У гарну погоду дно Пісочного проглядається на глибині п’яти-шести метрів, а від настояного на хвої та різнотрав’ї повітря з незвички паморочиться голова. Відпочивальників же так мало, що можна купатися й голяка! Недарма на березі озера свого часу збудували так звану обкомівську дачу, через яку стороннім сюди було зась. З того часу минуло з півстоліття, але намисто озер, яке цілком могло б виручити Шацькі озера, що вже задихаються від навали курортників, так само малодоступне масовому відпочивальнику. Зате все активніше виростають на берегах приватні вілли і бази, і давня історія про чужі території на рідній землі для місцевих знову повторюється.
«НАМ ДИКО, ЩО ЛЮДИ ЇДУТЬ СЮДИ!»
Розморене серпневою спекою село Пересіка, від якого до озера Пісочного три кілометри, зустрічає повним безлюддям. Впритул до хат і хлівів підступає ліс, ділячи і так невелике село — одна вулиця з 42-х дворів — на дві частини. Їдеш, їдеш (сім кілометрів від найближчого села Озеряни, де сільрада) — серед лісу хати, хати, хати... Тоді знов ліс, і знову хати. Оце і є Пересіка.
У селі немало пусток, в яких ніхто не живе, але у передчутті вірогідного курортного розквіту їх майже не продають. Тут нема ні школи, ні клубу, ні медпункту. Тому своєрідним штабом, де сходяться люди й новини, є магазинчик «Сільпо». Його завідувачка і продавець в одній особі Люба Володимирівна Аврамук колись працювала на одній з нечисленних тоді відомчих баз. Нині ж каже, що на озері, відколи базу, що належала Луцькому автозаводу, перекупили «нові українці», не була років зо два, і давно в озері не купається, бо «надивилася, як у ньому собак купають».
— Нашим людям з тих баз і дач нема особливого толку. Хіба маємо кому продати молоко, сметану, сир, яйця чи птицю. Бо ходять по селу і просять продати щось поїсти. Мені теж виручка трохи більша, бо то печиво, то горілку купують... Інколи, правда, й просто крадуть. У моєї свекрухи колись дві гуски забрали, відкрито вулицею пронесли — тільки увечері дорахувалися, що нема. Позагороджували уже половину берега, не пройти. Недавно знову був конфлікт, бо комусь із селян не дали навіть на пірс зайти... Люди обурюються. Але село у нас таке, що поляпають язиками між собою — та й по всьому. Неспокійним життя у мешканців Пересіки стало з новим порядком, який прийшов на озеро з появою нових власників колись загальнонародних благ. Найбільшу територію тут орендує фірма, відома в окрузі тим, що на одному з неповторних, як кажуть, озер пробувала... розводити качок. Їх було понад п’ять тисяч, якщо не більше. Тоді місцевим вдалося врятувати озера, все живе в ньому і навколишню екологію від масованої качиної атаки. Та зі зростанням кількості орендарів і власників на берегах Пісочного ентузіазм місцевого населення у відстоюванні чистого довкілля пішов на спад. Бо цікавить людей не так природа, як доступ до благ цивілізації.
— Нам дико, що люди сюди їдуть! — признається Люба Володимирівна. — Село ж вимирає. За тридцять років, що я тут живу, зі 150 чоловік померла половина. А народилося лише 15 дітей. Зустрічаємося всі лише на виборах. Ніякого концерту, глухо! Правда, як на одну з баз, на котрій колись приймали по 150 чоловік одночасно, заїде нині кілька бусів, везучи ящиками горілку... А згодом почнуться п’яні пісні, що долинають аж у село... Ото й буде Пересіці цілий концерт. Тиждень у село не ходила маршрутка з Луцька, доки жінки грейдера — дорогу порівняти — не «вигавкали».
— А найгірше, — каже бабуся, котра прийшла у магазин, — що нема у селі медика.
Все ж у Пересіку люди часто їдуть, навіть не знаючи, де те знамените озеро і хто їх тут прийме. Ось і ми застали тут родину з Луцька, які своєю машиною добиралися, наслухавшися про принади місцевих озер, як кажуть, навмання.
— Були якось жіночки з дітками, — пригадує Аврамук. — Так просилися, аби їх на базу прийняли, бо, казали, «ми від того асфальту уже задихаємося». Проте наразі «чужих» відпочивальників на Пісочному може прийняти лише база «Волиньпасавтотрансу», котру інколи місцевий люд за старою пам’яттю називає «дачею Калити» (був такий перший секретар Волинського обкому компартії).
НА ДАЧІ КАЛИТИ
Як і півстоліття тому, на Пісочне веде та сама піщана дорога, що місцями нагадує атракціон «Американські гірки». Але завдяки піщузі сюди можна добратися у будь-яку пору року: не застрягнеш.
Можна тільки подивуватися ентузіазму втомлених цивілізацією людей, котрі маршрутними автобусами вкрай поганими місцевими дорогами з повними торбами (бо їсти треба готувати собі самим) добираються на околицю Пересіки. І чекають, доки хтось підвезе на берег озера... Врешті звивиста дорога поміж лісом приводить нас до бази «Волиньпасавтотрансу». Будиночок, в якому у свій час так любили бувати сильні того світу, нині є одним із двох корпусів бази. Територія обгороджена, ворота на замку. Є пірс, біля нього — катамарани, невеликий піщаний пляж. Видно, що базу споруджували хазяї: сосновий ліс майже не постраждав від пилки, і природу збережено максимально. Директор Йосип Дмитрович Шкірпан — єдиний тут працівник. Незважаючи на вік (уже 74 роки), у пік сезону управляється з півсотнею (стільки тут можуть прийняти) відпочивальників. Каже, що це переважно сімейні люди, з дітьми.
— А я сюди інших і не приймаю. Це у перші роки всього бувало! І п’янок, і бійок... У мене бугі-вугі, як на тому (показує) березі, не буває!
— А як ви розрізняєте свій контингент?
— Просто: по фейсу. Тих, через кого можливі скандали і незручності для інших, уже просто бачу.
Перший рік на посаді директора бази запам’ятався для Йосипа Дмитровича тим, що напередодні одних вихідних заїхало два буси. І давай вивантажувати спиртне...
— У тому вагончику, — показує, — виставили ящики горілки й пива у три яруси. Я подумав: капець базі й мені! У суботу ж завезли відпочиваючих: усі сім’ями, дітки. Дітей найперше нагодували, самі засіли. Поп’ють — і у воду, поп’ють — і у воду. Знаєте, нікого п’яного й не було.
Неподалік бабуся колише у колясці немовля: як вони у цю глухомань і добираються?!
Шкірпан розказує, що переважно його базу обирають львів’яни. Лучан та ковельчан дуже мало. Є родини і підприємства, котрі вже шість років підряд обирають для відпочинку саме цю базу у волинській глушині.
— Кажуть, того, що вони отримують на нашому Пісочному, вже не знаходять ні на Закарпатті, ні на Світязі. Там люду неміряно! Тут — чисте озеро, чистий ліс, тиша і спокій. А яка риба, які гриби!.. Восени лише грибників приймаємо... Два роки тому, — пригадує, — заїхав автобус із львів’янами, а тут дощ не перестає. То вони дітей погодували, у корпусі закрили, а самі — всі геть, жінки, чоловіки — голяка у воду. Я питаюся: «То що, новий пляж у нас відкриваєте?» «А, — кажуть, — холера ясна! Сушитися нема де, а покупатися хочеться!» Недавно півсотні чоловік з одного львівського підприємства заїхало. Казали: «Ми й не знали, що є таке місце, де можемо усі разом спокійно так відпочити!». Цей берег ще спокійний. Пляж поруч, бугі-вугі, пісні до ранку, нема такого. А там, — показує, — різна шваль веселиться. Палатки, машини, де хоче, там вогнище розпалює... Деякі орендарі пісочненського берега та плеса вивозять, розказують у Пересіці, сміття в ліс. Біля озера Бережистого він вже геть загиджений. Частіше хотіли б бачити на Пісочному та у Пересіці, аби був порядок, і міліцію.
ЗА РИБУ ЗБУДУВАЛИ ШКОЛУ
На території Озерянської сільської ради, до якої належить Пересіка, 12 озер, усі карстового походження. Бережисте, Болотне (де осіли «качатники», як називають тепер цих орендарів у селі), Бенедиктове, Данилове (найгарніше, бо з островом посередині, в оренді у луцьких лікарів), Зощине (з найчистішою водою), Панське... Село Озеряни споконвіку носило цю назву, тобто предки не мудрували і мали підстави саме для такої назви. Бо ж є ще поруч село з дивовижною назвою... Сушибаба. Місцева легенда гласить, що у часи татаро-монгольської навали одна з місцевих мешканок сховалася в дуплі на дереві, проте вилізти не змогла й засушилася... Найбільше озеро — у самому центрі Озерян. Воно єдине не має ще орендатора. Неподалік нього живе Андрій Ананійович Гаврилевський. Він з цих країв, 15 років відпрацював на нововолинській четвертій шахті, а повернувшись в Озеряни, ще років зо п’ять очолював сільську раду. І хоч люди згадують його як доброго господаря, та їх не питали, коли знімали: виявили родича, хоч і не близького, котрий був в УПА.
Саме Гаврилевський у місцевому колгоспі був певний час і «старшим по рибі».
— Мали чотири ставки, окрему електролінію, я вмикав-вимикав насоси, регулював рівень води. Тепер усе засунулося — й до свідання! Невода мали на 150 метрів, озеро займали за два рази. І де він подівся?! По три тонни риби продавали перед празниками. Своїм людям, по селах возили. Раз машину поставили, завантажили кузов — а машина аж осіла. Більше чотирьох тонн риби було — один такий улов! Колись люди все допитувалися: «Ананійович, коли риба буде? Коли риба буде?!» А тепер ні собі не ловлять, ні людям, й усі мовчать.
На озері Пісочному якось Гаврилевський виловлював рибу і познайомився з самим Калитою.
— Мене на риболовлю запросив один чоловік, що мав туди доступ. Ми впіймали таких щук!.. По два кіло кожна. Я попросив, щоб дав мені, вдома показати. Коли це під’їжджає машина з трьома чоловіками. Всі вдягнуті у спецівки, як на природу. Один просить допомогти юшку варити. Взяв він рибу в марлю, юшка зімліла, а тоді каже мені: ти, мовляв, лий юшечку в марлю, а я буду рибку протирати. Для чого так роблю, знаєш? А то щоб начальство, як буде їсти, кісточкою не вдавилося! Погостювали ми добре, потім мені й кажуть, що то був сам Калита з охоронцями...
Якщо озерянське озеро багате на карасів, коропів і щук, то Пісочне, як каже Гаврилевський, лящове. Якось колгоспні рибалки зловили там зо тридцять мішків одних лящів і... вугра на півтора метра.
Донині чула, що водяться вугрі лише у Шацьких озерах!
— Вугрів ми у Пісочному ловили і по два десятки, — каже Ананійович. — Було то в сімдесяті роки. Але мені ще баба розказувала наче казку, хоча в кожній казці є своя правда, що вугрі там споконвіку водилися. Ми колись жили над самим озером, і сусід (я ще його пам’ятаю, хоч малий був), розказувала баба, вранці посипав подвір’я густо піском. А з озера виповзали вугри, які живилися горохом на його городі. Назад повзти не могли, бо були обкачані у піску, а він їх брав голими руками. Скільки тут правди, не знаю, але сам бачив, як хвиля викидала їх на берег...
Колись рибу з озерянських озер відправляли у Німеччину, за неї свого часу збудували один із корпусів школи.
Нині око на озеро в Озерянах поклав якийсь лучанин. Придбав дві хати в Озерянах, одну на Пересіці. Берег же Пісочного окупують переважно багаті люди зі Львова. Будують не лише бази для себе, а й просто приватні помешкання. На одному боці — адвокат зі Львова, на іншому — нотаріус з Луцька чи Ковеля, далі — «дядько» з Києва...
В одного з орендарів сільрада випросила бус, аби возити дітей з Пересіки в Озерянську школу. Ото й усі поки що дивіденди.
