Також у планах міністерства розробка «Положення про атестацію педагогічних працівників» з критеріями, за якими оцінюватимуть роботу директорів, учителів, керівників гуртків та секцій. Потрібно змінити роботу всіх педагогічних університетів, зокрема організацію навчання та практики. Можливо, що кафедри методики вивчення тієї чи іншої дисципліни доцільно розміщувати безпосередньо у школах. Студенти та викладачі бачитимуть учнів, опрацюють навчальні програми, шкільні підручники, зокрема, навчаться заповнювати журнали та вести іншу документацію. Кожен педагог, який працюватиме у профільному навчальному закладі, має проходити комплексну підготовку з предмету, який викладає. Щоб знати потреби кожної школи у вчителях з тих чи інших предметів, до 1 грудня буде створено регіональні банки даних, які міститимуть інформацію про реальну потребу кожного навчального закладу в педагогах та дані про випускників ВНЗ педагогічного спрямування.
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:
— Від учителів вимагається все те саме, що й вимагалося вчора, 30 чи 100 років тому, — любити дітей. Нове, що з’явилося останнім часом: діти стали більш ерудовані, мають ту інтернетську освіту, якої не має старше покоління. По-друге, діти живуть у світі матеріальної нерівності, вони хизуються, скажімо, новими мобільними телефонами, і це є проблемою. Хоча ще більшою моральною проблемою є те, як навчити вчителів любити дітей і при цьому не дратуватися від роботи. Щодо навчальних програм, їх треба перебудувати так, аби вони відповідали стану сучасної науки, а також не були відділеними одна від одної, тобто викладати фізику, хімію, біологію так, щоб разом із математикою вони були суцільно пов’язані. Треба подумати над тим, як спростити структуру предметів, щоб вона не просто відтворювала історію науки, а була органічно пов’язана із ставленням людини до природи. Я не бачу сьогодні у програмі природознавства, що читається в школі, цієї спільності: в ньому залишається клапоть фізики, хімії та інших наук, а має бути єдине вчення про природу. Це, власне, стосується не тільки підготовки вчителів, а й переосмислення самої системи викладання. Те, як цю проблему розв’язали в американській школі, мене просто нажахало. Якщо у приватних школах рівень викладання ще більш-менш високий, то державні заклади дають надзвичайно низькі знання, принаймні так було кілька років тому, коли я перебував у США. Весь природничий цикл подає примітивні відомості про тваринний та рослинний світи, тобто розрахований на загальну ерудицію. А має бути розуміння, як у цілому побудовано світ, і це треба зробити просто та доступно для дітей. Таких книжок у нас немає. Тому починати треба зі створення хороших, доступних підручників та програм. Для цього треба мати науково-популярну літературу. У нас сьогодні нічого прочитати про загальну теорію відносності, теорію елементарних часток тощо. Якби була державна програма підтримки науково-популярної літератури, це було б кроком, щоб готувати вчителів, які б володіли досягненнями сучасної науки і могли дітям їх переповідати. Ще одна проблема для школи, особливо у великих містах, — знайти молодого вчителя. Але чимало проблем пов’язані не зі школою, не з Міносвіти, а з нашим суспільством у цілому. Маю на увазі престижність професії вчителя, які разом із медиками вважаються основою інтелігентного суспільства. Не може бути престижною робота педагога, коли в класі навчається 30—40 осіб. Найкращий варіант — 20, а ще краще — по десятеро учнів, як це зробили у Фінляндії. Поки ми цього не досягнемо — не зможемо повернути престиж роботі вчителя.
Марія ЛЕЩЕНКО, завідувач кафедри педагогіки Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:
— Тема перепідготовки вчителя дуже актуальна. Міністерство освіти та науки правильно наголошує, що спочатку треба здобувати першу базову освіту з окремих предметів (хімії, біології чи історії), а потім уже з педагогіки. Так практикують багато провідних країн світу. В Україні це дасть неоцінимі можливості для майбутніх учителів, за умови, що це буде спеціальна підготовка, яка передбачатиме рік-два поглибленого вивчення педагогічних та психологічних курсів. Як показують світові дослідження, до нас приходять нові діти, яким властиві почуття власної гідності, власного «Я», схильність до творчості, бажання створювати інновації навіть у традиційних чи повсякденних видах діяльності, підвищена емпатія, емоційна чутливість. Поволі людство якісно змінюється, і вчитель, який іде до сучасної аудиторії учнів, так само, як і викладач вищої школи, мусить обов’язково враховувати ці моменти. В жодному разі він не може працювати за авторитарними моделями спілкування та педагогічної взаємодії. Сучасні діти та молодь не сприймають жорстких і дисциплінарних правил. Вони відмовляються від рольових стосунків. Коли учневі чи студентові говорять: «Я — вчитель, я — професор», — це автоматично означає, що вони повинні шанувати професійний та соціальний статус цієї людини. Але студенти поважають та співпрацюють з тими людьми, які на практиці можуть збагатити їхній особистий та професійний досвід. Щоб заохотити молодь іти в педагогіку, вчитель має отримати статус державного службовця, тому що він дійсно працює на державу й усю людську цивілізацію. Сучасний вчитель має бути толерантним, щоб сприймати різні прояви дитячої природи, бути автентичним, природно себе поводити і вміти створювати таку реальність, у якій би було затишно, комфортно і цікаво, щоб учень і студент міг професійно та особистісно зростати, займатися пізнавальною діяльністю. При грамотній перебудові школи педагогіки ми можемо досягнути значних успіхів. Важливо, щоб, віддаляючись від традиційних підходів, ми не лишилися без серйозної їм заміни. Класичні університети характеризуються дуже серйозною підготовкою фахівців з певної дисципліни. Проте від тренінгів, занять з педагогічної майстерності кожен майбутній учитель отримує набагато більше. Часто володіючи знаннями, він не володіє методиками, техніками та технологіями, щоб передати їх студентам. І всі ті риси, які мають бути у вчителя, набуваються саме в процесі грамотної підготовки. Значна кількість студентів після завершення університетів іде працювати у науково-дослідні інститути, в аспірантуру, а потім вони стають викладачами вищої школи. Але можна бути грамотним науковцем і водночас не володіти педагогічною майстерністю. Цього можна навчити кожну людину, яка свідомо йде на шлях учителювання. Молоді вчителі характеризуються відсутністю консерватизму, зашкарублості мислення, вони більш здатні до діалогу з учнями. Проте вони виховані у таких складних соціально-економічних умовах, що мало хто з них характеризується жертовністю. Професія педагога передбачає певне ненормоване громадське навантаження і високу духовну місію. Щоб виявити, чи здатні на це студенти, у деяких педагогічних університетах практикуються співбесіди з психологами чи досвідченими педагогами. Такі співбесіди доцільні, проте особистість має право на вибір. Державні місця мусять зайняти люди, які мають і здатність, і відповідний освітній рівень, а от на комерційній основі може вчитися людина, яка хоче опанувати ці знання для себе. І нічого страшного у цьому немає, бо це прояви функціонування демократичної освітньої системи.
Михайло БІГУН, директор Жмеринської загальноосвітньої школи № 4:
— По собі пам’ятаю, що після закінчення Чернівецького університету прийшов у школу й відчував брак навичок. Звісно, ми вивчали педагогіку, проходили педагогічну практику, але людина адаптується та звикає до відповідної роботи поступово. Нині вищі навчальні заклади працюють за своїми програмами, у яких недостатньо практичної спрямованості: треба більше семінарських занять, тренінгів, психологічних курсів тощо. Для роботи з дітьми та практики в школі нині виділяється менше часу, ніж 10 чи 15 років тому: лише два-три тижні, тоді як раніше студенти працювали в школах по півроку, а влітку багато хто їхав у дитячі табори, тобто студенти могли навчитися спілкуватися з дітьми, знаходити до них підхід. Цього року до нас у школу прийшли двоє молодих учителів. Знаю, що на черзі є багато випускників педагогічних ВНЗ, які хочуть працевлаштуватися, але чи є в них реальне бажання працювати саме в школі? Якщо навіть і влаштовуються на роботу, то з’являється інша проблема — брак досвіду. Комусь треба рік, щоб зрозуміти специфіку роботи, комусь ще більше, це індивідуально для кожної людини. Але є й гарні фахівці, які йдуть у школу працювати за покликанням. Щоб визначити це, треба поговорити з молодою людиною, з’ясувати, чи вона мріяла про вчителювання з дитинства, чи це вирішувалося в останній момент. З другого боку, нині погано працює система трирічного відпрацювання для тих студентів, хто навчався за державні кошти. А за цей час якраз можна спробувати свої сили й зрозуміти, чи спроможна людина працювати з учнями. Якщо ні, то не треба калічити життя ні собі, ні дітям. Бо навчання в університеті — це одне, а безпосередня робота — зовсім інше. Щоб заохотити молодь іти в школу, треба підняти заробітну плату, встановити доплату, забезпечувати житлом хоча б на перший час, можливо, організовувати дозвілля — тобто створити нормальні умови для життя.
