У людей небайдужих є поняття «місця сили», тобто ті енергетичні острівки, що підживлюють і тримають на дусі живих. Є також і люди-герої, згустки позитивної енергії, часто невизнані офіційно, із ментальним клеймом — бо нема пророка у своїй Вітчизні, але, на щастя, живі. Аби про них знали ті, хто чує себе українцем, варто не шкодувати сил. Якщо ми не доросли до того, щоб безповоротно визнати героями усіх, хто боровся за свободу України, робімо це персонально. Ми спробували — і перемогли. Євген Грицяк донедавна не мав жодних державних нагород, а після публікацій у «Дні» отримав із рук Президента України Віктора Ющенка орден «За мужність».
ПІДСТАВИ ДЛЯ ОПТИМІЗМУ
Світ маліє, мізерніє на очах. Мало людей, які посміхаються, більшість підсіла на пластмасові цінності, а про справжніх героїв заведено говорити плаксивим тоном. Знаєте, що зачепило мене у книзі одного з ватажків Норильського повстання 1953 року Євгена Грицяка? Опис небесного барвограю — північного сяйва, яким милується засуджений на 25 років за трьома статтями «Измена Родине». Щохвилинна боротьба за людську і національну гідність в умовах лагерного режиму? Так. Але цільна особистість потребує більшого. Бачити красу, заспівати на повні груди свою пісню, мати перед собою надмету і без вагань покласти за неї своє життя. А після всього цього, що морально вбиває навіть найстійкіших, робить їх безвірними, черствими, — жити. Не лише для власного «я», швидше для людей. Євген Грицяк саме такий чоловік. Ми зустрілися з ним у його селі Устя на Прикарпатті, щоб поговорити про все.
ТРИМАТИ ІСТОРІЮ НА ПЛЕЧАХ
— Євгене Степановичу, що вам заклали в дитинстві?
— Лягти до сну без «Отченашу» — боронь Боже. Мені здається, що я з ним народився. Бога собі уявляв дуже добрим, і знав, що його треба просити «Боже, дай нам Україну», але пошепки, бо всі мої рідні називали це найбільшою нашою бідою. Малим я вірив, що на інших планетах живуть такі люди, як ми, може, після прочитання книжки одного вчителя «Країна блакитних орхідей». Мій батько був грамотний чоловік на селі, передплачував газети, люди сходилися до нас на бесіди, і я весь час чув, що Земля кругла. Думаю собі, та ми ж би попадали, як із м’яча. Тому вирішив піти і подивитися, де закінчується той круг.
— А ви знали, що Шевченко таке робив?
— Ні. Ходив-ходив, горби, яри, гори бачив і зробив висновок, що Земля кругла, як калач. Найкращим спогадом із дитинства є епізод, коли я пас корови — і раптово почалася буря. Отой стан, коли я один повертався зі стадом додому, а надворі ні душі, усі повтікали, а мені не страшно, а, навпаки, приємно, відчуваю досі.
— Євгене Степановичу, ви нещодавно побували в Батурині. Які ваші враження від гетьманської столиці?
— Ми з онуком Тарасом відвідали Київ і Батурин. Дуже мені там було гарно, приємно, гордо за нас усіх. Тарас мене знімкував (хлопець закінчує історичний факультет і пише дипломну роботу на тему Норильського повстання. — Авт.). Це велика справа — відроджувати , відновлювати національні святині. Ця подія — знак того, що Україна піднімається з колін.
— Книжка ваших спогадів про Норильське повстання вперше вийшла у видавництві «Смолоскип» 1980 року. Як вам вдалося передати рукопис за кордон, ви ж були під тотальним наглядом органів?
— Тепер я про це вже знаю, можу, напевно, написати, а тоді доводилося зберігати конспірацію, цього мене навчили ще в молодіжній організації ОУН, Мельниківській, хоч ми тоді різниці не робили. З Осипом Зінкевичем, котрий після еміграції став директором видавництва «Смолоскип», ми разом вчилися у торговельній школі. Спершу я перефотографував рукопис дзеркальним фотоапаратом «Старт» і плівку змотав. Я знав, що Панас Заливаха має контакти з вільним світом, тому повіз її до Івано-Франківська. Він нічого не обіцяв, але прийняв плівку. Через два роки почув по «Радіо «Свобода», що моя книжка видана. Як було далі, мені розповіла Надія Світлична, коли я в неї гостював у Америці. З Івано-Франківська до Києва повезла згорток тітка дружини Заливахи Люба Возняк, сестра якої була дружиною брата Степана Бандери Василя. Оксана Мешко в Києві відрядила його до Павла Стокотельного, котрий згодом став чоловіком Світличної. Він повіз його до Ростова-на-Дону, де передав знайомому морякові, якого і зустрів Осип Зінкевич. Кожен, хто брав те до рук, ризикував.
САМОУСВІДОМЛЕННЯ ДУХУ
— На засланні ви захопилися йогою. Розкажіть про це.
— Після одного з етапів до Іркутська почував себе таким фізично знесиленим, що пройти кілька кроків для мене було проблемою. Мав страшну мігрень по кілька діб. Таких в’язнів на зоні називали «доходягами». Веніамін Дужинський зі Львова порадив мені звернутися до лікаря Василя Кархута, він до речі, був колись особистим лікарем митрополита Шептицького. Оповім вам, в який спосіб він мені допоміг. Обстежив мене і каже: «Ми обидва у важкому стані, я не буду завивати у папірці, а скажу вам відверто — те все, що ви перенесли, вилазить наверх, і медицина у вашому випадку безсила». Я вертаюся в барак, а хлопці питають, що сказав лікар. Мовлю: «Вмирати...»
А мені цей Дужинський (я уже бачив, що він стояв на голові, але не розумів, до чого б це) і говорить, що з Москви до нас прийшла брошура «Наука о дыхании индустских йогов», люди переписують її. Почитай. Я прочитав і почав переписувати, бо на роботу мене тоді не гнали, я не в силі був, а переписати за день міг усього три картки. У свої 33. З огляду на мій фізичний стан я міг лише виконувати вправу з ритмічного дихання на ходу. І почав серйозно займатися. Помалу відчув, що стаю здоровішим, наситився енергією. І вже через три місяці я пішов на пилораму працювати.
— Євгене Степановичу, а як ви відкрили в собі цей дар?
— Коли звільнився після першого заслання, то вирішив одружитися. Якраз під час весілля в однієї жінки стався сильний напад головного болю. Кажу дружині, поведи мене до неї. Бо на зоні в тій книжці читав, як допомагати не лише собі, а й іншим — покладанням рук. Це був мій перший вдалий сеанс. Вона лише за кілька хвиль повернулася і спитала: «І що вже не буде боліти?» А я ж не знаю, буде, чи не буде, тож відповів дипломатично: «А чого б вона мала вас боліти». І вона прожила ще 25 років, а біль уже не повернувся. І з того часу я не маю вихідних, приходять люди за допомогою. 20 жінок, котрі не могли завагітніти, уже тішаться дітьми. Люди приїздять зі словами — «ми чули, що ви все можете», інколи сам їду до людей, котрі не можуть приїхати (Євгенові Степановичу 83 роки.— Авт.) Одного разу звернулися люди, в котрих днями весілля, а дідусь у хаті при смерті, за словами лікарів. Люди кажуть, що похорон їм зараз завадить, отож продовжіть дідові дні. Я їздив до них. Знаю, що жив дід ще півтора року, може, й досі живе, але ми втратили контакти. Якось чоловікові труну купили, а після моїх сеансів він прожив ще сім років.
Згодом я переклав цю книгу, і її видало видавництво «Здоров’я». Мій гонорар був тоді дві тисячі купонів. Але моральне задоволення яке!
— На зоні ви самотужки вивчили англійську.
— Тут починається передісторія до захоплення йогою. Серед в’язнів був єврей Аврам Шифрін, ми з ним заприятелювали, бо він мав багато езотеричної літератури. Через нього я дістав у одного литовця книгу «Автобіографія Парамаганеса Йогананди», засновника йоги, англійською мовою, пересипану цитатами санскритом. Узяв книгу на два тижні. Розповідаю знайомим, що там є цікаві речі, а вони, знаючи, що вивчив англійську в камері-одиночці протягом п’яти місяців, радять перекласти. Але ж я не перекладач. І книжку у 500 сторінок уже повернув. Я іду до Шифріна і прошу допомогти ще раз взяти цінну книжку в литовця. І той узяв — як для себе, уже на два місяці. Тож сідаю переписувати ночами, бо вдень на роботу і двічі на тиждень у школу, аби закінчити середню освіту. Але таки переписав від руки. І далі сів перекладати, точніше переказувати, як міг. Справився із першим розділом і йду до лікаря Кархута, бо він був і редактором журналу «Вогні» у довоєнній Польщі, писав сам. Він бере червоний олівець і, Боже мій, він каже, що я втратив українське вухо. Починає правити — усе червоне. Якось хтось отримав із дому книгу Рабіндраната Тагора українською мовою. Я кидаю свій переклад і поринаю в українську літературну мову. Це мені допомогло. Наступний розділ лікар Кархут поправив у трьох місцях. Так він із мене зробив перекладача. (Євген Грицяк переклав усю книгу, половину в таборі, іншу — після «раптового» звільнення, ми бачили готовий машинописний варіант. У 1990-х у Чикаго придбав собі цю книгу англійською мовою, а в Україні досі не знайшлося видавця, хоч книжка перекладена багатьма мовами, а нам радять задовільнятися російським. Табірний перепис від руки українською нині зберігається в музеї в Індії. — Авт.)
— Пане Євгене, які були ваші стосунки на зоні з росіянами? Питаю про це тому, бо в книзі ваших спогадів є рядки про те, що ви відмовилися співпрацювати з ними у боротьбі проти більшовицького режиму, коли почули, що про відокремлення України від Росії не може бути й мови.
— Я їм тоді відповів, що ми не хочемо накладати своїми головами тільки за те, щоб змінити колір нашого хомута, ми хочемо скинути його. Так думав Заонєгін, якого, до речі, я більше не бачив. Але пізніше у нас із росіянами встановилося взаєморозуміння. Коли ми домоглися приїзду комісії з Москви, то групу представників від політичних в’язнів ми сформували швидко: українців представляв я, росіян — Володимир Недоростков, білорусів — Григор Климович. Коли я проводив мітинг, Недоростков хоч і не виступав, але стояв поруч.
— Чому сьогодні ми так збайдужіли? Чому українці не можуть витравити із себе раба?
— Ми навіть в таборі себе такими не відчували, тому й повстали. А хто відчував, той сидів тихо і відговорював нас, мовляв перестріляють. Мене часто запитують, як я на таке зважився? Я відповідаю, що там не було ніякої відваги, а простий розрахунок: я знав, що я там не виживу. І що мені з того, що проживу ще рік-два і загнуся, і мене у вічну мерзлоту закинуть. Що мені з того? Тому я вважав, що то не є геройство. Я казав, чому ви не боїтеся вмирати поодинці, а розстріляти там могли будь-коли, і боїтеся вмерти разом.
Телефон у домі Євгена Грицяка вдруге відриває нас від розмови. Цього разу на зв’язку Київ. Василь Ткачук, режисер документального фільму «Загадка Норильського повстання» планує нарешті показати фільм у Івано-Франківську.
— Що вас нині розчаровує в наших реаліях, а що дає надію?
— Це в нас якась національна вада — «прийдіть і правте нами». Ми не хочемо брати владу, сьогодні ніша лідера у нас вільна. Ми інертні і не наважуємося брати на себе відповідальність, навіть знати не хочемо своєї історії, нікого це не проймає. Мені лише один чекіст сказав про книжку «голова пухне», а так свої люди лише: «Ой, та й ви пережили». Навіть ця нагорода має значення для людей, бо їм потрібен речовий доказ, а я яким був, таким і залишився. Кого нам обрати? Думаю, що найбільшим патріотом України буде той, який зніме свою кандидатуру на користь того, хто має більше шансів. Нам не можна розпорошуватися. Але це ще не все. От гончар. Якщо він не має доброї глини, то нічого путнього не зліпить. Тому якщо б ми і отримали лідера нації, ідеального, то що з того, адже ми самі не ідеальні. Тому треба нам усім удосконалюватися, відкидати все погане, брати добре від чужих народів, не мати помсти, не шкодувати себе. Я інколи собі думаю, якби не основи йоги, ким би я був, чи зберіг би себе у тих нелюдських умовах?
— Яку ви маєте мрію?
— Написати книжку-огляд усіх спогадів, виправивши неточності, перебільшення деяких авторів, її робоча назва «Норильське повстання в світлі ненасильницьких методів боротьби» і поїхати на кілька днів у Карпати — хочу малювати Ісуса, як він мені наснився (пан Євген малює ікони.— Авт.)
— Євгене Степановичу, знаю, що ви мали виступ у Москві на конференції «Сопротивление в Гулаге», котрий в’язні сприйняли неоднозначно. Як ви радили чинити з катами нашого народу?
— Історик Джон Кроуфорд назвав його найсоліднішим, а самі в’язні, звичайно, підтримали мене не всі. Я сказав, що наші карателі нині в кращому становищі, ніж ми. Ми стикнулися з проблемами соціального захисту, реабілітації та наших стосунків із своїми катами. Що нам робити? Оправдати їх? Ні. Тоді наказати? Але як їх усіх знайти і хто це робитиме? Окрім нас — нікому. В такому разі ми мусимо помінятися із ними ролями... Я порадив позбутися озлоблення і винести нашим катам один вирок — прощення, до цього закликають усі релігії. Я переконаний, що мученики, а не їхні мучителі, творять історію.
