Розпуск парламенту вже неможливий. Із такою заявою виступив спікер ВР Володимир Литвин, пояснюючи це тим, що «Президент має право розпустити Верховну Раду не пізніше ніж за шість місяців до закінчення терміну своїх повноважень». Як відомо, президентські вибори призначено на 17 січня 2010 року. Тобто тепер єдиний можливий варіант дострокового припинення повноважень парламенту — саморозпуск, можливий при добровільній здачі мандатів 151 депутатом.
Але Президент Віктор Ющенко ще декілька днів тому, після зустрічі з головою Верховної Ради, заявив, що не хоче розпускати парламент, він повинен саморозпуститися. «Сьогодні в українському парламенті більшості немає. Те, що ми маємо в українському парламенті, не забезпечує прийняття 226-ма голосами якого-небудь закону... Якщо цієї більшості немає, парламент у рамках чинної Конституції повинен шукати відповідь у певному переформатуванні коаліції. Якщо і це неможливо, за твердженням Конституції, наступний можливий крок подолання цієї кризи — саморозпуск українського парламенту», — повідомляє прес-служба Президента.
Про дострокове припинення повноважень парламенту знову заговорили після того, як у перший же день відкриття V сесії ВР, 1 вересня, Партія регіонів продовжила свою літню пісеньку про підвищення мінімальних зарплат і пенсій та заблокувала трибуну ВР. Те ж саме відбувалося вчора, але з невеликим запізненням. Одним словом, український законодавчий орган лихоманить.
Про перспективи роботи нинішнього парламенту, а також про недавні українсько-російські домовленості, президентські вибори та інше «День» спілкувався з політологом Дмитром Видріним.
— Як ви вважаєте, чи буде продуктивною робота Верховної Ради восени цього року? Наскільки реальним є дострокове припинення повноважень парламенту шостого скликання до або після президентських виборів?
— Тільки-но було сформовано склад нинішньої Верховної Ради, я один із перших сказав — це мертвонароджене дитя, воно якщо й виживе, то буде перебувати в напівкоматозному стані. Періодичне зітхання парламенту через певну кількість часу не можна назвати повноцінною роботою, навіть повноцінним політичним життям. Багато хто називає цю Верховну Раду паровозом з чотиривідсотковою підтримкою, але насправді ця підтримка є ще нижчою. Я навіть не знаю, з яким аналогом за ефективністю її можна порівняти, тому що ефективність визначається співвідношенням витрат і результатів. Так от, витрати на Верховну Раду тільки виросли, а результати безпрецедентно впали. На мою думку, жодне скликання не мало такого поганого результату, навіть нижчого за згаданий «паровоз». Швидше він вже явно не поїде.
Що стосується припинення повноважень. Сподіваюсь, у депутатів вистачить здорового глузду та елементарного почуття сорому, щоб зробити політичне життя ВР більш ефективним, хоча, боюся, цього не станеться. У них все ж таки немає достатньої волі, щоб піти на політичне самогубство, тобто саморозпуститися, давши можливість, таким чином, новій еліті виявити себе. Саморозпуск, звісно, не вирішує всіх проблем, але принаймні дає шанс країні. Крім того, будь-який президент, якого буде обрано в січні, на хвилі своєї підтримки захоче поміняти склад цієї Ради. На мою думку, крайній термін нових парламентських виборів — весна наступного року. Хоча не виключено, що можуть статися й інші події.
— Днями канадський професор Девід Марплс, коментуючи «Голосу Америки» діяльність Президента Ющенка, сказав таке: «Він, мабуть, має найменшу популярність з усіх політичних лідерів сучасної Європи. Його рейтинг становить лише 2%. І головне навіть не в існуванні величезної безлічі проблем, а в тому, що він нічого не робить для їхнього вирішення». Чи згодні ви з таким висловлюванням?
— Я не хочу коментувати дії Президента, оскільки є його співробітником, — це некоректно. Але мені не хотілося б, щоб їх коментували і з-за кордону, неважливо, західного чи східного. Гадаю, в Канаді не менше проблем, тому бажано, щоб канадський професор коментував те, що відбувається в його країні. Будь-який коментар ззовні є порушенням коректності, оскільки заперечуються права людей на вибір. Президента до влади привів народ, тому некоректне ставлення до Президента —це некоректне ставлення до політичної більшості, яка за нього голосувала.
— Нещодавно в Польщі відбулася зустріч прем’єр-міністрів України та Росії — Юлії Тимошенко та Володимира Путіна. В результаті переговорів російське керівництво заявило, що не буде штрафувати Україну за недобір газу (згідно з двосторонніми домовленостями, вона має на це право). Як ви думаєте, на які поступки пішов український уряд заради такого рішення?
— Росія пішла на безпрецедентні поступки, а це означає, що Україна також пішла на безпрецедентні поступки. Тому мені навіть важко уявити, на які бонуси погодилось українське керівництво. Відомо, що підписано газовий контракт, згідно з яким ми повинні виконувати невигідні для нас умови, але, повторюся, якщо росіяни пішли на такі поступки, отже, їм було обіцяно щось надзвичайно важливе.
— Це якось пов’язано з президентською кампанією в Україні? Можливо, Росія, все ж таки симпатизує комусь із кандидатів?
— Мені неодноразово доводилося говорити з російськими аналітиками та владою, яка наполягає на тому, що Росія вперше буде намагатися зіграти в певну західну модель, тобто зробити ставку не на претендента, а на політика, який вже переміг і, відповідно, працювати не з кандидатом, а з президентом. З моєї точки зору, вони поки що не визначилися, чи будуть використовувати цю так звану західну модель, чи ні. Ймовірно, все ж таки, даються взнаки давні, добрі, радянські гени, коли Радянський Союз із задоволенням втручався у внутрішні справи інших країн, допомагаючи певному режиму, партії, кандидату. Сьогодні Росія намагається подолати цей ген, тобто максимально дистанціюватися від українських виборів, щоб потім домовлятися з переможцем.
— Деякі експерти говорять, що Медведєв і Путін намагаються вести різну гру щодо українських кандидатів. Чи існує між ними конкуренція?
— Тут швидше за усе симпатії більше психологічні, ніж політичні. Путін і Медведєв — люди різного покоління і виховання, відповідно, це зумовлює різне ставлення. Тому я не виключаю, що одному з них, умовно кажучи, може симпатизувати претендентка, а іншому — претендент.
Спостерігаючи за тим, що відбувається на поверхні російської влади, тобто за допомогою телебачення, інтернету, висновків російських аналітиків, можна сказати, що конкуренція існує, вона неминуча. Можливі два варіанти конкуренції: перша — спонтанна та руйнівна; друга — спланована та будівельна. Який сценарій зараз більш реалістичний, я поки не знаю, можливо, стане зрозуміло протягом наступного року. Це те, що на поверхні, а що відбувається під водою, ніхто не знає.
— Який характер матимуть майбутні президентські вибори? Чи будуть українські виборці мати можливість максимально реалізувати свої конституційні права?
— Я не знаю жодної країни, де б реалізовувалися повністю всі права. Завжди існує ручний перерахунок голосів або просто «погана погода». Я був на виборах на всіх континентах, окрім Австралії та Антарктиди, й скрізь спостерігав певні вади.
В Україні закон про вибори президента недосконалий, він дозволяє здійснювати махінації. Як завжди, у нас не всі знайдуть себе в списку, буде плутанина з людьми за кордоном, подвійні голосування, тобто ми побачимо весь набір випадкових помилок і всілякого підтасовування, але вони не матимуть масового і брутального характеру. Жоден із політиків не захоче спровокувати людей на акції непокори. Загалом же, вважаю, за п’ять років ми просунулися вперед і стали більш охайними та інстинктивними.
Не думаю, що ці вибори будуть відрізнятися чимось особливим. Та ж війна бордів, гарячих голів, зараз почнеться боротьба «Свобод», які поширились по телебаченню, тобто нічого нового ми не побачимо. Якби в нас з’явилися якісь абсолютно нові заготовки, як, наприклад, в американській виборчій кампанії з використанням працюючих в інтернеті блогерів, тоді були б якісь нововведення.
— Чи можна сказати, що сьогодні українська влада повністю відображає рівень суспільства, тобто який народ — така й влада?
— На жаль, фраза «кожен народ гідний того уряду, який ним керує», поки не спростована. Хоча в мене таке відчуття, що український народ за рівнем свого розвитку давно обігнав нашу політичну еліту. Я, наприклад, коли розмовляю з випадковими людьми про політику, часто стикаюся з більш глибокими думками, ніж коли говорю на політичні теми з політиками, особливо з депутатами. У нас депутати взагалі поступово з еліти перетворилися на антиеліту. Пов’язано це з тим, що їх помістили в теплу ванну (комфортні умови, депутатська недоторканність), занурення в яку атрофує багато якостей: політичну культуру, інтелект, креативність... Народ має більш складну ситуацію, тому їм доводиться більше думати, крутитися, отже, їхній рівень культури, інтелекту вищий.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали: «Ми втратили ціле покоління політиків, натомість виховали покоління чудових телевізійних акторів». Коли це покоління було загублено і чи можлива поява нового покоління політиків?
— Взагалі з нами злий жарт зіграло політичне телебачення. У нас створено такий формат передач, де більш затребуваними є образи, а не смисл, де важлива сама швидкість подачі інформації, а не закінчена думка. А коли неможливо сприйняти закінчену думку, застосовується інший інструментарій — міміка, інтонації, тембр голосу, зачіска, одяг, реакція залу... Отже, українська політика з фабрики смислів перетворилася на фабрику зірок, тобто політику у вигляді чистого акторства. І, слід зауважити, подібний абсурд з’явився у нас приблизно у 2005—2006 рр. Натомість наші політики в цьому вже досягли неабиякого успіху, напевно, в такій кількості їх немає в жодній країні.
Ситуація зміниться тоді, коли люди припинять дивитися подібні передачі, тобто цінити подібних політиків-акторів. Люди повинні відмовитися від подібного наркотику, мильної опери, тому що політики не мають власної енергії, вони живуть за рахунок енергії своїх глядачів, слухачів, виборців. Якщо політиків ніхто не буде слухати, дивитися, голосувати за них, вони здуються, як дирижаблі.
— А як щодо державників?
— Все залежить від нас із вами. На мою думку, рано чи пізно будуть затребувані люди, які, можливо, погано виглядають і говорять, але при цьому зможуть дарувати країні чудові ідеї. Взяти, наприклад, президента США Франкліна Рузвельта: людина на візку, повільно говорив... З точки зору нашого сьогоднішнього телебачення, він, напевно, не відбувся б в Україні. Рано чи пізно у нас повинні з’явитися глядачі, слухачі, виборці, які зрозуміють, що нам потрібні не чудові балакуни з блискучою зовнішністю, макіяж яких коштує 50 тис. дол. на місяць, а люди, які будуть говорити, можливо, не так жваво, але про життєво важливі значення.
