У вестибюлі Інституту отоларингології імені О.І. Коломійченка АМН України звертаєш увагу на портрет його засновника з рефлектором — особливим освітлюючим люстерком на лобі. Цей фокусуючий промінь начебто й поведе нас науковими лабіринтами славної обителі спеціалізованого лікування. Час вершить свій біг, і майбутнього року інститут, створений видатним ученим, лауреатом Ленінської премії членом-кореспондентом АН УРСР професором Олексієм Ісидоровичем Коломійченком, відзначить своє п’ятдесятиріччя. Для науки це молодість зрілості. Якщо подумки об’єднати кількість пацієнтів, яким із перших днів роботи надано й надається висококваліфікована допомога, яку часто застосовують лише тут, виникне країна. Лише минулого року в консультативній поліклініці інституту було прийнято понад 60 тисяч пацієнтів. У клініках зроблено понад 7 тисяч операцій. Це звичайний ритм: 60 — 80 тисяч відвідувачів на поліклінічних прийомах, великий щоденний обсяг стаціонування та хірургічних втручань.
Що ж найбільш характерно у векторах інституту, чим зумовлено його запитаність і популярність у всіх куточках України? Ось тема бесіди з директором цього багатопрофільного і, разом із тим, цілісного центру з профілактики та лікування захворювань вуха, горла та носа, членом-кореспондентом АМН України Заслуженим діячем науки й техніки України Дмитром Іллічем Заболотним. Знаменно, що він лише третій його директор. Інститут, на виконання постанови Ради Міністрів України, було організовано в червні 1960 року для розробки наукових проблем, попередження та зниження захворюваності недугами вуха, горла та носа, підготовки кваліфікованих лікарських кадрів, допомоги мережі установ у цій сфері. Крок цей, ініційований О.І. Коломійченком — справжнім Гіппократом у своїй складній галузі, виглядав прозорливим для України. Зроблено й розпочато було багато що. 1974 року блискучого віртуоза отоларингології змінив його учень Олексій Іванович Циганов. Йому було відпущено, на жаль, недовгі роки, і 1985-го директором було обрано вихованця двох цих корифеїв Д. Заболотного (на фото). Він був тоді наймолодшим керівником у градації медичних НДІ. І ось уже двадцять три роки він стоїть біля керма інституту.
— Олексій Ісидорович Коломійченко був незвичайно результативним лікарем у всіх іпостасях свого покликання, — говорить Дмитро Заболотний. — Саме він першим у колишньому Союзі став виконувати дуже тонкі відновні операції з приводу отосклерозу, замикання в глибині вуха мініатюрних кісточок звукопроведення, цих невидимих оркестрантів слуху. Слух поновлювався прямо на операційному столі. Якби Бетховен потрапив у зцілюючі руки Коломійченка, він би знову почав чути. Але фундатор нашого інституту виявив і яскраве соціальне обдарування, поєднавши розвиток НДІ з будівництвом республіканського слуховідновлювального центру. Це й привело до появи унікального восьмиповерхового корпусу, сполученого з первинною будівлею, також спорудженою наново, що надало роботі належних наукових і лікувальних масштабів.
— Мені, молодому лікареві з районної лікарні в Хмельницькій області, — продовжує Дмитро Ілліч, — поталанило бути присутнім на лекціях, бачити операції О. Коломійченка, як і іншим курсантам кафедри отоларингології інституту удосконалення лікарів, із незвичайним професійним захватом спілкуватися з Олексієм Ісидоровичем. Але зростав я під впливом професора О. Циганова. Його рівень був також чудовим. Так, він впровадив ендоскопічні втручання в оториноларингології, розробив новаторські операції із застосуванням кріоінструментів і фотодинамічним впливом рентгенівського опромінювання при раку гортані, що врятувало тисячі життів.
— Отже, з 1975 року, а вам тоді було двадцять вісім, ви пройшли всю інститутську вертикаль, спершу як клінічний ординатор, потім молодший, потім старший науковий працівник, керівник відділу запальних захворювань ЛОР-органів, заступник директора з питань науки. І тепер потрібно було вести колектив далі. Що являла собою ваша програма-максимум?
— Потенціал інституту був стійкий і перспективний, оскільки тут працювало багато учнів О.І. Коломійченка, серед них Г.А. Опанащенко, А.І. Розкладка, В.В. Щуровський, Т.В. Шидловська, Ю.А. Сушко, Г.Е. Тимен, В.А. Гукович, В.Г. Базаров, А.К. Покотиленко, Л.А. Трінос, В.Ф. Кургузова, Л.А. Мартинюк, Е.В. Лукач, А.І. Кизим, В.І. Єрмилова, Е.В. Гюллінг, О.Ф. Мельников, А.Ф. Федотов, А.Ф. Карась, Г.А. Карась, С.Ф. Лушпенко, Н.П. Фейгін, А.С. Чемеркін, М.І. Волощук та ряд інших талановитих працівників. Стаціонарний фонд використовувався вельми ефективно, що доводило — при чіткій клінічній і науковій стратегії 260 спеціалізованих ліжок, у поєднанні з досить добре оснащеним діагностичним і лабораторним комплексом, могутнім клінічним блоком, дозволяє здійснювати велику багатопланову роботу з вражаючими, на той період, клінічними результатами. Розумієте, оториноларингологія — певною мірою традиційне й навіть консервативне поле, проблеми тонзилітів, гаймориту, ларингіту, отитів, як переважно запальних захворювань вирішувалися вельми успішно. Були й чудові новинки. Одна з них — теплобачення. Воно було вперше використане новатором у галузі урології та нефрології, видним хірургом академіком Олександром Федоровичем Возіановим. І ось рентгенолог і радіолог, нині академік АМН України Леонід Георгійович Розенфельд, у науковій співпраці з цим ученим, запропонував і ввів у дію цей метод і в нашій галузі — дистанційне виявлення зародження вогнища запалення в глибині тканин на основі природного інфрачервоного випромінювання такого зовні невидимого острівця. Ця технологія перетворилася на важливу підмогу при максимально ранньому виявленні характеру та локалізації патології в лицьових і шийних структурах. Неіонізуюче приладове ясновидіння стало камертоном для клініцистів. Тут же лауреат премії імені А.В. Палладіна НАН України Кузьма Микитович Веремеєнко ввів до оториноларингології успішну терапію ферментами. І, разом із тим, обрії інституту, особливо у 80—90-ті роки, коли ми, нарешті, почали широко контактувати із західними колегами, спонукали їх до іншого погляду на наші можливості. Учні О. Коломійченка в отіатрії продовжували з належним ефектом застосовувати розроблену ним мікрооперацію в протиборстві з отосклерозом. З іншого боку, у нових технічних параметрах працювали аудіологи інституту, і сучасні слухові апарати стартували в Україні, власне, в цих кабінетах. Але слух, як невід’ємна соціальна функція, залишався в багатьох випадках сфінксом, без якихось шансів, при неврогенному дефекті в основі втрати слуху, на реальне відродження. Ішлося про безповоротні зміни в завитці, основному нейроструктурному елементі внутрішнього вуха — обов’язковому рецепторному переддвер’ї до слухових відділів кори мозку. Відсутність слуху природженого характеру або інтоксикаційне чи травматичне пошкодження таких природних мікроскопічних нейропристроїв кодування звукових сигналів начебто означало вердикт глухоти назавжди. Електроніка привнесла тут приголомшуючі надії, було винайдено кохлеарні імпланти — своєрідні дублери глибинних рецепторних мікрополів. Таке складне протезування успішно освоєне фахівцями і в нашому інституті, і тут є безсумнівно авангардний прорив у атаці на фатум відсутність слуху. Але виявилося, що тут лише початок, виникла проблема: відновлений чи подарований слух, як такий, особливо в дитини, повинен неодмінно супроводжуватися і становленням, особливими прийомами мови, це начебто рівнобіжні процеси й виклики. Таку несподівану річку відчаю з двома крутими берегами ми, в результаті, форсували. Але, знаєте, мабуть, краще вам про це розповість сурдопедагог Ніна Володимирівна Шепеленко, знавець проблеми та її ентузіаст. Попутно не можу не згадати про ще одну нову позицію в пошуках — оригінальному підході до ангіоневротичного набряку гортані. Щодо цього вам варто поговорити з лікарем-алергологом Людмилою Валеріївною Забродською...
І ось разом з Ніною Володимирівною, в її ноутбуку, ми вдивляємося в кінокадри, де діти, ще вчора приречені на глухонімоту, говорять так само вільно, як їхні однолітки, наче біди й не було!
— Слуховідновна електронна технологія, про яку йде мова, — зазначає Н. Шепеленко, — на відміну, скажімо, від окулярів, вимагає синхронізації двох функцій — слуху та мови як «геніального злету» думки. Не кажучи вже про те, що імплантований пристрій завжди зв’язаний із зовнішнім енергетичним датчиком постійного носіння в районі вуха. І ми пересвідчилися, що лише професійно довершені сурдопедагогічні тренування і заняття забезпечують необхідний мовний ефект. А значення нового алгоритму полягає саме в цьому. В Україні зроблено близько 200 кохлеарних імплантацій, майже всі в нашому інституті. 80% прооперованих — діти до трьох років. І сурдопедагогіка стає впродовж місяців реабілітації пацієнтів їх путівником. Результати такі, що більшість дітей з поверненим за допомогою такої імплантації слухом і відновленою мовою успішно вчаться в звичайній школі.
Криті переходи між корпусами інституту. Коридори поліклініки. Тут немало людей з усіх кінців України. В одному з кабінетів розмовляю з лікарем-алергологом Л. Забродською.
— Раптовий набряк гортані — критична, смертельно небезпечна ситуація, здатна привести до екстремальної зупинки дихання, — говорить лікар. Складність полягає в правильній постановці діагнозу а, отже, у безпомилковій лікувальній тактиці. Загалом, схильність до такого набряку — на щастя, рідкісне явище. В межах України виявлено поки 23 такі особи, і вони стали нашими підопічними. Справа в тому, що для кожного з них, у разі кризу, потрібні абсолютно особливі заходи порятунку, причина полягає не в алергії, а в дефіциті в організмі певних ферментів. Таким чином, і відносно такої недуги потрібен випереджальний пошук.
— Та все ж переважна кількість пацієнтів, Людмило Віталіївно, звертається до вас, виходячи з вашої спеціальності, в інститут приводять проблеми алергії з її проявами у верхніх дихальних шляхах. Наскільки часті такі явища, починаючи від полінозу — нежиті алергічної природи в період весняного цвітіння?
— Звичайний денний прийом — не менше як 15—20 пацієнтів, причому дуже часто це діти. Що стосується полінозу, це дійсно «весняна напасть», але далеко не єдиний синдром в палітрі підвищеної чутливості до тих чи інших алергенів.
З професором Д. Заболотним ми продовжуємо огляд новітніх пошуків. Який же його коментар щодо побаченого і почутого?
— Власне, наш підхід до імплантаційної методики відновлення слуху, принаймні в інституті, стає нормою, а якщо хочете, і стандартом, — продовжує Дмитро Ілліч. — Найбільш суттєвий момент в реальному використанні такого оригінального алгоритму дій — його перевага в перспективі. Кохлеарна імплантація може бути застосована в будь-якому віці, але в соціальному відношенні найважливіша група — діти з органічними дефектами слуху. Повернення цієї важливої функції в поєднанні з ніби синхронним мовним становленням, якщо замислитись, перепустка для малюка в подальші простори оптимального розвитку. Операція в два-три роки, з обов’язковим подальшим сурдологічним компонентом, якраз і гарантує такій дитині параметри нормального розвитку. І таких «бранців глухоти» чимало: черга в інституті на чудодійну імплантацію становить понад 500 пацієнтів. Що стосується загальних цифр, за найбільш приблизними підрахунками, в такій своєчасній електронній корекції в Україні мають потребу понад 5 000 осіб. Отже, темп для кола осіб, що потребують такої відновної операції, необхідно всіляко прискорювати. Зрозуміло, існують серйозні матеріальні перешкоди для таких сімей. Вихід — в закупівлях імплантів за державний рахунок, і, звичайно ж, у спонсорстві. Третина таких апаратів, застосованих в інституті, — дар спонсорувания.
— А в чому полягають завдання та можливості алергологічного центру при інституті?
— Алергії належать до гострих пандемічних проблем XXI століття, і центр засновано в 2000 році за пропозицією та при підтримці президента АМН України А.Ф. Возіанова, оскільки, як уже було зазначено, концентрація таких патологічних станів — захворювання носа та горла, а їхнє правильне лікування — вирішальні перешкоди перед розвитком бронхіальної астми як найбільш серйозного алергозу. В діагностиці використовується цілий спектр вітчизняних алергенів і на цій основі специфічна імунотерапія при алергічних захворюваннях. Це також кардинально новий напрям. І, як ви пересвідчилися, інститут безвідмовний і стосовно цього. Перед нами велика соціальна програма, і тут важливо, що вона, як і інші починання, координується єдиною проблемною комісією МОЗ та АМН України «Оториноларингологія».
— І таке питання. На недавніх звітах академічних інститутів великий інтерес викликали результати операцій щодо пухлин у краніофаціальній галузі, які проводять отоларингологи, зокрема, з вашою участю, разом із нейрохірургами. Подібні втручання запроваджено, здається, вперше в світі?
— Згадані пухлини, що розвиваються в навколоносових пазухах, з нерідким проникненням в порожнину черепа, до останнього часу, стосовно лікування, вважали безперспективними в медицині. Об’єднання двох бригад професіоналів, причому серед колег з Інституту нейрохірургії АМН України біля операційного столу особливо часто стоять Орест Ігоревич Паламар та його помічники, відкрило шлях до видалення підступних утворень. Назвемо речі своїми іменами — це не запорука абсолютного здоров’я, і все ж ефект «другого життя», його нова якість, безперечні. Зрозуміло, це тривала і надто складна операція, але тут можна сказати — якщо не ми, то хто? Прооперовано понад 200 таких хворих, із них у 50% протягом п’яти років зберігається цілком задовільний стан, а 80% подолали трирічний життєвий бар’єр. Головне — не запізнитися з діагнозом, і тому отоларингологи України ознайомлені з такою новою технологію.
— Дмитре Іллічу, вас можна побачити в інституті з раннього ранку до пізнього вечора. А загалом стиль інституту, мабуть, відповідає вислову Гомера: «Воїнів багатьох вартує цілитель майстерний»...
— У круговерті постійної великої роботи не звертаєшся до таких метафор. Це просто твій обов’язок, твоє покликання, але одночасно й справжня радість — бути корисним людям.
