(виступ 28.ІХ.2009 р. у Національному театрі опери та балету в Києві)
Панове товариство! Зізнаюся, я не планував своє повноліття відзначати в театрі. Сталося так тільки тому, що я подумав: ювілей надається для слова про те, заради чого я жив і живу на світі. Це слово про нашу національну свободу.
Відновлена 1991 року українська держава опинилася в страшній небезпеці. Російсько-грузинська війна — ніщо інше, як демонстрація старої загарбницької політики Москви. Це попередження Україні та іншим державам, які постали на територіях колишнього СРСР і так званого соціалістичного табору, що сучасні керівники Росії не погоджуються з демократичними осягненнями нової історії, пробують зупинити розвиток людства силою зброї.
Лист президента Дмитра Медведєва Президентові Вікторові Ющенку — ультиматум українському народові: або добровільно — геть політика на зміцнення твого суверенітету, на вступ до Європейського Союзу і до НАТО, або ми покажемо тобі силоміць твоє місце слухняного московського сателіта!
Певна річ, найбільшою провиною Віктора Ющенка в очах Кремля є підтримка Грузії. Що дозволено Франції, те заборонено Україні. Але саме тому в очах світу й українського духу та підтримка — природний, благородний вчинок брата, вихованого тюремною дружбою ув’язнених царатом і комуністичним режимом народів.
Недавно Дума одностайно схвалила закон, який дає право Дмитрові Медведєву збройними силами захищати громадян Росії на території будь-якої країни. Чи не так напередодні Другої світової війни ідеологи гітлерівської Німеччини підступали до анексії чеських і польських територій, де проживали німці? Чи згаданий закон не є підставою для вторгнення російських танків на землі України, щоб захистити людей, яким уже роздані паспорти з двоглавим орлом? Від чого захистити? Хіба від тої дружелюбної щодо російської мови й культури політики, яку послідовно проводить Україна, фінансуючи державні російськомовні школи? Від тої повені російськомовних газет і журналів, яка вкриває українські міста, з-під якої зовсім не видно української преси, бо кількісно вона, як одиниця до сотні?
Я схвалюю звернення Президента Віктора Ющенка до Ради Безпеки ООН із проханням розглянути питання про погрози Україні з боку президента Росії. За те, що Україна відмовилась від атомної зброї, клуб ядерних держав 1994 року в Будапешті підписав Меморандум, документ гарантії недоторканності українських кордонів. Про це необхідно нагадати світовій громадськості. Сьогодні, коли один із гарантів нашої свободи, наш дорогий сусід, слов’янський родич, погрожує нашій державі, в нас немає іншого виходу, як відкрито й чесно на міжнародній арені ставити питання про повернення Україні ядерного статусу. Наперекір усім перешкодам ми мусимо будувати сильну армію, приступити до надбання й виробництва тактичної атомної зброї. В сучасному світі ця зброя є гарантом миру і безкровної оборони нашої свободи.
Сполучені Штати Америки, які змусили Україну зайняти місце серед неядерних держав, тепер мовчать, а коли й говорять, то уникають чітких формулювань на захист нашої спрямованості до НАТО. Ми повинні зрозуміти, що Україну приймуть до НАТО аж тоді, коли на це дозвіл дасть Росія, сама посівши провідне становище в Північноатлантичному альянсі.
В трагічній ситуації, і тепер і назавжди, нам не можна покладатися на чиюсь зовнішню допомогу. Її не буде. А тому я підтримую мого друга Юрія Щербака, відомого українського письменника і дипломата, який через газету «День» звертається до нас: «Треба мобілізувати всі здорові, патріотичні сили суспільства на захист української державності. Не тільки старі шістдесятники чи підстаркуваті розсварені націонал-демократи, але й молодь, бізнесмени, військовослужбовці, представники силових структур, ЗМІ, члени організацій громадянського суспільства повинні усвідомити небезпеку, що нависла над Україною. Всеукраїнський конгрес із широким регіональним і суспільним представництвом міг би стати загальнонаціональним форумом, який має звернутися до української, російської та міжнародної громадськості із закликом: зупинити можливу війну між Росією та Україною...»
Конгрес, Асамблея, Новий Рух — назви знайдуться, але треба президентові, урядові, політикам, інтелектуальним силам української нації невідкладно збиратися і, можливо, реальність смертельної загрози об’єднає нас і дасть нам силу могутнішу за атомне озброєння.
Сучасні відновлювачі російської імперії даремно сподіваються, що успадкований із часів неволі мовний та конфесійний поділ українського народу забезпечить їм підтримку. Хай згадають вони недобудовану дамбу до Тузли. Український народ великий саме тому, що, будучи толерантним до національних меншин у державі, вільним у всьому, в критичному ставленні до своїх керівників, у виборі мови й церкви, він здатний об’єднатися і захистити свою землю і свободу.
Російські верховні політики даремно сподіваються, що їх у їхній ненависті до України підтримуватимуть росіяни, які народилися й виросли в українських містах. Проводячи антиукраїнську політику, президент Росії Дмитро Медведєв мав би пам’ятати, що незалежна Україна — це не тільки велика нація з європейськими традиціями, вкарбована у світову цивілізацію та історію подіями невпинної, в століттях зримої боротьби за свою політичну незалежність, а й батьківщина мільйонів росіян, що українські росіяни допомагали нам валити імперію зла й будувати своє життя у вільній і демократичній українській державі.
Не дай Боже, щоб у Москві взяла верх авантюристична, божевільна спроба вдарити Україну залізом. Не дай Боже, щоб російському народові знову було наказано стати сторожем збудованої царями та генсеками тюрми, наглядачем, який виховує розстрілами та голодоморами послушенство у поневолених рабів.
Нарешті, скажемо всю правду: Росія вигравала вже не одну війну проти України, але не змогла подолати й ніколи не підкорить і не знищить українського державного духу! Слава Україні!