами «За родіну!». Блискучою фінальною крапкою першого дня була доповідь Любові Голоти про жіночі образи в творах М. Гоголя.
Було представлено й цікаві теми, що виводили Гоголя на перехрестя родів мистецтва: так професор Марина Новикова розповіла про постановку «Мертвих душ», яку зробив Марк Захаров; російський театрознавець Валерій Хазанов, людина-інтелектуал, блискучий знавець великої кількості іноземних мов, розповів про своє бачення Гоголя театральною мовою. Про світ кіно та екранізації Гоголя розповіла редактор журналу «Кіно-Театр» кінокритик Лариса Брюховецька. Світлана Барнс (Велика Британія) зупинилася на перекладацьких аспектах, власне, йшлося про проблеми англомовних перекладів Миколи Васильовича, про деякі підступи творів, які важко адекватно перенести для англійського читача. Доповідь Гітарі Шірс (яка, на жаль, не змогла бути присутня особисто, проте її доповідь прочитав професор Алан Флаверс, депутат Молодіжного Європарламенту) стосувалася постановок «Ревізора» на британській сцені. Виявляється, сюжет «Ревізора» свого часу був близьким і для британців: «Які ж болючі проблеми політичного життя Великої Британії знайшли сатиричне відображення у постановці, здійсненій ще 1985 року, — тобто у «Головному інспекторі»? Насамперед слід згадати резонансний скандал, пов’язаний із надмірними витратами британських парламентаріїв. Він викликав значну увагу світових медіа. За останні двадцять років політичне життя нашої країни значно збагатилося на події, що перегукуються із сатиричним змістом гоголівського твору».
Конференція показала, наскільки бездонним є Гоголь і наскільки важливо сьогодні повернутися до переосмислення його спадщини, художнього світу. Правда, чи знайшли ми ті магічні скельця, які допоможуть нам розібратися, ким усе ж таки був письменник? Блазнем? Генієм? Ляльководом? Божевільним? Невипадково в назві цьогорічної конференції наявне слово «магічний». Це не лише слід Маркеса (для латиноамериканської літератури поняття магічного реалізму природне. — Д. Д.)... Йдеться про те, що кожен великий письменник, якщо він справді величний, обов’язково у власному художньому баченні працює з тим, що ми називаємо основою людського буття, — це міфологічні, магічні образи й архетипи. Тож підѓрунтя і Маркеса, і Гоголя, і Шевченка — це праоснови цивілізаційного поступу, світ універсальної гармонії та всеохопного проникнення космічних стихій. Гоголь — маг і майстер, а пізнати магію вельми непросто. Тому і ми потрапляємо в пастку, яку Гоголь описав у «Записках сумасшедшего»: «Говорят, в Англии выплыла рыба, которая сказала два слова на таком странном языке, что ученые уже три года стараются определить и еще до сих пор ничего не открыли». І досі такою «рибою» для нас є Микола Гоголь...
