Де-небудь на березі ріки, в теплий сонячний день, набравши в долоні сухого сріблястого піску, можна спостерігати, як невидимі частинки витікають крізь пальці. Утримати їх ніяк не можна: як міцно не стуляй руки, пісок все одно просочується назовні, причому, чим сильніше стискаєш, тим швидше він зникає. У результаті за хвилину в руках залишається лише мала жменька.
Річковий пісок більше за все схожий на владу: це складна і ефемерна субстанція, що існує за власними законами — всупереч буденній логіці. Влада не завжди прямо пропорційна силі, часто навіть навпаки: наявність сили, могутності, грошей засліплює владу, робить її самовпевненою, в'ялою і, як наслідок, неефективною, не здатною до самовідновлення.
СКЕЛЕТИ В ШАФІ Й «ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ» ВЛАДИ
Існує якась дуже хитка і майже невловима, невидима грань, пройшовши яку, той чи інший політичний режим схильний до корозії: спочатку він втрачає здатність чинити опір обставинам, потім, маючи силу, втрачає привабливість, актуальність і, як наслідок, втрачає владу. Ну а владна еліта перетворюється чи то на політемігрантів, чи то на політв'язнів. Адже, як писав Пітірім Сорокін у своїй автобіографії, «коли політичний режим починає розсипатися, «вірус дезінтеграції» швидко розповсюджується всюди, «заражаючи» всі інститути влади, проникаючи в усі щілини. Падіння режиму — звичайно, це результат не так зусиль революціонерів, як старіння, безсилля й нездатності до творчої роботи самого режиму». І нехай на його боці армія, поліція, олігархи, нафтодолари, телебачення, газети, міжнародна підтримка, ба навіть симпатії і голоси виборців, втративши «духовну очевидність» власної влади, втративши моральну легітимність (навіть без втрати юридичної легальності), будь-який режим підходить до небезпечної межі.
Російська імперія Миколи II — міцніюча держава з економікою, що швидко розвивається, яка стала на шлях радикальної модернізації і не без успіху йшла ним. Хто міг передбачити хоча б у 1914 році або навіть взимку 1917 року, що дні цього режиму полічені?
Горбачовський СРСР подавав менші надії, але хто б знав, що наймогутніша наддержава, що контролює півсвіту, не те щоб зламається — розтане. І так само розтане режим самого Горбачова. І що ніхто не стане воювати — ні за Радянський Союз, ні за його першого й останнього президента.
Грузія за часів Шеварднадзе надій не подавала ніяких, але перспективи самого режиму, очолюваного «старим лисом» радянської політики, чиїм «боржником» до того ж повинні вважати себе ні багато ні мало Сполучені Штати Америки, здавалися непорушними. Хто міг вгадати, що за всієї своєї відносної сили владна конструкція одночасно така крихка?
Режим Леоніда Кучми в Україні не був ні занадто популярним, ні занадто успішним. Але президент особисто контролював усі силові відомства, олігархів, велику частину політичного простору і водночас мав успішний досвід боротьби з масовими антиурядовими виступами. Але коли першого ж лня помаранчевої революції наприкінці 2004 року на київському майдані Незалежності зібралося неміряно абсолютно беззбройного люду, всім раптом стало очевидно, що режим Кучми вже зламався, що його легітимність випарувалася буквально на очах — як пісок крізь пальці, і що на самого президента чекає доля політичного пенсіонера.
Але в кожного зі згаданих політичних режимів був свій «скелет» (точніше, «скелети») в шафі. У Миколи II — «Кривава неділя» (9 січня 1905 року), у Горбачова — убієнні саперними лопатками на мітингу в Тбілісі, у Шеварднадзе — справжня вендета проти опозиції та Ігоря Георгадзе, у Кучми — Гонгадзе, так звані плівки Мельниченко і зіткнення під час акцій «Україна без Кучми».
«КУЗЬКІНА МАТИ» ЯК НЕЕФЕКТИВНА ТЕХНОЛОГІЯ
Російські події останніх місяців свідчать про те, що прямі виклики, які стоять перед суспільством і державою, режим «відбиває» все жорсткіше і при цьому все менш винахідливо і все менш ефективно. Останнім підтвердженням цієї тенденції став так званий закон про екстремізм (Закон Російської Федерації «Про внесення змін у окремі законодавчі акти РФ в зв’язку з вдосконаленням державного управління в області протидії екстремізму»).
Ідеологи нинішнього режиму головними досягненнями епохи Путіна декларують порядок, стабільність, посилення вертикалі виконавчої влади і фактично звуження простору публічної політики. Услід за Столипіним, вони поголовно люблять повторювати, що їм потрібна велика Росія і не потрібні великі потрясіння. (Ідеолог-мейкери з кола Фонду ефективної політики не минули нагоди нещодавно відзначити сторіччя цієї легендарної фрази російського реформатора).
Саме такими аргументами виправдовується політика «закручування гайок», особливо стосовно різних несистемних і позасистемних явищ. Нинішній політичний режим поводиться вельми характерним і передбачуваним для російської політичної традиції і політичної культури чином: по- перше, намагається спиратися на суто консервативно-охоронну ідеологію, а не на ідеологію розвитку й динамічної рівноваги; по-друге, використовує технології «жорсткої сили» (hard power), а не більш ефективну в новій реальності «гнучку силу» (soft power). Але в епоху постсучасності й постмодернізму на передній план вийдуть саме «гнучкі» технології — «жорсткі» технології «кузькіної матері» залишились у XX столітті. На жаль, у російській політичній культурі традиції «гнучкої сили», коли мова йде не про «батіг» і не про «пряник», тобто не про прямий силовий вплив і не про підкуп, а про вплив на об’єкт за допомогою власної привабливості та переконливості, слабкі і вимагають серйозного розвитку.
Гліб Павловський свого часу повторював, що українській помаранчевій революції треба було вчасно «дати в пику». Логіка дій нинішньої влади вказує на те, що вона боїться пропустити це саме «вчасно», тому і «незгодні» ще в середині квітня дістали «в пику» зазделегідь — за «передоплатою». Виникає закономірне запитання: це свідчить про силу і могутність режиму, чи про його слабкість і невпевненість у собі? І, відповідно, це спрацьовує інстинкт політичного самозбереження або програма політичного самознищення?
Існує ймовірність, що «марші незгодних», які пройшли з квітня по червень у Москві, Санкт-Петербурзі, Нижньому Новгороді та інших російських містах, стануть переламними для нинішньої Росії віхами. Незважаючи навіть на те, що подальші політичні події (смерть Бориса Єльцина, послання нинішнього президента Федеральним Зборам, скандал навколо бронзового солдата в Таллінні, зустріч керівників «великої вісімки», міжнародний економічний форум у Санкт-Петербурзі, заява Володимира Путіна про РЛС у Габалi, його ж феєричний виступ на засіданні МОК і рішення про проведення зимових Олімпійських ігор 2014 року в Сочі тощо) — витіснили в інформаційному просторі актуальність цих акцій.
Крім того, після московського і пітерського розгону «незгодні маршали» зажили в інформаційному просторі власним життям — ця тема стала однією з провідних у політичних дискусіях.
У ході подібних маршів їх учасники та співчуваючі набувають нової мотивації до протестної поведінки — незважаючи навіть на те, що їх політичні «королі», м’яко кажучи, не зовсім одягнуті. Адже і основа успіху помаранчевої революції в Україні в кінці 2004 року — це зовсім не діяльність зовнішніх сил впливу (західних фондів, що підтримують неурядові організації всередині країни), а ефект психологічного резонансу: режим Леоніда Кучми своєю демонстративно-жорсткою неадекватною поведінкою і на Заході, і на Сході України породив стійке переконання у громадян, що «так жити не можна».
ВІД ІДЕОЛОГІЇ ЛОЯЛІЗМУ ДО «ФОРМАТУ ПУТІНА»
Схоже, саме після «незгодних маршів» сталося те, що може підвести нинішній політичний режим до небезпечної межі: сталася реструктуризація політичного публічного спектру. Якщо раніше і без того вузький простір публічної політики було вибудовано за ідеологічним принципом і поділено на правих, лівих і центристів — на носіїв ліберальної, соціал-демократичної, комуністичної, консервативно-революційної, консервативно-охоронної, анархістської ідеології, то тепер він лаштується по новому — дискурсивному принципу. Актуальним чинником стає не система політичних цінностей або ідейна програма, а ставлення до реальності як такої, до різних стратегій вписування в неї і взаємодії з нею. Актуальними стають стилістика політики і формат політичної поведінки. Після «маршів незгодних» все більшу актуальність набуває ділення на тих, хто, умовно говорячи, в «форматі Путіна» і тих, хто не в «форматі».
Саме тому можемо спостерігати кристалізацію нового союзу: критиків режиму з ліберальних, з національно- патріотичних, етно-націоналістичних і ультралівих позицій. Раніше ці політичні та ідеологічні співтовариства ненавиділи одне одного, вважали один одного «головною загрозою» для російського «світлого майбутнього», обзивали один одного «червоно- коричневими» і «ліберастами». Але тепер, отримавши спільного супротивника у вигляді «залізобетонної системи», готові об’єднуватися, причому, практично на будь-яких умовах. Жорстка політика «закручування гайок» приводить до лав «незгодних маршалів» чимало таких, хто вважав і крізь зуби продовжує вважати «Другую Россию» своїм ідеологічним ворогом, однак ладен марширувати в ліберальній колоні. Ще пару років назад уявити собі в одній колоні Каспарова, Касьянова і Лімонова не можна було навіть у страшному сні.
Усіх цих «незгодних маршалів» об’єднує не просто неприйняття режиму Володимира Путіна і його окремих складових — їх об’єднує ненависть до тієї віртуально-гламурної симуляційної Росії, яку змоделювали ідеологи політичного режиму й намагаються нав’язати всьому російському населенню. Така невідповідність між реальними викликами і відповідями- симулякрами — це, насправді, значно серйозніша проблема, ніж, скажімо, провал соціальної або молодіжної політики, оскільки її рішення перебуває в області значень, а не цифр, в області екзистенційних мотивацій буття, а не підвищення якості життя. А цими категоріями режим оперувати не навчився.
Слід відмітити, що розподіл на тих, хто в «форматі Путіна», і тих, хто «неформат», часто корелює з розподілом на «легалістів» і «нонконформістів», на субпассіонаріїв і пассіонаріїв. Схоже, цей розподіл будується приблизно за тим же принципом, за яким «попса» відрізняється від рок-музики.
Але що може влада протиставити «незгодним маршалам», крім ОМОНу, «політичного гламуру» на зразок «Наших» з «Молодою гвардією», закону про екстремізм та охоронно- заспокійливих і шокуюче «трешевих» телепрограмм?
«ЛІВИЙ РОСІЙСЬКИЙ МАРШ НЕЗГОДНИХ»
Зрозуміло, що у найголовніших «незгодних маршалів» є зацікавлені спонсори за межами Росії, хоч «Другая Россия» не справляє враження багатого проекту. Але якби російська влада не додала цьому руху заряд протестності, коло його адептів і співчуваючих залишалося б гранично вузьким: переконані ліберали («ядерний електорат» Каспарова—Касьянова) плюс специфічний прошарок гуманітарної публіки, звиклої існувати на кошти західних фондів, що іменується в просторіччі «грантожерами». Але народний протест дозріває в умовах, коли влада відмовляється від діалогу з суспільством і дуже настирно намагається його «уболтать» — за допомогою «гламуру», «треша» і шпигунських скандалів — принаймні, саме так сталася українська помаранчева революція 2004 року. Той факт, що «маршовий» рух відверто «здувся», а сам Касьянов покинув «Другую Россию», зовсім не гарантує політичному режиму спокій. Це не показник неможливості «російського бунту», це показник політтехнологічної бездарності його спонсорів і організаторів.
Гаррі Каспаров, Михайло Касьянов і Едуард Лімонов — люди заслужені, причому кожен iз якоїсь однієї точки зору: Каспаров — як радянський шахіст, Касьянов — як бюрократ перехідної (від Єльцина до Путіна) епохи, Лімонов — як російський письменник. При цьому як політики вони нарочито «трешеві», гротескні, з низьким рівнем підтримки і відпочатку нерозкручувані. Таких розкрутити можна виключно в одному амплуа — амплуа мучеників.
Але російський політичний режим приписав до нулів одиницю.
Тепер фатальним для нього може стати союз лібералів з «націоналістами», що сповідують цінності етнонаціоналізму, антиімперськості, «самовизначення російського народу», «Росії для росіян», боротьби із «засиллям етнічних мафій» та ідеал вічової Новгородської Русі — на противагу «московській деспотії». Але режим Володимира Путіна ризикує значно більше, якщо на бік «націоналістів» і «іншороссів» масово перейдуть ще й «імперці», що сповідують ідеал Третього Риму і цінності «історичній Росії», бо їх риторика типологічно найбільш близька риториці влади. У випадку, якщо на бік оновлених і укрупнених незгодних перейде ще й КПРФ —з її стабільним електоратом, розгалуженою структурою, орієнтацією на соціальні проблеми населення, ресурсами і досвідом боротьби, критична маса, що утворилася буде здатна «протаранити» навіть кремлівську стіну. Рух «обдурених співінвесторів житла» поки не перейшов у політичну стадію, але це також енергійне, скривджене і досить переконливо мотивоване співтовариство людей по всій Росії. Не виключено, вже восени нинішнього року оновлені марші розширять не тільки свою соціальну базу, ідеологічний спектр і жанрову різноманітність (наприклад, за рахунок «незгодних рок-концертів» і флеш- моб-акцій), але й географію — крім мегаполісів вони можуть стати успішними і в середніх обласних містах.
Фігурально висловлюючись, новітній виклик режиму — це «Лівий російський марш незгодних», тобто коли ліберальний «Марш незгодних» об’єднається з «націонал-імперським» «Російським маршем» і з комуністичним «Лівим маршем».
ДЖЕЙМСИ БОНДИ ПРОТИ «НАСТУПНИКІВ» ВОЛОДИМИРА ПУТIНА, АБО ОЛІМПІАДА В СОЧІ ЗАМІСТЬ ТРЕТЬОЇ ЧЕЧЕНСЬКОЇ ВІЙНИ
Незабаром після загадкової загибелі Олександра Литвиненка було оголошено про те, що голівудська кінокомпанія Warner Brothers придбала права на екранізацію ще не написаного сценарію під назвою «Історія Саші. Життя і смерть російського шпигуна» і вже виплатила його вдові гонорар під мільйон доларів. Причому в головній ролі планується чи то Джон Депп, чи то останній виконавець ролі Джеймса Бонда Девід Крейг. Одночасно про створення телесеріалу про Литвиненка заявив четвертий канал британського телебачення.
Враховуючи терміни виробництва голівудської кінопродукції та європейських телесеріалів, а також рівень зацікавленості американських і британських «друзів Росії», можна передбачити, що «мейнстрімівські» трилери вийдуть на екрани якраз у перші місяці 2008 року — в розпал російських президентських виборів. І десятки, а то й сотні мільйонів глядачів у всьому світі побачать, як «злобний Путін» вбиває «священномучеників» Ганну (Політковську) і Олександра (Литвиненка), «душить свободу слова», «розправляється з опозицією», «розв’язує нову холодну війну», «шантажує весь світ суперсучасною ядерною зброєю, заснованою на нанотехнологіях» тощо. Зрозуміло, що подібні видовища — це не лише колосальний удар по іміджу країни зовні, але й одна з технологій «керованого хаосу». Політичною сенсацією недавнього Канського кінофестивалю став документальний фільм Андрія Некрасова «Бунт. Справа Литвиненка», в якій Путіна звинувачували не тільки в причетності до вбивства Литвиненка, а й у всіх інших смертних гріхах. Зрозуміло, що фільм такого штибу навіть у разі розкручування не зможе кардинально вплинути на російське суспільство. А от на західну еліту він вже вплинув.
Але, знов-таки, що політичний режим може протиставити всім цим Джеймсам Бондам, крім відволікаючих маневрів та «Штірліца» Андрія Лугового? Які сенси державного будівництва? Які чинники, що впливають на громадську думку і образ Росії за кордоном? Телеканал Russia Today? Проте не так давно не було навіть його.
Проблема нинішнього режиму, ба ширше — проблема всієї російської політичної культури — полягає в тому, що влада в Росії традиційно не вміє зберігати управлінську стійкість в умовах соціальної нестабільності, працювати з використанням методів «синергетичного керування» і «гнучко» реагувати на системні виклики. Якщо в «перегрітій» системі не випускається пара, вона може вибухнути. Якщо ослаблений організм сам ледве- ледве справляється з нормальною циркуляцією крові, а лікарі замість допомоги перев’язують руки-ноги джгутами, шанси вижити радикально скорочуються. Образ стабільності, до якого останнім часом вдається влада, в умовах «політичної підморозки» може бути ефективним лише за успішної соціальної політики. Явно не за тієї, яка асоціюється з ім’ям Михайла Зурабова.
Але не було б щастя — так нещастя допомогло. Сочінська зимова Олімпіада-2014 схожа на милість Провидіння. Принаймні, поки схожа. I зовсім не тому, що для Росії — це шанс підвищити свій міжнародний престиж, шанс розкрутити Сочі як зимовий курорт, шанс побудувати одноразові льодові палаци, шанс витратити 12 мільярдів нафте-газо-доларів. Для політичного режиму — це аргумент проти всіх разом узятих «незгодних маршалів». Сочі —це дарунок Неба, це нова російська ідея, це технологія загальнонаціональної мобілізації, альтернатива якої — мобілізация в формі Третьої чеченської війни.
ЗНАЧЕННЯ ПРОТИ СИМУЛЯКРІВ
В умовах постмодерністського суспільства на перший план виходить інформаційна реальність — реальність значень, образів, фантомів і симулякрів. У такій ситуації виграє не той, хто володіє великим «жорстким» ресурсом, а той, хто може поставити собі на службу ресурс «гнучкої влади», хто вміє виробляти значення і нейтралізувати симулякри, хто вміє вирішувати управлінські задачі найвищого рівня складності, у кого краще працює організаційна й інформаційна зброя. За умов нинішньої інформаційної та позиційної боротьби більше перспектив, у кінцевому результаті, матимуть ті сили, які виявляться більш привабливими в стилістичному відношенні, які переконають тих, хто вагається, в своїй «духовній очевидності» і які зуміють створити мобілізаційний ефект «снігової грудки».
Тонка маніпуляція, на яку йдуть деякі з «незгодних маршалів», полягає в підміні двох об’єктів: Росії-як- країни (або як держави) і Росії-як- політичного-режиму. Це доволі різні речі — можна любити перше й при цьому ненавидіти друге. Але той, хто захоче знищити перше, в будь-якому випадку маскуватиме свою ненависть до країни під ненависть до режиму. У свій час філософ Олександр Зінов’єв зізнався, що антипорадники, до яких він також належав, цілили в комунізм, а попали в Росію. Тепер же цілять у Путіна, в «пітерських чекістів», у політичний режим, у жадібний «Газпром», але де гарантія, що знов не попадуть в Росію?
Особливістю поточного моменту стало те, що сам політичний режим своїм недіянням або неадекватним діянням створив умови, за яких ненависники Росії-як-країни зуміли залучити на свій бік і ненависників Росії- як-режиму, і просто не дуже задоволених громадян.
Питання полягає в тому, чи вистачить мудрості, волі, енергії, здорового глузду, цинічного розрахунку, витримки і послідовності у Росії-як-режиму, щоб врятувати Росію-як-країну і не допустити чергової кривавої Смути після відходу Путіна? І чи входить це до числа пріоритетних задач режиму?
Адже влада — вона, як річковий пісок в руках…
