13 липня 1015 року завершився земний шлях князя Володимира Великого — одного з найвідоміших діячів вітчизняної історії і одночасно — однієї з найбільш складних і суперечливих її фігур. Володимир залишив цей світ і свою державу — Київську Русь — у вельми непростий час. Тіло князя ще не встигло охолонути, коли між його синами і тими, хто стояв за ними, розгорнулася запекла й кривава боротьба за київський трон...
Питання, про яке піде мова в цій статті, аж ніяк не належить до числа «білих плям» вітчизняної історії. Практично всі історики, які писали й пишуть роботи з історії Київської Русі, так чи інакше згадували про ті непевні смутні часи в житті наших далеких предків, коли буквально брат повстав проти брата. Разом із тим серед представників як вітчизняної, так і зарубіжної історичної науки і досі не вщухають суперечки навколо одного питання, яке аж ніяк не є якоюсь складною проблемою концептуального плану. Його можна сформулювати досить просто: між якими саме синами князя Володимира розгорнулася боротьба за владу в давньоруський державі? Щодо цього в світовій історії існують дві різні, багато в чому протилежні версії. Беручи до уваги ті традиції, які за довгі роки склалися у вітчизняній історичній науці та публіцистиці загалом, ми умовно назвемо їх версією традиційною і версією нетрадиційною.
ВЕРСІЯ ПЕРША (ТРАДИЦІЙНА )
Великому князеві Володимиру Великому призначено було стати багатодітним батьком. Від своїх декількох дружин (наприклад, візантійської принцеси Анни, дочки Полоцького князя Рогніди) він мав 12 синів.(Бориса, Гліба, Святополка, Ярослава, Святополка, Вишеслава, Ізяслава, Судислава і деяких інших). Варто, проте, зазначити, що далеко не всі сини Володимира Великого були втягнуті до боротьби за те високе місце, яке спорожніло після смерті переможця Перуна. Деякі з них (наприклад, Вишеслав, Ізяслав) полишили цей світ ще до смерті свого батька, інші ж, що дожили до відомих смутних часів, опинилися з тих чи інших причин поза «братнім» протистоянням. До числа тих, кого цей конфлікт зачепив безпосередньо, прихильники традиційної версії відносять шістьох із них — Святополка (найстаршого з братів, який отримав згодом відоме прізвисько «Окаянний»), а також Бориса, Гліба, Ярослава, Святослава та Мстислава.
На думку прихильників цієї версії, що набула згодом досить великої популярності (вона викладається в таких найвідоміших письмових пам’ятках старовини, як «Повість временних літ» і «Житіє Бориса і Гліба»), хід цієї боротьби розгортався таким чином. Буквально відразу ж після смерті князя Володимира правителем Київської Русі став князь Святополк — людина вельми низьких моральних цінностей, якою рухали виключно бажання володіти (притому — якою завгодно ціною вищою владою в державі. Цілком природно, що, будучи людиною вкрай жорстокою та підозрілою, Святополк не міг вважати свою перемогу остаточною, доки були живі його інші брати. Без особливих вагань старший син князя Володимира вирішує фізично усунути трьох братів-конкурентів — Бориса, Гліба і Святослава...
Першою жертвою підступного Святополка став його брат Борис — улюбленець батька, людина гарна не лише своєю зовнішністю, але й своїм внутрішнім світом і, до того ж, така, що її щиро любив простий народ. Одного разу шатро, в якому відпочивав Борис, оточила група озброєних бояр, які вирішили цим вбивством довести свою відданість Святополку Окаянному. Самому Борисові вдалося заздалегідь дізнатися про підступні плани свого старшого брата, проте від опору Святополку він практично відразу ж відмовився, заявивши, що ніколи не підніме руки на людину, яку він визнає й шанує як рідного батька. Увірвавшись у шатро, підіслані Святополком убивці пронизали Бориса своїми списами, а після короткої боротьби вбили його вірного слугу — угорця Георгія, який був ними незабаром обезголовлений (таким чином люди Святополка заволоділи золотою гривнею, яка висіла на шиї Георгія — подарунком Бориса). Незабаром, однак, виявилося, що зброя вбивць лише поранила Бориса. Поклавши свою важкопоранену жертву на віз, люди Святополка відвезли її до свого господаря. Святополк, не змінюючи свого рішення, наказав добити брата...
Після цього настала черга іншого брата Святополка — Гліба. Святополк зумів викликати його до себе обманним чином, пославши Глібові листа, в якому говорилося, що батько, князь Володимир, помирає й бажає бачити його (на момент написання святополкового листа Володимир був уже мертвий). Повіривши листу брата, Гліб із невеликим загоном відправився до Києва на кораблі, проте незабаром його наздогнала послана Святополком погоня, якою керувала близька людина «окаянного князя», якийсь Горясер. Убивць було набагато більше, й, добре розуміючи безперспективність боротьби, Гліб, як і, свого часу, Борис, також відмовився від опору. Він наказав своїй невеликій дружині залишити його, залишившись на кораблі зі своїм кухарем Торчином. Захопивши корабель, Горясер і його люди наказали Торчинові негайно вбити Гліба, попередивши кухаря, що, в разі відмови, він помре негайно разом зі своїм господарем. Віддавши перевагу ганебному життю, а не чесній і мужній смерті, Торчин своїм ножем перерізав Глібові горло... Через деякий час Святополку Окаянному вдалося реалізувати свій план і щодо третього брата — Святослава, який був тоді господарем всієї древлянської землі. Як і Борис князь Святослав заздалегідь дізнався про намір Святополка вбити його і, не бажаючи випробовувати долю, вирішив тікати до Угорщини. Проте, незважаючи на це, врятуватися Святославу не вдалося. У Карпатських горах його також наздогнала святополкова погоня...
Лиходійства Святополка Окаянного стали незабаром відомі новгородському правителю Ярославу (майбутньому правителю Київської Русі Ярославу Мудрому), який, маючи за собою серйозну силу у вигляді новгородської та варязької дружин, вирішив покласти край суспільному злу, яке втілюється старшим сином князя Володимира. 1016 року військо Ярослава розгромило військо Святополка й вступило до Києва, де сам Ярослав, підтриманий частиною киян, став великим князем. Проте 1018 року Святополк, закликавши на допомогу свого тестя, польського короля Болеслава Хороброго, розбив дружини Ярослава та повернувся на батьківський престол.
Якщо вірити певним джерелам, стосунки між родичами-союзниками не заладилися. Братовбивця мав серйозні підстави підозрювати короля-тестя в прагненні узурпувати владу в Київській Русі й віддав таємний наказ «бити» поляків скрізь і за будь-якої можливості. Зіткнувшись із яскраво вираженою ворожістю місцевого населення, поляки разом зі своїм королем незабаром повернулися на батьківщину, сильно послабивши тим самим «невдячного» королівського зятя. Незабаром сприятливою для себе ситуацією скористався Ярослав, який 1019 року розгромив загони Святополка. Святополк Окаянний, який зазнав поразки (як скоро з’ясувалося, остаточно) втік до Польщі, де незабаром і помер за загадкових обставин. Так Ярославу в ході кровопролитної війни вдалося назавжди позбутися сильного й небезпечного ворога.
ВЕРСІЯ ДРУГА (НЕТРАДИЦІЙНА )
Дещо узагальнюючи зміст традиційної версії, викладеної мною в загальних рисах, підкреслимо, що її прихильники бачили розстановку сил у «братній» боротьбі таким чином: по «один бік барикад» перебував князь Святополк Окаянний, а по інший — Гліб, Борис, Святослав і, звичайно ж, Ярослав, який зумів назавжди позбавити Київську Русь від жорстокого братовбивці. Окрім усього іншого, традиційна версія будується на яскраво вираженому зіставленні Святополка та Ярослава, які відповідно втілювали сили підступності та зла, з одного боку, і великодушності та справедливості — з іншого. Підкреслимо, що прихильники нетрадиційної версії, вперше викладеної головним чином у декількох старих скандинавських сагах і в деяких інших джерелах, підносять події, про які йдеться, в значній мірі по-іншому. Передусім «нетрадиціоналісти» подають Святополка та Бориса не смертельними ворогами, а... союзниками, які протистояли «владним» амбіціям Ярослава.
За нетрадиційною версією, незабаром після того, як помер Володимир Великий в Києві запанував Святополк, дружина Бориса спробувала підштовхнути свого князя до активної боротьби проти нього. Проте Борис твердо заявив своїм дружинникам, що ніколи не підніме руки на свого брата, якого він шанував і шанує не менше, аніж рідного батька...
Читачі, очевидно, помітили, що ця фраза Бориса зустрічається в нашій статті вже не вперше. Проте, прихильники традиційної і нетрадиційної версії вкладають у неї абсолютно різний смисл: якщо перші хотіли підкреслити нею бажання Бориса без боротьби прийняти смерть від людей Святополка, то другі інтерпретують її як прагнення Бориса ні в якому разі не вступати зі Святополком у ворожі стосунки. Більше того «нетрадиціоналісти» вважають, що Борис і його дружина виступили активними захисниками влади Святополка від «посягань» Ярослава. На їхню думку, 1016 року не Святополк, а саме Борис виступив у похід проти армії Ярослава. Щоправда, кривава битва між братами не принесла Борисові перемоги, його воїни зазнали поразки, сам Борис був змушений втекти до Угорщини, а Святополк — до Польщі....
Цілком зрозуміло, що в цьому пункті дві версії (традиційна і нетрадиційна) разюче відрізняються одна від одної. Якщо в першій Борис подається як людина, яка сприймається Святополком як небезпечний потенційний ворог, то в другій Борис подається вже абсолютно по-іншому — як сильний і важливий союзник Святополка.
Через деякий час загони Бориса, що не змирився зі своєю поразкою, підішли до Києва і взяли в облогу місто. Однак взяти столицю Київської Русі, добре укріплену Ярославом, Борис не зумів...
Пізніше Ярослав отримав донесення, що під час облоги Києва Борис загинув. Проте згодом ці відомості не підтвердилися, більше того, майбутній «тесть Європи» і його дружина дізналися, що насправді Борис уцілів і збирається, накопичивши сил, знову битися з Ярославом. Цілком можливо, що попереду в братів-суперників була ще не одна битва, а їхні дружинники ще неодноразово схрещували б один із одним мечі. Проте, саме тоді командир варязької дружини, яка служила в Ярослава, Еймунд запропонував йому покінчити з братом-противником не на полі битви, а «нетрадиційним» способом, на що Ярослав, хоч і не без вагань, але все ж таки погодився... Одного разу, темної ночі, коли Борис і його дружинники відпочивали після ратних справ, Еймунд і декілька варягів проникли до його шатра, вбили там князя, який мирно спав, а саму голову Бориса, відділену від тіла, принесли Ярославу як неспростовний доказ смерті його ворога...
Таким чином, на думку тих, хто поділяє нетрадиційну версію, підступне вбивство Бориса було здійснене аж ніяк не Святополком, а саме Ярославом. Звернімо увагу читачів на те, що й самі деталі цього вбивства дуже вже схожі на деталі «теракту», звершеного щодо Бориса боярами Святополка, — таке ж князівське шатро, така ж група вбивць, які його оточили, таке ж раптове й лиходійське знищення князя... З такої нетрадиційної подачі подій природно випливає, що за своєю зловісною роллю Ярослав «заслужено» посідає місце жорстокого братовбивці замість Святополка...
ДУЕЛЬ ДУМОК
Із вищевикладеного випливає, що розподіл сил у боротьбі синів Володимира Великого за київський престол подається прихильниками двох версій по-різному. Якщо в першому випадку чотирьом братам (Борису, Глібу, Святославу і Ярославу) протистоїть зловмисний і безжалісний Святополк Окаянний, то у другому випадку чітко простежується наявність двох різних союзів — Святополк і Борис, з одного боку, та Ярослав і (хоч би потенційно) Гліб — з іншого. Цілком зрозуміло, що будучи настільки різними, і традиційна, і нетрадиційні версії ніяк не можуть відтворювати історичну правду однаково достовірно. Історична правда відтворена або в одній з викладених версій, а можливо (цього, на наш погляд, ніяк виключати не можна) обидві версії «б’ють, що називається, мимо цілі». Але якщо хоч би умовно передбачити, що одна з двох версій є історично достовірною, то яка ж саме?
На мій погляд, поставлене питання дуже складне, щоб на нього можна було відповісти зі стопроцентною і доказовою визначеністю, та й до того ж у межах порівняно невеликої статті. Разом із тим, роблячи таке застереження, хочу відверто сказати читачам газети про те, що версія, яка на довгі роки стала в нас традиційною, викликає у мене чимало сумнівів.
По-перше, чи є дійсно серйозні докази того, що Борис, Гліб і Святослав були вбиті саме за наказом Святополка? Ті, хто віддає перевагу класичному варіанту версії, часто відповідають на це питання так: Святополк дійсно став вбивцею своїх трьох братів, оскільки йому, правителю, кровно зацікавленому в зміцненні та збереженні своєї влади, ці вбивства були вельми вигідні. Звичайно, важко сперечатися з тим, що фізичне знищення братів — реальних чи, принаймні, потенційних конкурентів — якнайкраще відповідало цілям Святополка, однак, я думаю, що читачі газети погодяться зі мною в наступному. Якщо Святополк навіть і бачив вигоду для себе від таких жорстоких вчинків, то це саме по собі ще аж ніяк не означає, що він їх дійсно здійснив. Більше того, якби той, кого згодом назвали Окаянним, дійсно висловив бажання знищити своїх братів (до речі, такі слова Святополка дійсно зафіксовано в деяких історичних джерелах), то навіть цей факт, суворо кажучи, не може служити доказом кривавих справ старшого сина князя Володимира. Адже сам по собі намір ще не є відповідною дією, саме по собі бажання чогось ще не означає реальну реалізацію задуманого. А люди і відмовлялися, і відмовляються від реалізації власних планів аж надто часто...
По-друге, чи можна вважати достовірним або хоча б правдоподібним опис вбивств Бориса, Гліба і Святослава за наказом Святополка? На мій погляд, ні. Візьмемо хоча б твердження прихильників класичної версії про те, що Борис заздалегідь знав плани Святополка стосовно себе. Однак якщо Борис дійсно знав про це, то таке могло статися тільки завдяки витіканню секретної інформації — або завдяки тому, що Борис мав у таборі Святополка добре замаскованого агента (або агентів), або ж завдяки тому, що хтось із найближчого оточення Святополка перейшов на його бік і виклав йому всі плани. Однак і перший, і другий варіант витікання такої важливої для Бориса інформації були вельми малоймовірними. Адже сама традиційна версія свідчить, що в змову проти Бориса було залучено надто вузьке коло осіб, які практично в повному складі взяли участь у цьому вбивстві.
Аж ніяк не справляє враження правдоподібного і епізод вбивства Бориса. Передусім я вважаю практично неможливою саму відмову Бориса від опору своєму старшому братові та його людям. Така покірливість фатуму-долі могла б бути природною для якоїсь високодуховної та високорелігійної особи (наприклад, Феодосія Печерського), однак на таку поведінку навряд чи можна було чекати від Бориса, який був досвідченим воєначальником. Найвірогідніше, в цьому випадку Борис відмінно підготувався б до зустрічі «гостей», а самим же «гостям», до речі, досить нечисленним, довелося б випробувати на собі всю силу Борисових воїнів... Не викликає довіри й опис «подорожі» направлених Святополком убивць із важкопораненим Борисом у ставку «окаянного» князя. Адже вбивці не могли не розуміти, що в цьому випадку збільшуються шанси на звільнення Бориса його вірними воїнами...
Практично те ж саме можна сказати й про епізод смерті Гліба. Звичайно, бажаючи врятувати свою невелику дружину від вірної смерті, Гліб міг наказати їй покинути його. Однак навряд чи його віддані воїни виконали б цей наказ. Знаючи, яка доля чекає на Гліба, вони б залишилися з ним до кінця і згинули б у нерівному бою. Вельми сумнівною є також втеча від убивць Святополка древлянського князя Святослава. Потрібно врахувати, що мова в цьому випадку йде не про якогось рядового боягуза, а про досвідченого воєначальника, який мав також серйозну військову силу...
Таким чином, оскільки це описується в «Повісті временних літ» та інших творах, загинути Борис, Гліб і Святослав практично не могли. Але, можливо, Святополк зумів умертвити їх якимось іншим способом? Це також досить малоймовірно, оскільки в цьому випадку і обставини смерті були б подані на сторінках «Повісті временних літ» по-іншому. А така малоймовірна версія вбивства трьох синів князя Володимира саме й підводить до думки про те, що насправді Святополк їх не вбивав....
На закінчення зазначимо, що досить складне питання вітчизняної історії, про яке йшлося вище, як і раніше залишається відкритим, а для його остаточного вирішення потрібен набагато глибший науковий аналіз, аніж той, який спробував провести автор цієї статті.
