Запоріжжя — водночас найбільш і найменш відоме місто України. Зрозуміло, що сам топонім «Запоріжжя» є наріжним для вітчизняної історії та культури. З іншого боку, місто губиться серед однотипних мегаполісів нашого промислового поясу; його присутність в інформаційному полі зводиться до нерегулярних і коротких новин і прагне до нуля, тим паче на тлі Києва чи визнаних регіональних «ньюсмейкерів» на кшталт Одеси, Львова чи Донецька. Аби виправити цю несправедливість, ми попросили розказати про своє місто поета і письменника, який виріс і сформувався там, — Павла Вольвача. Як зазначено в біографії поета: «Все — як у всіх чи, принаймні, в багатьох: школа, завод, вечірня школа. Потім служба в армії, в саперному батальйоні й вузлу зв’язку. Після служби — знову робота, заводи, прохідні, якісь «шарашки», чи то пак, кооперативи та приватні підприємства, які тоді якраз набиралися сили. Паралельно тривало життя вулиць, різних закутків великого індустріального міста. Писались вірші. Коли «крахнула» чергова фірма — магазин «Автозапчастини», де працював вантажником, влаштувався на Запорізьке обласне ТV». Від 1999 р. Павло Вольвач мешкає в Києві. Є автором збірок віршів «Маргінес», «Кров зухвала», «Південний схід», «Бруки і стерні», «Тривання подорожі», роману «Кляса». На наше прохання Павло відгукнувся суто по-письменницькі, створивши справжнє есе.
— Чи давно рід Вольвачів живе в місті?
— Весь мій рід, по обох лініях, з діда-прадіда — запорізький. Запорізький не у вузько-міському розумінні, а в ширшому, в крайовому. Тобто, по батьковій лінії всі зі степів між Токмаком і Оріховом, прадід мій, знаю, возив у Бердянськ жито-пшеницю, а вертався з сіллю й азовським бичком. А по материній — з дніпровського села Біленьке. Зрозуміло, що в Запоріжжі (та навіть в дореволюційному Олександрівську) представники обох родинних гілок крутилися здавна. Дід Михайло, батько матері, ще до війни, наприклад, любив їздити до Запорізького цирку, він був палким прихильником циркового борця Сави Гурського. Їх була ціла династія, Гурських. Старіші запоріжці, напевно, знають, про що я кажу. Постійна присутність у місті почалася відразу після війни.
— Які ваші перші, дитячі враження про місто?
— Сонячні. Багато сонця. Кажуть, життя вдається, якщо вдалим було дитинство. За життя не скажу, а дитинство, мабуть, було в мене таки вдалим. Бо аж вижовкле від сонця — двір, жовті бараки й двоповерхівки Чарівного «посьолку», поплямований світлотінями «Жилмасив». Запахи переважно димні — із зеленоярівських балок, з калантирівських дворів. І базарні, звісно, де голова йде обертом від розпашілих на сонці динь, кавунів, слив, полуниці, кропу, всякого іншого зела. Барвисті спідниці циганок, темнолиці асірійці, що продають всілякий дріб’язок — підківки, цвяшки, голки. І на всьому, повторюю, іскриться сонце.
— Якщо взяти більш широкий ракурс: ви пам’ятаєте радянське Запоріжжя і бачите нинішнє місто. Яка різниця між цими містами? Маю на увазі не так архітектуру, як атмосферу.
— Контрастності стало більше, розшарування. Гадаю, це не запорізька лише специфіка, а загальноукраїнська. Ба, навіть, «всеесенгевська». Тобто, з одного боку цілком європейського стилю банки, бари, лиснючі іномарки, вся оця «євроремонтність». А поряд облуплені хрущовки, охлялі підприємства, роздовбане комунальне господарство. Вухо найчастіше ловить уривки фраз на кшталт: «взял за 400 доларов», «200 баксов надо доплатіть..» «тищу гривень зарплатня»... Але так кругом, Запоріжжя тут не виняток. Ага, ще. На українську мову на вулиці тепер уже практично не озираються...
— Тож наскільки Запоріжжя за пострадянські роки стало вільним містом — не тільки політично, а взагалі?
— Я не такий уже непоправний песиміст, але про «вільність» промовчу. Де вона — ляпати язиком на кухні? Хіба що. Так, на словах ти вільний, як десь в Америці чи Швеції, хочеш — відкривай забігайлівку, а хочеш — продавай пиріжки з лотка (і станеш як не Семеном Юфою — пам’ятаєте казочки про такого? Так ще якимсь Лазаренком). Але «ми ж не такі дурні, як з виду». Де ж тоді середній клас, агов? Де ті, що колись створили все? Зрештою, які такі «вільні люде», якщо в них, у більшості, ледве вистачає від зарплати до зарплати? Ні, я не хочу потрапляти в банальну приманку для лохів, в цю опозицію: погане сьогодення — хороше минуле. Але з усіх реальних вільностей бачу поки що одну — вільність грошового мішка. Який замінив диктат парткому.
— Добре, а як щодо міста загалом? Які найприкметніші риси запорізького ландшафту, як взаємодіють його природні й цивілізаційні елементи?
— Багато простору, розмах вчувається майже у всьому. Від підзапорізьких степів до проспекту імені Леніна — найдовшого в Європі (принаймні, ще донедавна так було), що є предметом специфічних гордощів будь-якого запоріжця. Ну, звісно, ДніпроГЕС. Мені здається, це не просто технічна споруда, а витвір мистецтва. Настільки органічно вписана дуга греблі в дніпрові береги, настільки вона енергійна й пружна. А як все це взаємодіє? Хтозна. В мене, наприклад, коли переїжджаю Старий Дніпро по арочному мосту, частіше б’ється серце. Бо там Хортиця, бо там — то справді Дніпро, а не банальна вода між такими ж банальними берегами. Як, скажімо, в районі Гідропарку в Києві.
— Тож якою є геометрія міста?
— Отут все просто. Горизонталь, яка нанизує на себе майже все — це проспект Леніна, про який я згадав. Проспект підмарафетили, й виглядає він цілком пристойно, одна моя знайома, проїхавши по ньому через нічне Запоріжжя, із захватом сказала, що місто не поступиться Києву. Ну, це поверхове судження. Хоча дещиця правди є... А вертикалі — це неодмінні башточки над будівлями, що періодично виникають вздовж всього проспекту, й не тільки. Готика заводських труб, тут їх густо. Ну, й щось незриме, що вибудовуєш собі сам і що дозволяє думати, піднявши очі до неба з по-південному компактними хмарками — тут і є центр України. А, може, світобудови...
— Будь-якому місту притаманна своя власна міфологія. А Запоріжжя — це взагалі точка перетину двох потужних міфів Нового часу: це Січ, козацька протодержава, з одного боку, і весь відповідний культурний шар від літератури до музики; і це міфологія радянської індустріалізації (ДніпроГЕС, великі заводи) — з другого. Який з цих міфів більше впливає на запорізьке сьогодення?
— Думаю, другий. Він ближчий в часі, зримий, осяжний — он він, димить трубами «Запоріжсталі» й «Коксохіму», магнієвого й феросплавного. Плюс, у даному випадку є деяке зміщення понять. А саме: міт краю, Запоріжжя, про яке я згадував, автоматично ліплять до міста. А воно не зовсім ліпиться. Бо колишній Олександрівськ, а нинішнє Запоріжжя — це лишень цятка на Запорожжі, на землях Війська Запорозького Низового. І не може уособлювать їх лишень собою.
— Власне, це я питаю, бо бував у Запоріжжі неодноразово, і мене дивувала кричуща різниця між тим романтичним статусом, який має ця місцевість в українській культурі, і реальним станом справ. Чому так сталося? І звідси — ще важливіше питання: чи усвідомлює Запоріжжя свій історичний статус зараз?
— Про місто й місцевість ми, здається, визначилися. А чому так сталося? З одного боку, довго розказувать. З іншого — все всі знають. На нинішній тип свідомості працювали імперія й країна рад, «тройки» й ЗМІ, стукачі й парткоми, «комітети» й єпархії. Та й зараз працюють, назвавшись по-модерному «політтехнологіями». Єдине скажу: так воно на Запоріжжі було не завжди. Навіть відносно недавно — відсилаю до неймовірної документальної книжки бійця УНР Никифора Авраменка «Спомини запорожця». Десь воно глибоко на споді в багатьох людей зосталося — і українськість, і козацькість, хоч як це не дивно. І мусить ще датися взнаки. Гадаю: заяви про «українськість» Сходу сьогодні занадто оптимістичні, але про «неукраїнськість» — просто поверхові й облудні. До речі, перепитайте або самі подивіться в інтернеті — де народилися, скажімо, лідер запорізької філії так званих комуністів Бабурін, один з лідерів вітренківців Баулін і ще маса інших діячів, які так люблять попросторікувати (притому нахабно й агресивно) про «ісконность» Запоріжжя й усього українського Сходу загалом. В Торжкє і Мухосранскє, образно кажучи. І, не червоніючи, доводять, що, мовляв, «так історічєскі сложилось». Ага!..
— Тоді краще поговоримо про правдивих сьогоднішніх запорожців. Чи існує типовий мешканець Запоріжжя, чи можна окреслити його загальний портрет — звичаї, вигляд, соціальне становище? Чи таких типових городян нема?
— Я вже давно не живу в Запоріжжі, тому... Та й коли б жив, мабуть, не наважився б щось узагальнити. Запорожець, звичайно, не одесит, щоб витворювати якийсь узагальнений образ. Плюс, ще можна й ляпнути щось не те, образити земляків... А загалом — щирі вони люди, попри позірну, може, якусь грубість чи ще яку пролетарську «донєцкость».
— Ви мали улюблені маршрути й місця в місті?
— Так, мав і маю. Все старе місто і надто вулиця Октябрьська — це від базару вниз, повз 11-у школу й комендатуру (збудована на місці тюрми, підірваної Махном у 1919 році) до проспекту. Страшенно занедбана й неприглядна, але мені дорога. Ще дуже люблю вулицю Жуковського, що теж тягнеться від Великого Базару до університету. Чому? Бо ті вулиці старі, нажиті, надихані. В Запоріжжі якраз історичний пласт, шар міської традиції доволі тоненький, а в старому місті він є, який-неякий. Весь час мені там уявляються махновці, що вигарцьовують з провулків. Ну й, звісно, розкошую на Шостому, в так званому Соцгороді, що впритул підступає до Дніпрельстану. Це чи не єдиний район у місті, де є СТИЛЬ. Так, соцреалістичний, але стиль. Його творцям, архітекторам братам Вєсніним, здається, дали золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі в 1939 році.
— А яка пора в Запоріжжі здається вам гарною?
— З весни до ранньої осени.
— Чому саме цей час?
— Бо люблю сонце. Хоч на Хортиці, до речі, красиво будь-якої пори. Наприклад, якось 31 грудня, перед самим Новим роком, купався там в Громушиній балці, викликаючи легкий ажіотаж у рибалок на протилежному, Правому березі.
— Будь-якому місту притаманна в більшій чи меншій мірі своя містика. Чи є такі зачакловані, таємничі місця у Запоріжжі?
— Загальновизнане енергетичне місце — це, безперечно, Хортиця. Тут ні додати, ні відняти. Щось звідти віє, щось там є незвичайне, і це треба відчувати. Але це все якісь тонкі речі, невидимі. Зримі ж теж вражають. Посеред степів, серед розм’яклих лінивих краєвидів раптом виникає щось крем’яне, стрімке і скелясте. Розумієш: хоч в якомусь місці, а мусили складки рельєфу скластися саме так — твердо, непохитно, не все ж на Сході розвезисто-безформенне... Як на мене, Хортиця й довколишні черстві береги продовжуються далі, в південних горах: ці сліди мені ввижались і в Коктебелі, і на порогах в Мигії на Миколаївщині, на батьківщині Миколи Вінграновського, і ось недавно в Македонії, і навіть в Єрусалимі. А яка Хортиця різна! І скелі, й шматки степу, й балки-байраки. Південна частина острова взагалі плавнева, й по ній можна уявити, якою була козацька Гілея, сплюндрований і знищений Великий Луг Запорозький. Багато чого можна уявити й побачити. Диво й природне, й історичне, і ще, й ще... І все це практично в самому центрі міста. Хоч від цього Хортиці, й так вкрай занедбаній, проблем лише додається, звичайно. Причому невигадливі старорежимні «вилазки» з незмінними «шашликами» виглядають дитячою забавкою проти проектів «нових малоруських» — кемпінги, паркінги, заправки, казино та інші боулінги. Але це вже інша тема.
Що ж до інших місць, то в мене особисто свої стосунки з Великим Базаром. Мені там подобається. Там я завжди відчуваю себе молодим і, зазвичай, чомусь хочеться випити. Раніше хотілося ще й кримінальних вчинків. Плюс, я там свого часу працював вантажником в магазині «Автозапчастини», в яких не тямлю нічого до цього часу. Але було цікаво, надто ж поза магазином. Навіть ворожка колись нагадала... Втім, про дещо з того життя я розповів у своєму романі «Кляса». А ще про дещо скажеться в наступних.
— Яким ви бачите майбутнє міста?
— Колись десь уже казав — гідне й осмислене, обов’язково — творче, натхненне. Але таким воно в Запоріжжя, як, скажімо, і в Гадяча чи Верхнього Рогачика, може бути лишень тоді, коли відповідною буде вся Україна. Справедливою й чесною для переважної більшості (якщо неможливо для всіх) своїх громадян. А інакше щось мені погано все уявляється. Інакше — те, що зараз. Обман — зору, душі, всього.
— Тоді насамкінець — душевне, чи, радше, художнє запитання: з чим або з ким ви порівняли б Запоріжжя? Підійде будь-яка метафора.
— Не знаю. Якась красива міць. Вітер вкруг шиї. Мрія про Україну, якою вона б могла бути насправді, а не всі оці жалюгідності, які поки що звуться реаліями.
