Туром по семи містах України (Львів — Одеса — Севастополь — Запоріжжя — Донецьк — Київ та Харків) відмічає ювілей вистава, що стала вже легендою.
І знову екстравагантний Роман Віктюк кружляються в танці поза часом... Виставу «Служанки» Ж. Жене Московського театру Романа Віктюка можна дивитися без утоми. І кожного разу зумієш відчути те естетично-художнє переживання, яке викликає ідея режисера запропонувати чоловікам зіграти жіночі ролі, що колись здавалася божевільною. І нехай ідея ця була підказана самим драматургом Жаном Жене, висловлювання якого звучить на початку вистави французькою мовою. Роман Віктюк зумів її переконливо втілити в сценічне життя і з повним правом повторити наприкінці вистави, вже російською мовою, слова Жене про те, що «В «Служницях» повинні грати лише чоловіки. І тільки»...
До сюжету «Служниць» недосвідченому глядачу доводиться «продиратися» насилу. Тут не розумієш, де дійсність, де гра, де реальність, а де театр. Чоловіки в жіночих сукнях, які грають самих себе, які зображають інших жінок. Але в цій провокації сенс лише один, примусити глядача взагалі відмовитися від стеження за ходом подій, а запропонувати просто насолоджуватися звуками розкішної музики, зануритися в хвилі споглядання, емоційної насолоди вишуканим стильним інтер’єром, ампірними лініями декорацій, дзеркал, неймовірно красивими костюмами, в’яззю химерних рухів акторів, чаруючими ритмами і тембрами їхньої навмисної, робленої мови.
Головна дійова особа вистави «Служниці» — це атмосфера. Вона панує над усім, що відбувається. Актори (Дмитро Бозін, Дмитро Жойдік, Олексій Нестеренко, Іван Нікульча) немов «купаються» в запропонованих, услід за автором, режисером, умовах гри. Завдяки їхньому бездоганному виконанню, піку з’єднання внутрішнього завдання з ідеальним зовнішнім виконанням у заданій манері, у виставі вібрує особливий трагічний настрій. Тут дивним чином відбувається змішання поетичного і низького, піднесеного і хибного. Ж. Жене не прагнув у своїй п’єсі відобразити реальний світ, він створив ілюзію події, свій власний погляд на неї. Якнайкраще ця ілюзія відповіла режисерським уявленням Романа Віктюка. Так із цієї химерної, імпульсивної п’єси народилася вистава, де гра, лицедійство зведені навіть не в третій ступінь, а в такий, що не піддається математичному визначенню. Це вже не просто вистава у виставі, театр у театрі, це своєрідний театральний ритуал, найцікавіше художнє завдання — дати актору самовиразитися в множинності іпостасей, бути одночасно собою, персонажем і ще кимсь.
Сцена, обгороджена поручнями білих балетних станків, виглядає немов ринг, що чекає суперників у вічному поєдинку дійсності та мрії. Тут змагаються персонажі, які й самі до кінця не можуть розібратися, що відбувається в їхніх душах та серцях. Живописно рухаючись у лавині музичних мелодій, у запаморочливому па, в неймовірних вигинах рук та тіл, граціозно перекидаючи поли прекрасних суконь через поручні, вони немов викидають білий або червоний прапор... Перемоги або поразки... Акт творчості завершений... Переможців і переможених тут немає, бо вся ця гра була створена в ім’я Театру.
