Склалося так, що автору цих «подорожніх заміток» наприкінці весни — на початку літа вдалося побувати завдяки допомозі різних структур в деяких районах Польщі, Білорусі, а також у Азербайджані — регіонах, куди рідко потрапляють українські туристи. Але ці регіони, втiм, якщо не прямо, то принаймні опосередковано причетнi до України. Водночас, хай навіть фрагментарно, вдалося поглянути на нас, українців, із «західного» й «східного» далека, порівняти з сусідами — далекими й близькими. Вийшла така собі «прогулянка із задоволенням, але не без моралі».
Звісно, враження автора мають суб’єктивний характер. Хтось за бажання зможе їх доповнити інформацією об’єктивного, наукового характеру. Але, як на мене, ці суб’єктивні замітки заслуговують на те, щоб поділитися ними з читачами.
З певних причин автор уникає називати імена окремих людей, з якими довелося спілкуватися. Хоча б через те, що це може створити для них проблеми. А проблем, зрештою, і так вистачає.
Хотілося б, щоб подорож була приємною.
Народ, що володіє розвинутою національною свідомістю, мусить мати святі місця. Туди приходять тисячі, мільйони людей, щоб «поєднатися» з важливою для нації пам’яткою, причаститися її силою. У цих місцях людина свідомо чи несвідомо ототожнює себе з великою «сім’єю», спільнотою, зримим виразником якої є ця святиня.
Для поляків чи не найбільшою з їхніх національних святинь є Ченстохова, точніше, монастир отців-паулінів у цьому місті. Саме тут є ікона Ченстоховської Божої Матері, яка вважається покровителькою Польщі.
У Ченстохові органічно поєдналися національне та релігійне. Зрозуміло, тут домінує символіка релігійна, католицька. Але відчувається, що ця «католицькість» є польською. Вам часто нагадують про дари польських королів, можновладців, а то й простих поляків монастирю, демонструють їх, ведуть мову про те, яку роль відіграла Ченстохова в історії Польщі. Говорять, що образ Ченстоховської Мадонни, якщо не у вигляді копії-ікони, то у вигляді картинки, розмноженої поліграфічно, має кожен чи майже кожен поляк, що поляки під час воєнних лихоліть Другої світової зберігали біля свого серця образок Ченстоховської Матері Божої як найбільшу святиню, везли її з собою в концентраційні табори, в Сибір...
По-доброму починаєш заздрити полякам, що вони мають такий релігійно-національний символ. На жаль, нічого подібного не маємо ми, українці. У минулому в нас було кілька святинь, які виступали місцями народного паломництва. Такими, наприклад, для Шевченкових героїв були Києво-Печерська й Почаївська лаври, Межигірський монастир. Межигірського монастиря немає, а в Києво-Печерській та Почаївській лаврах панує «руській дух».
Деякі наші монастирі не поступаються своїм зовнішнім виглядом, величчю Ченстоховському монастирю. Як на мене, то набагато ефектніше виглядає Почаївська лавра. Але, порівнюючи Почаїв і Ченстохову, починаєш розуміти різницю між нами й поляками. І це порівняння не на нашу користь. Передусім поляки свої релігійні святині намагаються зробити святинями національними, а не віддають їх у руки чужинців. У Ченстохові навіть у будній день велика кількість паломників. Є чимало дітей, які приїжджають з різних регіонів Польщі. Й при цьому велелюдді — спокій. Нема ні екзальтованої релігійності, ні релігійності показної. Як і немає жебраків, торгівлі святою водою, іконками, ладанками, хрестиками... Ніхто не змушує жінок одягати хустки, спідниці. Ти можеш не йти на колінах перед іконою Ченстоховської Божої Матері, як це роблять поляки.
Ні, я далекий від того, щоб вести мову про супертолеранцію польських католиків, особливо — духовних осіб. Але вони принаймні не намагаються насильно насаджувати свою віру, вимагати від тебе, щоб ти в храмі поводив себе так, а не інакше. Чого, до речі, не скажеш про наших православних батюшок Московського патріархату.
Взагалі релігійність наших людей і поляків помітно різняться. Навіть у будній день у католицьких костелах Польщі можна застати чимало людей. Не кажучи вже про неділю чи свята. Католицька церква в Польщі є важливою та авторитетною суспільною інституцією. У Ченстохові мене вразив один епізод. Я побачив молодого чоловіка, вдягнутого абсолютно по-сучасному, з чималеньким рюкзаком на плечах (мабуть, приїхав здалека), який стояв на колінах і щиро сповідався священику. Здається, польські католики зовсім не проти новин, моди. Вони не консерватори, відносно легко приймають вимоги часу. Так, у неділю поляки- католики йдуть до костелу. Але коли треба попрацювати в цю саму неділю, зовсім не збираються відмовлятися від роботи. Помолитися можна і в інший час.
До речі, зараз у Польщі досить поширеним є заочне навчання. У деяких вищих навчальних закладах, де довелося побувати, кількість студентів-заочників помітно перевищує кількість студентів стаціонару. І це нормальна практика в розвинутих країнах, коли людина одночасно працює і вчиться. Цього вимагає життя. Адже зараз чи не головною цінністю стає інформація, вміння її добувати й користуватися нею. Польські студенти-заочники переважно слухають лекції, складають іспити по суботах і неділях. Одного разу довелося побачити в Люблінському університеті ім. М. Склодовської-Кюрі, що студенти-заочники навчалися у Вербну неділю. «І що, вони не протестують? — здивовано запитав я одного професора. До речі, людину досить релігійну. — Не посилаються на свої релігійні переконання?». Він лише здивовано подивився на мене. Спробували б ви нашого студента змусити вчитися в неділю та й ще на релігійне свято! Хоча той студент вряди-годи до церкви ходить.
Тут пригадалося, як свого часу в нас деякі ура-патріоти вимагали заборонити торгівлю в неділю на базарах. Бо через це, мовляв, люди не ходять до церкви. А ще пригадалося, як одна вчителька християнської етики переконувала своїх дітей, що в неділю ніяк не можна працювати, бо тоді Бог жорстоко покарає. «Навчи дурня молитись, то й лоба розіб’є», — гласить народна мудрість. Влучно сказано, і якраз про нас. Відрікшися від атеїстичного минулого, ми намагаємось бути святішими за праведників. Наші керівники на великі свята ходять від церкви одного патріархату до іншого, демонстративно хрестячи лоба і ставлячи свічки. Це ніби по-європейськи (адже в Європі — віра, християнство). Проте в Західній Європі такого немає! Там християнство, та воно якесь не таке. А може, ця наша демонстративна релігійність зовсім і не є вірою, а лише інкарнацією того самого атеїзму.
Дійсно, ми відрізняємося від поляків. І не лише своєю релігійністю. Хоча це не відразу кидається в очі. Як-не- як, ми з ними і європейці, й слов’яни, й сусіди... Та й багато чого в нашій історії, культурі переплелося. Бувало, ми вчилися в них, вони — в нас.
Є таке переплетіння і в Ченстохові. Інша справа, чи знають про це українці, які прибувають сюди. Так само, як і інші прочани.
Ченстохова — місто давнє. Перша згадка в письмових джерелах про таке поселення сягає 1220 р. У кінці ХIV ст. воно стало повноцінним містом, отримавши Магдебурзьке право. Велику роль у розвитку Ченстохови і перетворенні її на місто відіграв Владислав Опольчик — «губернатор і господар Русі» (так його іменували в офіційних документах). Він керував воєводством Руським — землями нинішньої Галичини, які входили до складу Польського королівства. У 1382 р. Владислав фундував у Ченстохові монастир паулінів. А через два роки, 31 серпня 1382 р., подарував монастирю ікону Божої Матері. Чи міг передбачити він, що і монастир, і ця ікона стануть головними католицькими святинями Польщі?
Цю ікону «губернатор і господар Русі» привіз із свого воєводства, з міста Белз. Зараз це непримітне містечко на території Львівської області, проте в період середньовіччя воно було важливим політичним центром на теренах Західної України. Сама ж ікона була намальована у візантійському стилі й не різнилася від тогочасних православних ікон. У зображенні Богородиці та Її дитятка переважали темні кольори. Звідси неофіційна назва — Чорна Мадонна.
Отже, Ченстоховська Матір Божа була причетна до України. Зараз ченці-пауліни, розповідаючи про свою святиню, згадують, що привезли її з Русі. Проте більшість слухачів, боюсь, сприймають це в тому сенсі, що вона привезена з Росії.
Поляки, як, до речі, й багато європейців, не дуже-то розрізняють поняття Русь і Росія. Наприклад, популярною стравою в польських ресторанах, барах є страва під назвою «пєрогі рускіє». Це є звичайні українські вареники. Але їх часто сприймають як страву російську.
Та повернімося до Чорної Мадонни. На жаль, встановити походження ікони важко. Легенда говорить, ніби її намалював євангеліст Лука. Проте дослідники вважають, що вона була створена у Візантії орієнтовно в VI—VII ст. Яким чином потрапила на українські землі, в Белз, ми не знаємо.
Незадовго після появи ікони в Ченстохові її ледь не знищили. У 1430 р. Ченстоховський монастир захопили гусити. Відомий польський історик Ян Длугош писав, що з ікони було обдерто золото, по ній вдарили мечем, а дошку, на якій вона була намальована, поламали. У 1430—1435 рр. ікону ґрунтовно відреставрували майстри при королівському дворі в Кракові. У той час вона набула нових елементів. Чорний одяг діви Марії був прикрашений золотими ліліями, які були гербом французького королівського роду Анжу. Саме з цього роду походила дружина тодішнього польського короля. Так ікона Ченстоховської Матері Божої, будучи витвором візантійського культового мистецтва, ввібрала елементи культури Заходу.
Особливе визнання до Чорної Мадонни прийшло після «шведського потопу», коли Річ Посполита, будучи ослаблена Хмельниччиною, зазнала експансії з боку Швеції. Тоді постало питання про існування цієї держави, адже основна частина її території була окупована шведами. Ченстоховський монастир отців- паулінів став твердинею, яка не здалася на милість переможців. Під керівництвом пріора Августина Кордецького героїчна оборона монастиря тривала від 18 листопада до 26 грудня 1655 р. Люди вважали, що монастир оборонила Чорна Мадонна. А сама оборона викликала патріотичне піднесення в Польщі.
Опис цієї оборони знайшов відображення в польській літературі. Зокрема, цій темі присвятив свою повість «Кордецький» Юзеф Ігнацій Крашевський. До речі, цей автор тривалий час жив в Україні й навіть написав низку повістей на українську тематику.
Після згаданої оборони Ченстоховська Божа Матір почала вважатися покровителькою Польщі. А 1920 р. Католицька церква офіціально проголосила її «королевою Польщі».
Ченстоховський монастир був не лише суто релігійною установою. Сюди приїздили й певний час перебували тут польські королі, інші можновладці. Для їхніх потреб були вибудувані окремі приміщення. Саме в цьому монастирі 1670 р. відбулося весілля короля Речі Посполитої Михайла Корибута-Вишневецького й дочки німецького імператора Фердінанда III Елеонори. Не зайве нагадати, що цей король походив із українського князівського роду Вишневецьких. Це був єдиний український князь на польському престолі.
Як бачимо, є чимало переплетінь Ченстохови з Україною. І не лише в минулому. Зараз місто Ченстохова — один із індустріальних центрів Польщі. Тут є металургійний комбінат «Гута Ченстоховська». Належить він українцям — «Індустріальному союзу Донбасу». Випадковість? А може, якась містична закономірність.
