Оцінка Голодомору як геноциду українського народу, яка міститься в законі Верховної Ради від 28 листопада 2006 року, багатьом здається непереконливою. Особливо гостро проти неї виступає Російська Федерація. Це накладає велику відповідальність на істориків. Коли приймався закон, історики підготували кожному народному депутатові папку з доказовою базою. Тепер їхнім завданням стає переконування тих, хто сумнівається у слушності позиції, зайнятої більшістю депутатів. Самі вчені теж повинні виявити в чому вони досягли консенсусу, а в чому між ними існують розбіжності.
Тому в рамках Міжнародного форуму з нагоди 75-х роковин Голодомору в Києві має відбутися 25—26 вересня Міжнародна наукова конференція. Вона розгляне причини і демографічні наслідки трагедії українського народу, дасть їй правову оцінку.
Яким виявиться вердикт учених? Це залежить від результатів дискусії, яку треба починати ще до того, як ми зберемося за круглим столом. Хотів би через газету, яка завжди приділяла нагальну увагу проблемі Голодомору, винести на суд своїх колег і широкої громадськості ряд дискусійних питань.
ГОЛОД І ГОЛОДОМОР
Між цими поняттями нема якісної різниці. В обох випадках люди вмирали через те, що їм забракло їжі. Є різниця кількісна: в другому випадку смертність була непорівнянно більшою. Тому й виник цей термін — голодомор, голодний мор.
Визнавши в грудні 1987 року факт голоду в СРСР, перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький пояснив його причину посухою. На посуху кивала й фракція комуністів під час обговорення у Верховній Раді законопроекту Президента України про Голодомор. Існує, однак, статистика погодних умов, яка не підтверджує факт посухи. Сам Сталін на погоду не скаржився, а «продовольчі утруднення» пояснював незадовільною роботою селян у громадському господарстві колгоспів.
У постанові ЦК Компартії України «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів» від 20 січня 1990 року причиною голоду була названа «згубна для селянства хлібозаготівельна політика». Справді, внаслідок конфіскації хліба з урожаю 1932 року в хлібних регіонах розпочався голод, супроводжуваний десятками тисяч смертних випадків. Україна відрізнялася від інших регіонів тим, що держава забрала майже весь хліб не тільки з урожаю 1932, але й з урожаю 1931 року. Тому голод розпочався у нас ще в першій половині і майже без перерви перейшов на другу половину 1932 року. Як і в інших регіонах, він викликав загибель десятків тисяч селян.
Російські політики і вчені підкреслюють, що голод був загальноселянською трагедією, викликаною політикою уряду. Ця політика засуджується, але певною мірою й виправдовується. Мовляв, хліб забирали, щоб дістати валюту для новобудов першої п’ятирічки. Індустріальна слабкість країни, як підкреслюється, не дозволила б здобути перемогу у Великій вітчизняній війні. Таке бачення історії дозволяє панівним колам сучасної Росії взяти з минулого здобутки й приховати злочини. Саме тому наші опоненти з Росії намагаються розчинити нашу трагедію з мільйонними жертвами в загальносоюзному голоді, який був до Голодомору і в Україні. Невизнання Голодомору як окремо існуючого явища дозволяє поставити хрест на його кваліфікації як геноциду. По-перше, з Конвенції ООН про геноцид зусиллями радянських дипломатів сталінської доби вилучені соціальні групи, до яких належить селянство. Існують тільки чотири групи населення, стосовно яких можуть братися до уваги факти геноциду: расові, релігійні, етнічні й національні. По-друге, конфіскація урожаю зернових, хоч би якою вона була, пояснюється державними інтересами (в даному випадку — прискореною індустріалізацією). Тобто вона не пов’язується зі свідомим створенням умов, несумісних із фізичним існуванням людей, а саме таку кінцеву мету вимагає встановити Конвенція ООН про геноцид.
Вивчаючи минуле, треба знати обставини, за яких смертність від голоду в Україні почала набувати потворного характеру. Це означає, що аналіз соціально-економічної й національної політики Кремля має здійснюватися в комплексі.
Коли держава забирала хліб, селяни чинили опір. Пасивний опір набував форми стихійного, але масового саботажу праці в колгоспі. Втрати зерна внаслідок забур’яненості полів і недбало проведених жнив ставали катастрофічними як для держави, так і для самих селян. Активний опір полягав у неорганізованих, але теж масових виступах проти влади. У березні 1930 року переважно українські селяни (близько 3 тис. виступів проти 1275 в інших регіонах, разом узятих) змусили Сталіна на півроку припинити колективізацію.
Опубліковані тепер зведення ОДПУ показують, що в другій половині 1932 року ситуація в голодуючому два роки поспіль українському селі ставала особливо вибухонебезпечною. В СРСР поглиблювалася економічна криза, одним з показників якої було масове голодування населення. Сталін послав надзвичайні заготівельні комісії в Україну, на Північний Кавказ і в Поволжя, які конфіскували всі запаси хліба. Щоб попередити поширення виступів голодуючого селянства, Сталін 27 листопада 1932 року на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) заявив про проникнення в колгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і саботажу. «Було б нерозумно, — підкреслив він, — якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом».
Головним об’єктом сталінського превентивного удару стали українські колгоспники. Саме в УРСР і на Кубані в листопаді—грудні 1932 року колгоспи, які мали найбільшу заборгованість по хлібозаготівлях, опинилися на «чорних дошках». У таких господарствах відбувалися безперервні пошуки прихованого хліба і вилучалися всі запаси їжі. Зовсім голодна людина ставала неспроможною на опір. А в січні 1933 року чекісти конфіскували все наявне продовольство вже на всій території України. Так в останні місяці 1932 і в першій половині 1933 р. загальносоюзний голод переріс у нас у потворний Голодомор. Одночасно держава уперше визнала, що продукція колгоспів належить не їй, а колгоспникам: у січні 1933 року замість безрозмірної продрозкладки в СРСР були запроваджені обов’язкові зернопоставки податкового характеру. Гостра економічна криза, яка загрожувала Сталіну втратою влади, внаслідок цього вичерпалась, а колгоспи набули той вигляд, у якому ми їх запам’ятали.
ДОКАЗОВА БАЗА ГЕНОЦИДУ
Професор Пензенського університету Віктор Кондрашин щойно опублікував у видавництві «Російська політична енциклопедія» (РОССПЭН) фундаментальну монографію «Голод 1932—1933 годов: трагедия российской деревни». Посилаючись на мою книгу «Почему он нас уничтожал? Сталин и украинский Голодомор», яка вийшла минулого року в «Бібліотеці газети «День», він зауважив таке: «В современной Украине в силу политической конъюнктуры появилась теория, разделившая трагедию всего советского крестьянства в 1932—1933 гг. на «геноцид голодомором в Украине» и голод в остальных регионах бывшего СССР, в том числе в России. По циничной логике некоторых сторонников данного подхода, Россия должна согласиться с такой оценкой событий 1932—1933 гг., чтобы стать «демократической страной».
Із Кондрашиним можна погодитись тільки в тому, що законодавча й виконавча гілки влади в Україні уперше об’єдналися у визнанні Голодомору геноцидом. Так виглядає сучасна політична кон’юнктура. Та мушу зазначити, що появу «теорії» продиктувала не вона. Нескладно довести, що сучасні політики просто прислухалися до аргументів, які майже два десятки років існують у науковому обігу.
У січні 1990 року я познайомився з двома незалежними один від одного інформаційними комплексами, які змушували відділити український голод від загальносоюзного. Найбільш важливий документ першого комплексу містився у збірнику, підготовленому партархівом при Інституті історії партії. Мова йде про постанову політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 року з пунктом про штрафування м’ясом боржників по хлібозаготівлях. Постанову Раднаркому України про штрафування м’ясом і «другим хлібом» (картоплею) включав збірник, який готувався тоді в Інституті історії АН УРСР.
Збірник партійних документів був поставлений на розгляд політбюро ЦК КПУ 20 січня 1990 року. Після бурхливої дискусії вирішили його опублікувати. Ніхто з цекістів, які ухвалювали рішення, не розумів, що собою являло натуральне штрафування. Причиною голоду, як уже сказано, було названо хлібозаготівлі.
Другим інформаційним комплексом став тритомник свідчень людей, які пережили Голодомор, перед комісією Конгресу США з розслідування українського голоду. Виконавчий директор комісії Джеймс Мейс привіз мені верстку тритомника, який мав бути надрукований. У журналі «Під прапором ленінізму» я охарактеризував його зміст, і на перше місце поставив розповіді про повсюдні обшуки, в ході яких «хлібозаготівельники» конфісковували у селян не тільки м’ясо і картоплю у вигляді натурального штрафування, а й будь-яке інше продовольство. Факти були приголомшливі: відібрали півпляшки пшона, принесеного бабусею онукам, перекинули на печі горщик з борщем, знищили ганчіркову ляльку з вшитим в рукав куснем хліба...
Держава продавала хліб за кордон, щоб придбати турбіни для Дніпрогесу? Пов’язування Дніпрогесу з Голодомором можна одразу відкинути, якщо згадати той борщ і ганчіркову ляльку. У січні 1933 року здійснювалася грандіозна акція фізичного нищення мільйонів людей на очах у населення всієї країни, яке нічого не помічало. Як можна помітити в умовах інформаційної і фізичної блокади смерть мільйонів на обмеженій території, коли в усіх інших регіонах люди теж гинули від голоду? Організатори акції настільки вміло замаскували її, що до істини доводилося докопуватися роками. Та я вже мав тоді п’ятирічний досвід вивчення теми і розумів мету натуральних штрафів. Тому повірив свідкам Дж. Мейса, яких у нас називали фашистськими колаборантами. Тому й зробив у книзі «Ціна «великого перелому», яку 1991 року надрукувало видавництво «Україна», такий висновок: «Голод і геноцид на селі були запрограмовані завчасно» (стор. 302).
Щоб приховати злочинницькі дії, організатори суцільного вилучення їжі в селянських садибах не оформили цю акцію документально. Вона здійснювалася на підставі усних інструкцій бригадами «хлібозаготівельників» під керівництвом чекістів. Подібність їхніх дій в кожному районі підтверджена показаннями свідків, які пережили Голодомор. Показання друкуються в Книгах пам’яті жертв Голодомору, які цього року з’являться в кожній області України. Разом з документацією про натуральні штрафи вони вказують на те, що сталінський уряд цілеспрямовано використовував проти українського селянства зброю голоду.
Підіб’ємо підсумки. В 1929—1931 рр. у СРСР було здійснено колективізацію, супроводжувану репресуванням мільйонів селян. Встановлені після колективізації економічні відносини між містом і селом викликали кризу, яку держава подолала як економічними, так і терористичними засобами. Акцію вилучення всього наявного продовольства було застосовано тільки в двох регіонах, населених на дві третини українцями. Тобто вона спрямовувалася не проти селян взагалі, а проти українських селян.
ЕТНІЧНА ЧИСТКА ЧИ ТЕРОР?
Документально встановлений механізм організації Голодомору складався з трьох елементів: вилучення їжі, заборони виїзду голодуючого населення України і Кубані в інші регіони та інформаційної блокади. В сукупності такі дії означали створення умов, несумісних із життям, тобто геноцид. Конвенція ООН не вимагає, щоб пояснювалися причини геноциду. Однак у нашому випадку треба довести, що українські селяни нищилися не як селяни, а як українці. Ось тут і виникає проблема: до якої з двох передбачених Конвенцією ООН групи слід віднести українців — етнічної чи національної?
Історики вже довели світовій громадськості, наскільки масштабною була трагедія українського народу. Визнанням її стала спільна заява 36 країн (включаючи Росію) на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН від 10 листопада 2003 року у зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору. Коли ж порушуєтся питання про кваліфікацію цієї трагедії, між нами і нашими співбесідниками нерідко виникає глуха стіна. Мова йде не тільки про людей, які погано знайомі з темою. Це можуть бути й обізнані люди, навіть ті, хто втратив рідних під час Голодомору. Суть справи — не у знанні фактів, а в їхній інтерпретації.
Якою спільнотою були українці в СРСР — етнічною чи національною? Відповідь має ключове значення.
СРСР був державою з максимальним ступенем централізації управління, але мав вигляд співдружності суверенних республік, кожна з яких мала право на вихід із федерації. Докорінна суперечність між формою і змістом радянської державності нависала дамокловим мечем над «титульною нацією», яка утворювала союзну республіку із статусом держави. Ця «титульна нація» повинна була залишатися етнічною, а не державною спільнотою. Спроби реалізувати державні права розглядалися в Кремлі як сепаратизм.
Чи позначилися на психології населення тривала політика вип’ячування мовно-культурного і нищення державно-політичного сегментів у структурі націй? Безумовно позначилася, і про це свідчать результати опитувань. У моніторингу, який регулярно проводить Інститут соціології НАН України, опитувані обирали такі варіанти відповіді на запитання «Ким ви себе перш за все вважаєте?» (у відсотках):
Виявляється, що свою державу шанує лише половина опитаних громадян, і такий стан триває півтора десятиліття з ледь помітною тенденцією до поліпшення. Разом з тим стає зрозумілим, що мешканцям України невластива замкненість у рамках власного етносу. Поява невеликої кількості опитуваних, які вважають себе насамперед представниками етносу, пояснюється активізацією міграційних процесів. Навпаки, для української діаспори замкненість в рамках власного етносу є органічною, зарубіжні українці є законослухняними громадянами країни проживання, але вони здебільшого зберігають трепетну любов до свого народу.
Інтерпретація пов’язаних із Голодомором фактів залежить від того, ким себе відчуває людина — представником етносу чи громадянином України. Розкриття цієї трагедії починалося в діаспорі, і тому пануючою за кордоном стала думка про те, що кремлівські можновладці поставили завдання винищити українців як етнос. В Україні ця думка була підхоплена частиною населення, тому що гинули в своїй масі якраз українці. Водночас теза про цілеспрямоване винищування українців викликала гостру реакцію відторгнення в іншої частини населення. Адже не менш зрозумілим було й те, що радянська влада не полювала на кожного українця тільки через те, що йому випало нещастя ним народитися. Найбільш хворобливо реагували росіяни — як в Україні, так і в Росії. Етнічна чистка завжди є звільненням території в інтересах іншого етносу. Неважко здогадатися, якого...
Інтерпретація голодомору як етнічної чистки ставила його за типологією геноциду в один ряд із Холокостом. Через це в діаспорі почали називати Голодомор українським Холокостом. Класична праця Василя Гришка «Москва сльозам не вірить», яка вперше з’явилися в Нью-Йорку 1963 року, була перевидана там же 1978 року вже під назвою «Український Холокост».
Словосполучення «Український Холокост» стосовно Голодомору є неприйнятним. По-перше, Український Холокост справді існував, ним є загибель півтора мільйона євреїв від руки нацистів та їхніх союзників на території України під час Другої світової війни. Забути про це неможливо, а перенесенням словосполучення на іншу нашу трагедію нас у непрямій формі запрошують забути... По-друге, ототожнення з Холокостом заштовхує Голодомор у поле етнічної чистки, тоді як його слід вважати різновидом терору.
За останні роки опубліковано немало документів про національну політику Кремля. Вони не залишають сумніву в тому, що Сталін прагнув зробити небезпечну для його особистої влади українську націю політично нешкідливим етносом. Коли Голодомор перетворив українців в інертну масу зацькованих людей, він потурбувався надати їм вигляд квітучої нації. Зокрема, в 1934 році столицю України було перенесено в національний центр українського народу — Київ.
Для Джеймса Мейса мета сталінського терору голодом була зрозумілою задовго до публікації таємних документів Кремля. Виступаючи на конференції з Холокосту (Тель-Авів, 1982 р.), 30-річний вчений охарактеризував цю мету короткою формулою: знищити український народ як політичний чинник і як соціальний організм. Ця сама формула про нищення української спільноти як національної, а не етнічної (to destroy them as political factor and as social organism) міститься і в доповіді Мейса на першій науковій конференції щодо голоду 1932—1933 рр., що відбулася в Монреалі 1983 року.
ОРГАНІЗАТОРИ ТА ВИКОНАВЦІ
Мабуть, найпомітнішою в минулому році акцією Українського інституту національної пам’яті була організація виставки «Ми звинувачуємо!». Вона існує як у кольорових планшетах, так і у вигляді альбому, виданого масовим накладом. На чотирьох сторінках альбому розкривається тема «Сталінські сатрапи — організатори Великого голоду». Це — вісім осіб: Генсек ЦК ВКП(б) Й.Сталін, голова Раднаркому СРСР В.Молотов, секретарі ЦК ВКП(б) Л.Каганович і П.Постишев, уповноважений ОДПУ в Україні В.Балицький, Генсек ЦК КП(б)У С.Косіор, голова Раднаркому УРСР В.Чубар, секретар ЦК КП(б)У М.Хатаєвич.
Можна і треба внести уточнення в цей список. Не варто включати до нього Косіора і Чубаря, бо вони не знали сталінського задуму. Хатаєвич, мабуть, знав, проте за посадою не відігравав самостійної ролі. Залишаються п’ятеро, але до них треба додати й шостого — повноважного представника ОДПУ на Північному Кавказі Є.Євдокимова. Із цих шістьох половина померла власною смертю (Сталін, Молотов, Каганович), а половину було репресовано. Сталін не бажав залишати слідів навіть в людській пам’яті.
Список причетних до організації Голодомору я уже називав у газеті «День» і наштовхнувся на сердиту репліку Ю. Губені, який не знайшов у ньому Косіора та Чубаря: «Чи наші доморощені злочинці кращі? Чи вбивали гуманніше?» («День», 1 серпня 2008 року). Радий би зробити приємне Губені, але таким він є, цей список. І чому тих, хто керував Україною, треба вважати «доморощеними»?
Кількість людей, причетних до страхітливого злочину, виявляється зовсім невеликою. До речі, саме вони, за винятком репресованих Балицького, Євдокимова і Постишева, але з додатком М.Єжова, провели вже не тільки в Україні, а й в усіх інших республіках серію масштабних каральних акцій у 1937 році. Суспільство і державна партія, яка формально користувалася диктаторською владою, виявилися безпомічними перед злою волею купки вождів.
Якщо з організаторами ми розібралися, то визначення виконавців — справа набагато складніша. Що таке радянська влада? Це — три окремі вертикалі надцентралізованої влади, яка практично зрослася з суспільством: партійна (десятки тисяч апаратників, сотні тисяч активістів, мільйони членів партії і комсомольців), радянська (сотні тисяч відповідальних працівників, мільйони членів профспілок та громадських організацій) і чекістська (десятки тисяч оперативних працівників, сотні тисяч сексотів). Якою ланкою цієї ієрархічної драбини слід обмежитися? В кожній ланці були ретельні виконавці волі вождів, приховані саботажники і відкрито протестуючі сміливці. Тому не ризикував би складати список виконавців. Вони потрапляли в ситуацію, з якої не було виходу. Сьогодні вони могли бути катами, але назавтра ставали жертвами. Безпосередніми виконавцями сталінської акції з конфіскації продовольства були голодуючі комнезамівці, яких годували, поки вони «працювали». Потім вони загинули від голоду.
Утім, список виконавців уже складений і розміщений в липні цього року на веб-сайті СБ України. Що можна сказати про нього?
Ініціативу СБУ слід підтримати, тому що інтернет — це найбільш ефективний, за винятком телебачення, спосіб оперативного ознайомлення громадськості з актуальними проблемами історії. Однак форма подачі інформації недосконала за кількома параметрами. По-перше, третина документів пов’язана з голодом, а не з Голодомором. По-друге, документи по темі Голодомору не описують механізму терору. Відсутність документів такого змісту в архіві СБУ не може виправдати їхньої відсутності на веб-сайті. Це — архівно-документальний проект, і в ньому треба використовувати вже опубліковані документи. По-третє, підпис під директивою не означає того, що саме ця особа була ініціатором дій, які вимагалися від виконавців нижчої ланки або паралельних структур. Не треба забувати головну особливість радянської влади: цілковиту підпорядкованість нижчих ланок управління вищим. Принцип «демократичного централізму», який було покладено в основу діяльності будь-яких організаційних структур, призводив до всевладдя на верхівці владної піраміди. Ті, хто там перебував, диктували поведінку всіх органів і ланок державного управління. Вони ж визначали, хто мав підписувати документи на проведення репресій, а також зміст цих документів.
Після оприлюднення списку в пресі виник невеличкий скандал, викликаний надто ретельною розшифровкою справжніх прізвищ або імен перелічених осіб. Наприклад, Миронов насправді виявився Каганом, а Генріх Григорович Ягода — Єнохом Гершеновичем. Український єврейський комітет одразу звинуватив працівників СБУ в антисемітизмі. Його виконавчий директор Едуард Долинський заявив: «У списку 18 імен, і переважна більшість — єврейські. У той же час істинні винуватці, такі, як етнічні українці Григорій Петровський і Чубар, у цей список не потрапили».
Імен насправді 19. У списку фігурують: один грузин, два українці, п’ятеро росіян, вісім євреїв і троє осіб інших національностей. Євреї не є в переважній більшості, як це бажав Долинський. А ретельні розшифровки імен свідчать, мабуть, про бажання упорядників не пропустити жодного єврея. Все це викликає сум. Через 55 років після смерті Сталіна ми все ще дивимося одне на одного так, як розраховував цей фахівець із національного питання. Зовсім не дивно, що в списку тільки два українця, адже в неукраїнських регіонах їх було значно більше. Не дивно, що в списку вісім євреїв, оскільки вони були відособлені від українського середовища. Їх використали і знищили, з названих — всіх до єдиного. Вождь уміло грав на національних передсудах — спадщині минулих історичних епох.
ДЕМОГРАФІЧНІ НАСЛІДКИ ГОЛОДОМОРУ
Здається, нема нічого простішого, ніж визначити демографічні наслідки Голодомору. Адже маємо результати переписів 1926 і 1937 рр., а також щорічні дані про механічний і природний рухи населення. Реєстрація природного руху за 1932—1933 рр. теж проводилася, але дуже неякісно. Маючі точні дані за всі інші роки міжпереписного періоду, можна відтворити рівень неприродної смертності.
Існує не тільки статистика, а й Інститут демографії і соціальних досліджень, здатний здійснити розрахунки на фаховому рівні. Чому ж тоді у згаданому вище альбомі «Ми звинувачуємо!» наводяться 10 різних оцінок в діапазоні від 3 до 7 млн. осіб? Чому серед експертів фігурують письменник Іван Багряний або легендарний командарм Василь Кук, які зовсім не є спеціалістами в сфері демографії? Нарешті, чому не наводиться оцінка такого фахівця, як засновник Інституту демографії і соціальних досліджень, а нині посол України в Молдові, академік НАН Україні Сергій Пирожков?
Перші наукові оцінки рівня смертності в Україні були опубліковані ще 1990 року. Відтоді фахівці з України, США, Австралії та Франції на підставі аналізу радянської демографічної статистики дають більш-менш однаковий результат: у 1932—1933 рр. природний рівень смертності в Україні був перевищений на 3—4 млн. осіб. Зниження рівня народжуваності під впливом голоду підвищує сукупні демографічні втрати до 5 млн. осіб. З урахуванням позанормальної смертності на Північному Кавказі втрати від голоду виходять на рівень 6 млн. осіб.
Називаючи втрати від Голодомору, офіційні представники України невмотивовано керувалися оцінками, які фігурували у виданнях української діаспори. Ці завищені оцінки були відірвані від демографічної статистики, яка в радянські часи приховувалася від громадськості з не меншою ретельністю, ніж статистика озброєнь. Авторитетний у колах діаспори демограф і географ Володимир Кубійович оцінював прямі втрати до 3 млн. осіб, зазначаючи при цьому: «Більшість авторів подає втрати, спричинені голодом, багато вищі — на 4—7 млн. Якби прийняти ці числа, треба б консеквентно припускати дуже сильний приплив людності з інших республік в Україну, зокрема до сіл, щоб вирівняти ці величезні втрати. На такий масовий приплив неукраїнського населення до сіл України не маємо ніяких даних».
У квітні цього року я зустрівся в Нью-Йорку з Аскольдом Лозинським і вручив йому свою монографію, в якій спеціально вивчаються демографічні наслідки Голодомору. На жаль, ця книга не переконала пана Аскольда. У статті, опублікованій газетою «День» 6 червня, він знову повторив цифри втрат, які побутують у діаспорі — від 7 до 10 млн. осіб. Чи зможе демографічна секція нашої вересневої конференції поставити крапку в цьому питанні?
ЩО ДАЛІ?
Питання про Голодомор не розглядатиметься цього року на Генеральній Асамблеї ООН. Представники Росії запропонували відкласти його на рік, мотивуючи це необхідністю опрацювати узгоджену з Україною позицію...
Нам треба переконувати у справедливості висновку про геноцид не тільки Росію, а й власне суспільство і світову громадськість. Але переконувати треба не емоціями, а на підставі даних, що випливають з наукового аналізу цього історичного явища. Ось чому треба мати спільну позицію авторитетних науковців із проблем, порушених у цій статті. Спільна позиція допоможе сформувати світову громадську думку щодо українського Голодомору. Після цього можна буде знову ставити питання на розгляд ООН.
ПОСТСКРИПТУМ
10 серпня Володимир Путін прибув у столицю Північної Осетії Владикавказ, щоб зробити сенсаційну заяву: в сучасних умовах Південна Осетія не може бути реінтегрована в Грузію. Він назвав ситуацію в Південній Осетії геноцидом осетинського народу.
Заява про геноцид пролунала не випадково. Від травня 2007 року в інтернеті існує веб-сайт «Геноцид осетин», в якому під цією назвою ретельно збираються всі випадки конфліктів на міжнаціональному грунті. Сайт став ідеологічним обгрунтуванням політичних дій, спрямованих на виведення Південної Осетії зі складу Грузії.
Заява В.Путіна мала практично негайні наслідки. 14 серпня слідчий комітет при прокуратурі Росії порушив кримінальну справу по факту вбивства грузинськими військами громадян Росії і російських миротворців у Південній Осетії. Кримінальну справу порушено по статті «геноцид». Слід чекати, мабуть, що Грузія теж виставить свій рахунок у подіях, які прийнято називати російсько-грузинською війною. Дивує, однак, як швидко і злагоджено керівники Росії користуються юридичним поняттям геноциду для досягнення своїх політичних цілей.
Може, нам слід скористатися цим досвідом і створити веб-сайт? Ми можемо гарантувати: у нас не буде політичних цілей. Ціль одна: назвати речі своїми іменами. Сучасне і майбутні покоління українців повинні знати, що жертви Голодомору — це жертви геноциду.
