Осінь... Країна в очікуванні — зими (вона прийде вчасно, але, як завжди, несподівано), зростання цін на все, падіння гривні й... президентських виборів. Неофіційно виборча кампанія розпочалася. Точніше, вона триває; триває останні п’ять років: між президентськими виборами — чергові та позачергові парламентські й примара розпуску (саморозпуску) Верховної Ради.
Серед обов’язкових ознак передвиборчих перегонів — відвертий популізм політичної реклами, блокування парламенту, парад біл-бордів (їх в народі ще «біг-мордами» називають) і зміни до виборчого законодавства.
Редагування закону про вибори напередодні їхнього проведення стало традицією українського державотворення. Замість виваженого підходу маємо сукупність безсистемних змін, внутрішньо неузгоджених і суперечливих, прийнятих поспіхом. Як зазначає спікер українського парламенту, «закон (Закон України «Про вибори Президента України». — Авт.) буде змінюватися, уточнюватися, лататися й дороблятися до завершення першого туру президентських виборів, а в другому турі вже, як Бог на душу покладе». Отже, напрямок розвитку виборчого законодавства визначений: як Бог на душу покладе — непередбачуваність і безсистемність ще й під час виборчого процесу... ...
Цього разу парламентська більшість (маємо на увазі не політичну більшість, яка є відповідальною за свої дії та рішення, а арифметичну більшість, якій поняття «відповідальність» взагалі не відоме) навіть не згадувала про необхідність прийняття виборчого кодексу. Голосуючи за Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів президента України», більшість керувалася не лише інтересами політичної доцільності, до чого, здається, всі вже давно звикли, але й прагненням продемонструвати свою силу. Саме демонстрація сили завадила парламенту врахувати президентські зауваження, більшість з яких заслуговувала на увагу.
Зокрема, це стосується зауважень глави держави щодо збільшення грошової застави, яка вноситься політичними партіями (виборчими блоками) або кандидатом на посаду президента України, з п’ятисот тисяч гривень до двох мільйонів п’ятисот тисяч гривень (стаття 49 Закону України «Про вибори президента України» в новій редакції). У поєднанні зі скасуванням вимоги щодо збору підписів на підтримку кандидата зазначена новина матиме наслідком монополізацію пасивного виборчого права (права обиратися) олігархічними угрупуваннями й, по суті, перетворює грошову заставу на майновий ценз. З моменту, як нові положення Закону України «Про вибори президента України» набудуть чинності, право обиратися буде належати особам, здатним внести два мільйони п’ятсот тисяч гривень за участь у виборчих перегонах, при цьому підтримка (відсутність підтримки) кандидата виборцями не має жодного значення.
Забезпечення принципів демократії вимагає, навпаки, зменшення грошової застави і збільшення кількості підписів виборців на підтримку кандидата на посаду глави держави, але, на жаль, принципи демократії не збігаються з інтересами політичної доцільності.
Скасування вимоги збору підписів на підтримку кандидата полегшує процес висування так званих, технічних кандидатів. Відтепер вони не тільки відтягуватимуть на себе голоси електорату від «реальних» кандидатів, але й створюватимуть кількісну перевагу «своїх людей» у складі виборчих комісій, оскільки кожен із кандидатів прийматиме участь у їхньому формуванні.
Нова редакція Закону України «Про вибори президента України» спрощує процедуру прийняття рішень виборчими комісіями. Відповідно до змін, яких зазнали частина 13 статті 28 та частина 9 статті 30 Закону, рішення можуть прийматися більшістю (звичайною або кваліфікованою) від кількості присутніх членів комісії (замість більшості від складу комісії, у старій редакції). Побоювання, що зазначені новели здатні знищити механізм спостереження за виборами, призвести до дестабілізації в роботі виборчих комісій, створити «штучну кількість» присутніх членів, висловлені главою держави, є повністю обѓрунтованими.
Верховна Рада дещо змінила порядок встановлення результатів президентських виборів, їхнього офіційного оприлюднення та оскарження. Згідно з «новим» положенням частини 3 статті 84 Закону України «Про вибори президента України» за підсумками голосування Центральна виборча комісія оформлює протокол. Однак, відповідно до нової редакції статті 82 закону, а також оновлених частини 3 статті 172, частини 6 статті 176 Кодексу адміністративного судочинства, до суду можуть бути оскаржені лише рішення, дії чи бездіяльність Центральної виборчої комісії.
Таким чином, внесені зміни у своїй сукупності унеможливлюють судове оскарження результатів виборів, встановлених Центральною виборчою комісією, й позбавляють суб’єктів виборчого процесу конституційного права на судовий захист. Цікаво тільки, чи є випадковою ця гра зі словами «протокол-рішення»?
Як бачимо, глава держави мав усі підстави для застосування вето щодо Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів президента України». Однак президентське вето було подолано більшістю у 325 голосів, причому парламент не врахував жодної з президентських пропозицій. Бажання проголосувати проти В. Ющенка виявилося сильнішим за здоровий глузд.
Президент України відмовився підписувати зазначений закон. Він набуває чинності в порядку статті 94 Конституції України за підписом голови Верховної Ради України.
Якщо позиція глави держави щодо нової редакції Закону України «Про вибори президента України» є послідовною й може бути позначена, як категоричне неприйняття, то позиція спікера є «цікавою». Коментуючи неодноразові заяви Президента України про намір звернутися до Конституційного Суду України щодо визначення конституційності положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів президента України» (а 14 вересня таке звернення Президента до Конституційного Суду відбулося), Голова Верховної Ради України зазначив, що, дійсно, Конституційний Суд України матиме підстави для того, щоб визнати неконституційними окремі положення цього закону, але, якщо це станеться, виборчий процес буде зірвано.
Такий прогноз викликає майже риторичне питання про вину й відповідальність: хто буде відповідати за зрив чергових президентських виборів — глава держави, який порушить питання щодо конституційності положень закону про вибори, Конституційний Суд України, який визнає їх неконституційність, чи парламент, який прийняв і, як на нашу думку, прийняв свідомо неконституційний закон?!
Президентські вибори можуть бути зірвані не лише тому, що Конституційний Суд України визнає неконституційним закон про вибори. Цей закон має ще один суттєвий недолік, на який, на жаль, ніхто не звертає уваги. А даремно, оскільки саме цей недолік спричинив прийняття неоднозначного рішення Верховного Суду України у 2004 році. Така собі вибухівка уповільненої дії під системою виборчих відносин, яку, до речі, було закладено ще у 1999 році.
Нагадаємо, що законодавче регулювання президентських виборів зазнало багатьох змін. Перший закон про вибори президента України було прийнято 5 липня 1991 року. У 1994 році закон було викладено в новій редакції від 24 лютого 1994 року, яку в свою чергу скасував Закон України «Про вибори президента України», прийнятий 5 березня 1999 року. Цей закон також кілька разів змінювався. Остання редакція закону була прийнята 21 серпня 2009 року.
Як не парадоксально, але чи не кожна наступна редакція закону не покращувала, а навпаки, погіршувала його первісну редакцію. По-перше, відбувалося звуження пасивного виборчого права (показовими у цьому плані є норми про грошову заставу), а по-друге, закон доповнювався нормами (їхня кількість збільшилася з 45 до 105 статей), втрачаючи разом із тим принципово важливі положення.
Зокрема, в редакції Закону України «Про вибори президента України» від 5 березня 1999 року зникли норми, які встановлювали механізм виходу з ситуації, спричиненої фальсифікацією виборів. На відміну від березневої редакції 1999 року, попередні редакції закону визначали порядок проведення повторних президентських виборів у випадку визнання результатів виборів недійсними.
Так, стаття 44 закону в редакції від 24 лютого 1994 року серед підстав проведення повторних виборів називала визнання виборів недійсними. Відповідно до частини 5 статті 41 вибори президента України могли бути визнані недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, які суттєво вплинули на підсумки голосування. Однак, на жаль, ці принципово важливі положення загубилися, випадково чи навмисно, при прийнятті редакції закону від 5 березня 1999 року. Відтоді поняття «визнання президентських виборів недійсними» на законодавчому рівні не існує.
Відповідно до частини 4 статті 15 чинного Закону України «Про вибори президента України» та нової редакції закону повторні вибори проводяться у випадках, якщо: 1) до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на посаду президента України і жодного з них не було обрано; 2) всі кандидати на пост президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.
Отже, порушення на виборах, включаючи масові фальсифікації, не є підставою проведення повторних виборів. Більше того, Закон не містить жодної відповіді на питання, як виходити з політичної кризи, спричиненої проведенням нечесних виборів.
Згадаємо 2004 рік і рішення Верховного Суду України від 3 грудня. Це рішення було політичним — і за формою, і за змістом. Але... Будь-яке рішення Верховного Суду України — визнання переможця за результатами першого туру голосування (як на тому наполягали представники тоді ще кандидата в президенти В. Ющенка), призначення повторних виборів чи переголосування по другому туру (саме таке рішення прийняв Верховний Суд) — було б політичним рішенням. Суд не мав жодної можливості прийняти правове, неполітичне рішення, оскільки чинний на той момент закон (так само, як і зараз) не містив відповідних положень. В умовах правового вакууму, помноженого на політичне протистояння, судова влада приречена на прийняття політичних рішень...
Події 2004 року, на жаль, не привели до принципового перегляду виборчого законодавства. Прогалина, яка існувала тоді, існує й зараз. Це означає, що доля президентських виборів залежатиме не від народного волевиявлення, а від політичного рішення, яке буде прийматися, виходячи з політичної ситуації...
Це дуже дивно: політики всіх рівнів попереджають про напруженість виборчих перегонів, які незабаром очікують країну, говорять про можливість масових фальсифікацій і зловживань, але не вживають законодавчих заходів для попередження цих негативних явищ і подолання їхніх наслідків. Що це, як не підрив принципу народного суверенітету?
Схоже, що президентські вибори в Україні відбуватимуться за законом в редакції від 21 серпня 2009 року, яка до недоліків попередньої редакції додала низку сумнівних з точки зору Конституції України положень.
Тож, якими будуть президентські вибори 2010?
