Стрес, страх, шок, відчай — це те, що пережили і переживають нині десятки тисяч людей, які постраждали від повені в Західній Україні, й переживають ті, куди стихія знову повернулася. Як свідчать очевидці, які першими прибули в постраждалі райони, найбільший попит мали заспокійливі препарати та ліки для серця. Але й стреси бувають різними — все залежить від того, як людина ставиться до травмуючої ситуації, наскільки глибоко переймається подією. Найсильніший стрес — це переживання чиєїсь смерті. Через повінь на Західній Україні загинуло 36 людей, але тисячі й тисячі людей так само, як смерть близьких, переживають втрату власного господарства, майна, в яке роками вкладали сили та кошти, — понад 25 тисяч будинків зазнали руйнувань або зовсім знищені. Окрім чистої води, їжі, одягу й даху над головою ці люди потребують спілкування й розради. Нині в постраждалих від стихії районах працюють психологи МНС, соціальні працівники та психологи Державної соціальної служби, створено безкоштовну лінію телефону довіри, зокрема, у Львові при Львівському медичному університеті. З якими проблемами звертаються люди до психологів, яка допомога їм необхідна, чи великий наплив бажаючих поділитися з горем із фахівцями, розповів завідувач кафедри психіатрії та психотерапії Львівського медуніверситету, професор, віце-президент Європейської асоціації психотерапевтів, голова Української асоціації психотерапевтів Олександр ФІЛЬЦ.
— Олександре Орестовичу, наскільки важко люди на Західній Україні переживають все, що пов’язане з повінню?
— Цю трагедію кожен переживає по-своєму... Ми організували цілодобовий телефон довіри, з людьми працюють фахівці з Асоціації психотерапевтів України разом з нашою кафедрою та лікарнею. Також ми ще маємо клініку, в якій консультуємо всіх, кому це потрібно. На даний момент поки що спеціальних звертань в постстресовому стані, з особливо важкими реакціями, не було. Люди, які постраждали від стихії, нині більше стурбовані екзистенційними речами — як далі буде, як будемо жити. Також — тим, що втратили майно, втратили все. В ситуаціях катастроф завжди йдеться про турботи екзистенційного порядку — про забезпечення базових, основних життєвих речей.
— Чи можна сказати, що все найгірше пережите в цих людей — позаду?
— Важко сказати. Взагалі всі постстресові реакції, пост- стресові розлади людей можуть проявлятися, починаючи десь після двох-трьох тижнів після трагедії. А найчастіше — через кілька місяців, може, навіть через роки — наприклад, якщо ці негативні переживання вдасться людині витіснити, а потім якась подія нагадає про пережиту повінь. Все — дуже індивідуально. Нині люди переживають величезний шок, і він в якійсь мірі блокує в людей емоції. Спрацьовує механізм захисту — люди підсвідомо не дозволяють собі виявляти емоції, не дозволяють впадати у відчай. Так спрацьовує механізм психологічного захисту. Люди в розгубленості: не знають, що їм робити, будинки рятувати, худобу чи городи. Більше того, нині люди займаються виживанням: думають, як прохарчуватися, де переночувати. До них приїжджають з гуманітарною допомогою, влада веде мову про відбудову або побудову нових будинків... Тобто люди зайняті насущним — і це дозволяє їм в русі, в клопотах не думати про втрати. Так психіка захищається від сильних емоцій, які, без сумніву, пережив кожен, і на даний момент вони всередині людей, скажемо так, приглушені. Проблема в тому, що люди пізніше усвідомлять свою проблему й біду... Хочу зауважити — через те, що по телебаченню весь час говорять про очікування хвилі епідемій, пов’язаних з повінню, теж може негативно відобразитися на психологічному стані людей. Коли до пережитого додасться страх захворіти, потрапити в лікарню, у людей можуть виникати інші реакції, дещо загострені. Наразі там ще немає реальних підстав для паніки з приводу отруєнь, хоча такі факти вже фіксуються.
— Психологи навряд чи зможуть кожному допомогти. Можливо, люди самі справляться з негативними емоціями й уникнуть посттравматичних переживань у майбутньому?
— Уникнути — дуже важко. Тому що на пережитий стрес, на пережитий переляк потрібно відреагувати, щоб він не здійснив у майбутньому свій патогенний вплив на психіку людини та її життя загалом. З іншого боку, дійсно, як добре б психологічна служба не працювала, до кожної людини прийти і провести з нею профілактичну роботу вона не зможе: ніхто не відвідає всі будинки, не зможе зустрітися з всіма людьми щоб опрацювати профілактично всі стреси — це неможливо просто фізично. До того ж одні люди можуть зустріти психологів нормально (навіть якщо вони підуть до людей в хату без запрошення): скажуть — поговорімо, нам потрібно виговоритися, виплакатися, розповісти про страх, інші не зрозуміють цього. До речі, таких людей багато — які хочуть виговоритися, розповісти про свої біди, поділитися тривогами за майбутнє. Багато з них це роблять по телефону з нашими фахівцями, приїжджають до нас. Інші виплакуються знайомим... Справа в тому, що коли люди втратять екзистенційний грунт — грунт забезпечення власного існування, тоді вони шукають певної підтримки, яка б давала їм можливість утримати свої переживання в якійсь структурі — щоб не повністю розгубитися. Це — звичайна реакція. Якщо нам дуже зле, тоді ми йдемо до тих людей, які можуть сказати кілька слів розради — доречних потрібних слів, які дадуть надію. А надія — це основне для постраждалих. Основна потреба людей — у підтримці... Але якщо йти до людей активно, хтось скаже «що ви прийшли до нас говорити про психологію, коли ми втратили майно». Тому так робити не можна — люди є різними, по-різному реагують, тим більше невідомо хто в якому стані. Психологічна допомога не повинна бути нав’язаною.
— Від повені постраждало багато дітей. Чи можна сказати, що діти зазнали найбільшого шоку?
— Хочу наголосити, що дуже правильною є спеціальна урядова програма щоб оздоровити цих дітей в санаторіях Криму і півдня України. Вивезти їх із ситуації загального стресового реагування на місцях — це найкраще, що можна було для них зробити. Не думаю, що діти — це контингент, який найбільше психологічно постраждав від повені. Те, як кожна дитина сприйняла переживання, пов’язані з повінню, залежить від віку, від її особливостей психічної системи і багатьох інших факторів. Діти ще не відповідають за своє життя, вони не знають як це — все життя вкладати сили в будинок, наприклад, чи щось інше, тому вони не можуть відчути тягаря втрати. Наприклад, діти до шести років найбільше можуть перейматися тим, що втратили свою іграшку, велосипед тощо, бо це безпосередньо те, що надавало їхньому життю іншого забарвлення і належало їм особисто. Та й у дітей шкільного віку переживання теж можуть бути не такими травмуючими, тому що вони бачать в житті перспективу, їхнє самостійне життя ще не починалося. Хоча, звісно, кожен пережив страх, бачачи як наступає велика вода і з цими дітьми фахівцям потрібно працювати. Але дитяча психіка — гнучка, вона, якщо підійти професійно, швидше відновлюється. Тому в загальному не можна вказати, що діти є більш вразливими.
Точно можна сказати, що такими є люди, починаючи від 55—60 років — хто вже на пенсії, або збирається. Адже це той період, коли людина якби звітує сама собі й навколишнім про своє життя, що надбала, чим багата. Ніби підбиває своєрідний підсумок прожитого, переходить, можна так сказати, до іншого етапу життя. Тоді найбільше хочеться стабільності, люди тяжіють до розміреного життя без стресів, живуть вже не так для себе, як для дітей чи внуків. Дбають, звісно про те, щоб комусь щось дати, щось виростити... І якщо в молодості ще можна почати життя з початку, для цього є сили, є енергія, завзяття, то в такому віці це проблематично. Тому що для старших людей будь- яка масивна зміна ситуації є дуже травматичою. Старші люди з труднощами адаптуються до нових ситуації, а тим більше ситуації, які принесли зміни в їхнє життя не з плюсом, а з мінусовим зарядом. Тож якщо й слід очікувати в перспективі більш масового звертання за допомогою до психологів, то очевидно, що це будуть звернення саме старших людей.
