В умовах фінансово-економічної кризи, що далі загострюється й часом набуває зовсім непрогнозованих вимірів, цілком практичних ознак і проявів набуває сценарій, за якого політичне керівництво постійного члена Ради Безпеки ООН Російської Федерації цілеспрямовано кристалізує політику в рамках традицій царизму і радянської форми соціалізму. Незалежно від того, хто і яку ідеологію в Росії сповідує нині, заперечувати цей факт наразі неможливо. Очевидними є спроби прискорити зворотний рух подій на пострадянському(?!) просторі під прикриттям глобально значимих переговорів із адміністрацією Б. Обами. Свідченням цього є поверховість аргументації, яка міститься у заяві президента Російської Федерації щодо відстрочення дати прибуття посла до Києва.
Припускаю, що першою і головною причиною вибору часу для загалом прогнозованої спроби змусити Україну радикально змінити свою зовнішню політику й відмовитися від складного, але єдино можливого курсу на європейську демократію стала позиція нової адміністрації в США. Очевидні прояви геополітичної слабкості й геоекономічних сумнівів із боку Б. Обами додатково активізували давно виношувану реалізацію стратегічного плану Кремля в українському напрямі. Зовнішня політика офіційного Києва останніх майже п’яти років не вписується у геополітичні плани офіційної Москви. Причому це не залежить від ставлення більшості українців до своєї влади. На першому місці для Кремля і уряду Росії стоять проблеми збереження чи відновлення імперських «повноважень» у межах колишнього СРСР. А той із українців, хто бачить себе багатим і безпечним внаслідок відтворення «наддержави», не враховує кількох наступних значимих речей:
1. Абсолютна більшість українців у складі царської імперії та СРСР століттями почувалася вкрай зле, особливо у порівнянні з життям українських іммігрантів в Австралії, США, Великій Британії, інших західних країнах.
2. Не можна двічі увійти в ту ж ріку, особливо якщо вода в ній отруєна (у складі царської імперії чи СРСР українська влада була чистою формальністю, її завданням було обслуговувати справді злочинні плани та наміри Кремля, останні з яких проявилися у безглуздій війні в Афганістані).
3. Українську владу і українців у нинішній Росії завдяки зусиллям офіційної Москви останніх дев’яти років бачать головною проблемою на шляху до відтворення глобального чи бодай континентального домінування Москви.
4. Головним цільовим завданням сучасної російської влади на міжнародній арені виступає відтворення полюсного світу з історично відомими небезпеками нових глобальних потрясінь.
5. Потенційне членство України в НАТО непокоїть сучасну Москву не з причин піклування про безпеку України й українців, а з геополітичних міркувань відновлення геополітичних впливів Росії.
Вибір часу для заяви Д. Медведєва не випадковий. З приходом до влади в США адміністрації Б. Обами в Кремлі почали сприймати ситуацію так, нібито російському керівництву повернуто «право» верховенства на так званому пострадянському просторі. Схоже навіть, що у Москві дістали якусь форму підтвердження того, що навіть найбільш агресивні дії Росії проти України у Вашингтоні будуть хіба що критикуватися й формально засуджуватися. Якщо виходити з політичного реалізму, то «крайнім» методом американського реагування в російській столиці вважають «загрозу» відкладення вступу Росії до СОТ і ОЕСР.
Не менш значимим для вибору часу для заяви російського президента видається одержання ним інформації про те, що в українському політикумі у запалі боротьби за владу просто не помітять реальної загрози незалежності України з огляду на спрямованість заяви Д. Медведєва нібито винятково проти В. Ющенка.
Цілковите нехтування дипломатичною етикою, політичний диктат, відсутність елементарної поваги до права української нації самій обирати варіанти розвитку, беззастережне нав’язування кремлівської версії формування політичної системи, зневага до демократичних досягнень українського суспільства — все це є очевидним у заяві Д. Медведєва, але з низки причин «не помічається» значною частиною «верхівки» українського політикуму. Такі політики, як, скажімо, В. Янукович, з різних причин не помічають чи не хочуть помічати елементарних підступів у заяві російського президента. Вони виглядають так:
Коли В. Ющенко говорить про злочини комуністичного режиму, то Д. Медведєв цілеспрямовано переводить стрілку на російський народ...
Коли йдеться про бодай найскромнішу дію української влади після 2004 року, спрямовану на підтримку українськості, що гине, це обов’язково подається як утиски російської меншості...
Коли Д. Медведєв говорить про українського Президента як про такий собі непотріб, то насправді він ображає національні почуття всіх і кожного з громадян України, оскільки правом обирати і усувати своїх лідерів користується винятково національний виборець...
Спроби політичних експертів повернути коментарі в русло російського впливу на президентські вибори в Україні не містять нічого оригінального. Бо не треба бути особливо вправним політологом, аби угледіти у більшості дій нинішньої російської влади в українському напрямі останніх п’яти років мотивацію, базовану на лютій ненависті до курсу, проголошеного Президентом В. Ющенком. Схоже, що цей курс насправді виявився непосильним для чинного Президента, а його сподівання на беззастережну підтримку з боку офіційного Вашингтона — марні. Адже насправді вирішальним чинником у таких ситуаціях завжди залишається єдність політичної нації. А добитися її чинному Президенту України не вдалося. Це — факт, проти якого немає аргументів, оскільки за останні роки різко збільшилася кількість громадян України, яка у ситуації соціального занепаду бачить для себе порятунок у Росії.
Щодо волі українських виборців, то принципово важливішим є таке: Д. Медведєв, на відміну від свого попередника у Кремлі, своєю заявою публічно продемонстрував не просто зневагу до українського візаві, але й готовність вносити корективи у вибір українців на президентських виборах наступного року. Схоже ж у світовій історії трапляється переважно тоді, коли йдеться про суверена і васала.
Мислячим людям у нашій державі, безумовно, має бути зрозуміло й таке: повернення України в сферу російських впливів на засадах, які пропонує Москва в особі Д. Медведєва, сьогодні можливе тільки в умовах перспективи тотального національного приниження. Розраховуючи на диво у вигляді відтворення колишнього СРСР чи імперської Росії (іншого не дано), українці не знайдуть утіхи. Адже за всіх розмов про сімейні та інші зв’язки переважна більшість громадян Росії сьогодні вважає українців «хохлами» в найгіршому розумінні цього терміну.
У ЧОМУ ЩЕ СУТЬ ПРОБЛЕМИ?
За нашою аргументацією, у тому, що без огляду на політичні пріоритети будь-якого українця мусимо визнати таке:
1. Насправді заява Д. Медведєва тільки підтвердила сталість і невідворотність головного, що постійно наростало в російській політиці щодо України від часу приходу до влади в Кремль В. Путіна. Суверенна Україна 1991 року була сприйнята росіянами лише як чергова тимчасова протодержавна аберація, що їх уже неодноразово знала історія, починаючи від часів Хмельниччини і завершуючи подіями часів російської революції, громадянської війни і створення СРСР.
2. Росія могла б суто гіпотетично змінити свою позицію щодо нашої держави тільки у тому випадку, якщо б керівництво України і українське суспільство раптово з Божої ласки або за прозрінням:
— дивовижним чином негайно завершили формування цілісної політичної нації, яка мислить категоріями власних інтересів;
— почало справді реалізовувати внутрішню політику в рамках європейської політичної традиції;
— почали серйозно сприйматися у Європі та світі невід’ємною частиною регіональної безпеки і мирного розвитку (поки що такого відчуття у європейців немає через те, що вони не бачать єдиної української політичної спільноти, тобто політичної нації, яка б сприймала такі заяви так, як це прийнято суверенами на своїй території).
3. У Москві після десятиденної поїздки митрополита РПЦ Україною вкотре вже дійшли висновку про те, що сьогоднішня ситуація всередині України є найбільш підходящою для того, щоб показати, «хто в домі хазяїн». Річ у тім, що знесилене кризою, бідністю і корупцією українське суспільство, сутнісно розколотий і часом зовсім не національний політикум, неконсолідований у політичних мотиваціях вітчизняний бізнес, розмиті на рівні свідомості українські віруючі, за твердим переконанням Кремля, сьогодні неспроможні виступити на підтримку суверенітету України, який незаперечно переживає черговий історичний виклик. Більше того, у Москві практично переконані, що цього не станеться, демонструючи чітку готовність застосувати вирішальний механізм, яким є «газова удавка».
4. На особистій позиції російського президента, беззаперечно, позначилися «попередження», які він почав одержувати останнім часом від закулісної команди силовиків, котрі, схоже, ведуть і одночасно обслуговують В. Путіна. Д. Медведєв, незалежно від деяких нюансів у його поглядах, уже відчув «насолоду» владою і робитиме все, щоб її утримати й після 2012 року. В російських умовах досягти цього без фундаментальної підтримки з-за куліс практично неможливо. Заперечивши очевидний, доведений і підтверджуваний історичною наукою висновок про те, що в Другій світовій війні зіткнулися між собою два антигуманні диктаторські режими, для яких проста людина була нічим, президент Російської Федерації підігравав саме таким закулісним силам. Адже навряд чи можна допустити, що фаховий юрист із сучасною освітою припускається можливості заперечувати цю істину, незалежно від інших обставин.
5. Врешті, очевидним є той факт, що за майже тотальним і загалом зрозумілим у причинно-наслідкових зв’язках несприйняттям В. Ющенка як чинного Президента водночас у нашій державі й суспільстві насправді ігноруються й відкидаються цілком здорові ідеї, покладені в основу його політичної філософії. Невміння і, схоже, нездатність глави держави перекласти свої декларації в практичну площину, накладаючися на конституційні особливості розподілу владних повноважень, спричинили:
— додатковий ідейний хаос в головах українців або й навіть взагалі позбавили їх розуміння того, що будь-яка суверенна державна влада і держава будують свою політику на загальній і обов’язковій для всіх суспільних верств і громадян різного соціального рівня державній стратегії;
— коли немає затвердженої парламентом обов’язкової для всіх стратегії, у тій чи іншій країні створюється константна основа для політичного розгардіяшу. Як наслідок у нашій країні можливо те, що в Росії, де націоналізм покладено в основу зовнішньої політики, було б жорстоко викорінено на самих початках (скажімо, національний нігілізм Н. Вітренко).
6. Значною мірою під впливом і внаслідок російського інформаційного домінування на українському політико-ідеологічному просторі та радикальної відчуженості влади й політичних лідерів України від пересічних громадян ситуація склалася так, що навіть у досить великої частини вітчизняних політиків вже тривалий час проглядає мислення в рамках первинності російського інтересу. Можна будь-що інше вбачати у реагуванні, скажімо, П. Симоненка чи В. Януковича на заяву Д. Медведєва, але важливішим є інше: так подані ними оцінки не містять НІЧОГО, що може бути визначено в межах відчуття національної ідентичності. Особливо непокоїть, що лідер Партії регіонів добалакався до визнання безпорадності українців у можливості здійснення ефективної національної економічної політики. Вона у його поданні можлива тільки разом із Росією. Цією тезою лідер президентських перегонів фактично підмінив поняття «інтеграція» терміном «злиття», оскільки національна економічна політика не може мати у своїй основі рівну роль зовнішнього політичного актора.
7. Сьогоднішньому керівництву Росії, у якій загострюється перспектива соціального опору в окремих регіонах, а на Північному Кавказі вже відроджується чи кимось збурюється хвиля сепаратизму, вкрай необхідним є зовнішній ворог. Таким поки що і нібито перестали бути Сполучені Штати з приходом до Білого дому Б. Обами. Жодні запевнення американського президента та представників його команди про те, що він ніколи не погодиться з претензіями Москви на зарахування України до російської сфери впливу, нічого не варті без представлення відповідних механізмів протидії російському тискові та без консолідації українських громадян. Водночас мало що варті акцентовані слова Д. Медведєва про те, що його заява не спрямована проти братського українського народу. Адже вони неспроможні приховати того факту, що виборців нашої держави президент іншої держави звинувачує у неправильному виборі глави своєї держави та формально позбавляє їх права вибору: або ви (українці, що мають право голосу) «добровільно» голосуєте за того, хто буде проводити проросійську політику, або ж ми (Росія) всіма доступними нам (Москві) засобами й механізмами примусимо вас (український електорат) зробити це. Хоч би як комусь не подобався В. Ющенко, такий зовнішній виклик є прямим втручанням у внутрішні справи суверенної держави.
ЩО РОБИТИ?
Коло варіантів надзвичайно вузьке. Кожен із них небезпечний і не може розглядатися панацеєю назавжди. Але головне, що в нинішній українській ситуації всі без винятку можливі виходи слід розглядати як гіпотетичні.
При цьому виключаємо навіть гіпотетично перспективу фундаментальних російсько-українських переговорів за участю Президента В. Ющенка.
Важелі, які має МЗС України, наразі у сенсі впливу на російське керівництво виглядають дуже обмеженими ще й тому, що будь-яка заява українського дипломатичного відомства буде сприйнята в Москві як форма відповіді В. Ющенка.
Допускаючи включення Ю. Тимошенко і В. Литвина у переговорний процес, одразу бачимо суттєві обмеження. Адже заяву робив Д. Медведєв як президент, а тому дипломатичний аспект буквально серйозно обмежує можливості прем’єра і спікера. Якби Кремль заявив про готовність піти на переговори з керівником українського уряду і головою Верховної Ради, то це могло б викликати непрогнозовану реакцію з боку Президента України. Адже главі нашої держави довелося б у такому випадку переступити через такий бар’єр, як участь Тимошенко і Литвина у боротьбі за президентську посаду.
Перша гіпотеза, що видається найбільш ефективною, але й найбільш ефемерною: всі фракції українського парламенту за винятком комуністів (хоча чому б і ні) 20 липня ухвалюють консолідоване рішення щодо реагування на заяву Д. Медведєва в рамках цілісної підтримки українського суверенітету. Таку консолідовану позицію українського політикуму зараховуємо до розряду механізмів подвійної дії: а) у такий спосіб відбулася б ініціалізація завершального етапу творення української політичної нації; б) керівництво Російської Федерації було б вимушене шукати вихід із ситуації, в яку втягнуло себе і Україну.
Друга гіпотеза поки що менш імовірна й полягає у тому, що заява президента Росії знаходить консолідовану та рішучу відсіч із боку світового співтовариства націй, принаймні розвинутих демократій.
Оскільки такі версії цілковито можна зарахувати до категорії політичних ілюзій, спробуємо перейти до контексту передвиборчої кампанії в нашій державі:
1. Кожного разу слід враховувати, що російська сторона сьогодні особливо зацікавлена в тому, щоб новим президентом України не стала яскрава особистість. Із цих причин у Москві поширюється негативізм щодо Ю.Тимошенко.
2. Знову-таки, навіть опосередковано виступити проти В. Ющенка і зовні суто формально підтримати позицію Д. Медведєва означало б для Ю. Тимошенко як кандидата в президенти додаткову втрату рейтингу в Західній, Центральній, частково Північній Україні та в Києві.
3. Стати публічно на позицію гострої критики заяви Д. Медведєва для А. Яценюка було б наданням допомоги та аргументів тим своїм опонентам, які закидають йому пряму залежність від Сполучених Штатів, тобто втратою й так незначної підтримки виборців на сході і півдні країни.
4. В. Янукович тимчасово влаштовуватиме Д. Медведєва і, можливо, В. Путіна на посаді президента України з огляду на те, що російська ідея у їхньому поданні на порівняльному фоні кожного разу матиме очевидні переваги.
P.S. Поки виглядає так, що офіційний Захід заковтнув чергову наживку, що їх від 10 лютого 2007 року одну за одною закидав йому Кремль. І якщо після переломного для російської зовнішньої політики виступу В. Путіна на глобальному безпековому форумі у Мюнхені два з половиною роки тому з жорсткими і далеко не дипломатичними нападками на американців двічі поспіль Дік Чейні та К. Райс давали різкі відповіді, то сьогодні в адміністрації Б. Обами чергового випаду Москви практично не помітили. Що стосується європейських політиків і державних діячів, то за два тижні до парламентських виборів у Німеччині А. Меркель візитом у Сочі ще раз підтвердила, що її уряд у випадку збереження влади має намір і далі проводити політику умиротворення Росії.
P.P.S. Принципова позиція Заходу втрачає елемент жорсткості щодо російських випадів проти України в першу чергу тому, що у нашій державі більшість політиків високого рівня бояться зіпсувати свій рейтинг критикою на адресу керівництва Росії, або ж розраховують на те, що Москва віддасть належне їхній стриманості. Саме так можна оцінити слова В. Януковича, який повністю переклав вину за проблеми у двосторонніх відносинах із Росією на В. Ющенка. Причому важко зрозуміти, у який спосіб цей потенційний президент України забезпечить основу для взаємовигідного співробітництва і припинення конфронтації. Про механізми він поки що не говорить... Можливо, їх немає, Вікторе Федоровичу?
