Ситуація на українському книжковому ринку настільки заплутана, що в ній губляться не лише пересічні споживачі, а й аксакали книговидавничої справи. В коментарі «Дню» до статті «Українська книга вийде з резервації... ось-ось» (№120 від 11 липня 2008 року) один із експертів — людина знана й шанована у видавничому та книгорозповсюджувальному бізнесі — сказав, що фактично всі книготорговельні мережі в Україні належать іноземним власникам, серед них і одна з найпотужніших — «Книжковий супермаркет КС». Проте твердження це виявилося далеким від істини. Насправді власник мережі «КС» — Костянтин Клімашенко — має українське громадянство та податки сплачує до вітчизняного бюджету. З цим розібрались, проте водночас постало інше питання: чому, маючи власних розповсюджувачів, українська книга не може без перепон дійти до свого читача? Про це ми й вирішили поговорити з самим Костянтином Клімашенком — людиною, яка про український книжковий ринок знає фактично все та, як ніхто, розуміє, коли в цій стратегічно важливій для української нації справі закінчується бізнес і починається політика.
— Костянтине Генріховичу, диму без вогню не буває. Поясніть, будь ласка, чому так багато людей вважає, що переважна частина книжкового бізнесу в Україні — у російській власності?
— Сьогодні 100% компанії «Книжковий супермаркет КС» належить мені. Так, ми ведемо переговори з іноземними інвесторами, в тому числі й з російськими, і вже не перший рік. Ми чекаємо на вигідну пропозицію з найкращими умовами і найбільшою сумою грошей. Ці переговори ми ведемо вже не перший рік, але поки що ніхто ні копійки не дав.
Але хочу почати з того, що взагалі книжкова справа в Україні — це справа Прометеїв. На ній фактично не можна заробити грошей. У суспільства склалося враження, що шалені гроші в культуру, крім Пінчука, в Україні ніхто не вкладає взагалі. І це справді так.
«Букву», наприклад, купили поляки. Вони вкладають гроші, на які за два роки можна було б побудувати 150 книгарень. А вони не можуть побудувати нічого взагалі. Мережа «Літера», яка належить НКМ, справді російська. Сьогодні вона не розвивається, її книгарні закриваються. Тут ніякої політики — це пов’язано з менеджментом і помилками на книжковому ринку. Ми теж цього року закрили три книгарні, але відкрили 12. Загальна кількість книгарень «КС» до кінця року повинна сягнути 40. Це при тому, що держава робить все, щоб книгарні закривались, не тільки не помічаючи проблем книжкового бізнесу, а й активно підтримуючи рейдерів. Днями пройшло судове засідання по справі книгарні «Сяйво». Так ось, прокурор Шевченківського району Сергій Нечипоренко, який безпосередньо причетний до знищення книгарень «Мистецтво» і «Планета» — в мене є документи, які це доводять, — подав позов про збільшення орендної плати для книгарні «Сяйво» в 520 разів. За оцінками українських видавців, ця книгарня продає книжок більше, ніж уся мережа «Буква». Тепер скажіть, будь ласка, яким чином книгарня, яка, до речі, продає 50% саме українських книжок, може сплатити орендну плату в 520 — зверніть увагу не в 5, не в 52, а в 520! — разів більше?! А у неї є законно оформлений договір про оренду до 2010 року, є рішення Шевченківської райради (бо це приміщення є в комунальній власності райради). Зрозуміло, це робиться для того, щоб вижити з приміщення книгарню. Така сама історія була з книгарнею «Знання», яка виграла всі суди до Верховного Суду, який постановив надати право приватизації трудовому колективу. Зі всього складу Київради лише сім депутатів проголосували за те, щоб надати це право на приватизацію і зберегти таким чином книгарню. Чому? Їм мозолить очі книгарня, бо там можна зробити ще один бутік, де 500—700% рентабельності. В книжковому магазині такого не буде ніколи. Люди, які давно працюють в книжковому бізнесі, розуміють, що книга повинна бути доступною.
Я безпосередньо зустрічався з паном Ющенком. На цій же зустрічі були присутні тоді ще прем’єр-міністр Єхануров і голова Верховної Ради Литвин. Я поставив питання про те, щоб запровадити мораторій на закриття книгарень — нічого не зроблено взагалі! Мене особисто Президент запитав, що потрібно зробити для розвитку книги, я в присутності ще двадцяти людей відповів. Пройшло два з половиною роки — ніхто нічого не зробив.
Ми кажемо, що боремось за українську культуру. Без книги культури не буде. Сьогодні ж переважна частина українського суспільства книги не читає...
— Якщо так станеться, що росіяни вкладуть кошти в «КС», це якимось чином може вплинути на книжковий асортимент у ваших книгарнях?
— Ми збираємося продати не більше ніж 10% компанії. 10% — це можливість до ради директорів ввести одну людину, яка не зможе впливати навіть на виплату дивідендів. На сьогодні ми не ведемо переговорів про стратегічного інвестора.
— Чи є, на вашу думку, майбутнє у розпорядження Кабміну «Про вимоги щодо функціонування об’єктів роздрібної торгівлі книжковою продукцією»? Чи допоможе воно книжковому бізнесу?
— Майбутнє могло би бути у закону. Розпорядження носить рекомендаційний характер. І виконуватиметься воно тільки тоді, коли вигідне. А якщо воно не влаштовує губернаторів, мерів, вони його не виконуватимуть. Ми безпосередньо причетні до цієї постанови, тому що разом із Книжковою палатою розробляли норми забезпечення населення книжковою продукцією. Але вона не примусить, скажімо, губернатора віддати вкрадене приміщення на центральній вулиці міста знову під книгарню. А нових приміщень нема. Через те, що в нашій державі книжкова справа не є надприбутковою, книга не зможе конкурувати з тим лахміттям, яке приносить надприбутки. Навіть культура тісно пов’язана з економікою. Якщо ти можеш сплачувати високі орендні ставки — ти виживеш. Після вже згаданої мною зустрічі з Президентом він видав указ «Про деякі заходи щодо підтримки книговидавничої та книгорозповсюджувальної справи». Так само й за Кучми були якісь розпливчасті фрази, але нічого чіткого. Логіка ж якась повинна бути у цих документах! Так ось, після того указу було сформовано робочу групу при Кабінеті Міністрів, очолювану Славіком Кириленком. Ми засідали чотири місяці. Туди входило дуже багато професіоналів: і видавці, і розповсюджувачі, і бібліотекарі. Ці чотири місяці закінчилися пшиком. Виявилось, що нікому це не потрібно. Ми ставили питання про те, що проблему видавництва та книгорозповсюдження потрібно провести через Верховну Раду та оформити в закон, який передбачав би кримінальну відповідальність за його невиконання. А розпорядження... Це добре, але навряд чи воно вирішить проблему книги в Україні. Хоча я втішений вже тим, що Кабмін хоча б про це говорить. Цими питаннями мають займатися професіонали, а їм усіма цими фіктивними робочими групами, пустими папірцями вже відбили бажання мати з владою справу. Ти витрачаєш свій час, ресурси, проводиш експертизи, дослідження — а в результаті бачиш, що все це тільки для того, щоб якийсь чиновник вийшов перед камерою і сказав, як він любить українську книжку.
— Доводилося бувати в мережі «Книжкових супермаркетів». Асортимент української книги у вас, м’яко кажучи, скромний. В чому причина?
— Причин декілька. По-перше, російські видавництва на сьогодні в декілька разів потужніші, ніж українські, і це ні для кого не секрет. А я, в першу чергу, бізнесмен. Я побудував книгарню, поставив там обладнання... Я зацікавлений, щоб із першого дня роботи магазину там був широкий асортимент книги за прийнятною ціною. А більша частина ринку українських видавців на сьогодні не можуть дати нормальних умов. Я розумію, що в них свої фінансові, економічні проблеми, але, вибачте, у мене теж проблеми, які я ні на кого не перекладаю. Дайте книжки за нормальною ціною — ми їх продамо і віддамо вам гроші. Українські видавці хочуть, щоб я заплатив їм гроші, ще не продавши книг. Але ж у мене є свої ризики! Я вже згадував, що цього року ми закрили три книгарні. Це мої ризики, і я за них сплачую з власної кишені.
Що відбувається з видавцями? Вони видають книжки — якісь хороші, якісь не дуже, якісь взагалі погані — і хочуть, щоб за них відразу віддавали гроші. Це є ризики видавця: він видав погану книгу — не отримає за неї грошей. А українські видавці хочуть, щоб їх всі носили на руках. Безперечно, в нашій країні їх потрібно носити на руках, бо за великим рахунком вони здійснюють подвиг, але я не мушу за цей подвиг платити! Треба зрозуміти, що книговидавнича і книгорозповсюджувальна справи — це два окремі бізнеси. Ми можемо взяти книги тільки у тих видавців, які згодні на наші умови.
Крім того, українська книга на ринку займає всього 10—15%. Держава не робить нічого. Можна, звичайно, заборонити ввозити російські книги, але ж від того української книжки не стане більше. У мене книгарня 570 м2. Добре, давайте я заберу російську книгу і англійську, яка тут теж є. А що залишиться? Я змушений буду завтра її закрити. А натомість відкрити книгарню на 60 м2, де орендна ставка буде в п’ять разів більшою. Щоб вижити, я замість 50—60% накручуватиму 300%. Ви купите українську книгу за 500 грн., яка зараз коштує 40? У нас і так на українську книжку націнка на 20% нижча, ніж на російську.
— КС активно розширює свою мережу на регіони. Як там справи? Наскільки в регіонах книга популярніша, ніж у столиці?
— У кожному регіоні є свої особливості. Наприклад, в Донецьку ми закрили вже другу книгарню, там лишилася всього одна. Є речі, які впливають на успішність чи неуспішність бізнесу: купівельна спроможність, конкуренція тощо. Де нам вдається домовитись про нормальне приміщення за доступною ціною із вдалим місцем розташування і де нема великої конкуренції — там все супер. Де є конкуренція, там, звичайно, гірше, але ми не боїмося конкуренції. Україні треба мінімум 1000 книгарень, а на сьогодні їх є 250—300.
Сьогодні для українського видавця 5 тис. — це хороший наклад, 10 тис. — це взагалі фантастика, а те, що більше... такого практично не буває. Якщо б була тисяча книгарень, видавець роздав би по п’ять книжок у кожну — і вони продавалися б. Що відбувається, коли в Україні 250 книгарень, половина з яких є неплатоспроможними? Видавець в кожну книгарню віддає 40 книг, а книгарня стільки продати не може, навіть якщо це бестселер (врахуйте, що бестселерів в найкращому випадку може бути 10—15%).
Що стосується мовних особливостей, то, скажімо, в Івано-Франківську у нас більшість книг на поличках українською мовою. А ось у нас була книгарня в Сімферополі. Коли вийшов перший «Гаррі Поттер» українською, ми надіслали туди пачку книжок. За рік продалося дві книги. Тому вже інші українські книги ми туди і не віддаємо. Київ читає українською, читає Львів, Полтава, Житомир, а Донецьк — ні, хоча й там бувають виключення.
— Яким чином ви будуєте стосунки з видавцями та авторами?
— До нас приходять люди, які видали одну книгу, і ми ставимо цю книгу. А більше ніде ця людина свою книжку не продасть. Великим мережам постачальник з однією книгою нецікавий. З однієї книги, якщо це не «Гаррі Поттер», ти грошей не заробиш. Тому цей видавець чи автор стикається з тим, що він нікому не цікавий, навіть якщо він завтра буде Байроном чи Шекспіром.
Потрошку, безперечно, справа зрушується. Я вам точно можу сказати, що перша п’ятірка українських авторів за рейтингом б’є найпотужніших російських чи будь-яких інших авторів — не за накладом, не за оформленням, а за змістом.
В Росії 80% тієї книжкової мережі, яка була при Радянському Союзі, збережено. Таке підприємство, як «Московский дом книги» має 33 книгарні в Москві, і безпосередньо пан Лужков опікується ними, надаючи їм дешеву оренду. У нас же вкрали все, що можна, зі старих книгарень і добивають залишки.
Звичайно, дуже хотілося б, щоб держава надавала пільги на відкриття книгарень, але такого ніколи не буде. І не треба, бо ті гроші розкрадуть! І книжці це не допоможе. Нехай держава допоможе принаймні видавцям. Нехай дасть гроші бібліотекам і дасть їм право самим визначати, яка література їм потрібна. Нещодавно, чув від Президента, що цього року буде виділено 20 млн., а наступного — 100 млн. грн. на закупівлю соціально значущих книжок. Що це означає? — Ці гроші вкрадуть. Потрібно, щоб конкурували книги, а не хабарі в конвертах.