Стійкого інтересу до України в Росії не було ніколи. Час від часу виникала мода на українське, частіше за все — на фольклор. Українознавство в Росії, на відміну від таких країн, як Канада чи Сполучені Штати Америки, самостійною галуззю науки так і не стало. Воно ще не вийшло з дитячого віку.
Але й обидва модерні суспільства — російське і українське — ще дуже молоді. А суспільства страждають на короткозорість саме в дитинстві. То, може, нічого страшного і немає в тому, що в російському політикумі не вироблено стійкого інтересу до сусідньої країни? Воно, може, й так, якби йшлося лише про гносеологію. Знання, як вино, з часом стає лише краще. Та справа в тім, що без знань про сусіда, без об’єктивних чи, як кажуть учені, адекватних уявлень росіян про українців і навпаки годі й сподіватися на нормальні міждержавні стосунки. А без них, на мою думку, ми не вирішимо проблему модернізації, що постала як категоричний імператив у Росії. Так само, як і в України. Без цього ми в обох країнах у кращому випадку модернізацію кожен по-своєму зімітуємо, як свого часу зімітували соціалізм, чи, як зараз, ринкову економіку і демократичну правову державу.
Що краще — продавати газ за 200 доларів чи за 400? Для комерсанта це запитання риторичне. А для політика? Саме навколо цього і подібних до нього питань обертаються останнім часом російсько- українські стосунки. Зустріч Володимира Путіна і Юлії Тимошенко, що відбулася наприкінці червня у Москві, непогана тому ілюстрація. І це, як на мене, виразний симптом вищезгаданої дитячої державної хвороби — політичної короткозорості. А вона, як свідчить історія, вкрай небезпечна і, якщо її не лікувати, призводить до страшних спотворень у зрілому віці.
Спостерігаємо й інші її симптоми. Це, наприклад, манія переслідування у російських і українських політиків. Деякі з них в обох країнах довели себе мало не до параної. У Росії це залякування «кольоровими революціями». А в Україні вони знаходять «руку Москви» там, де її нога не ступала. Один мій приятель, великий футбольний уболівальник, коментуючи драматичні події останнього чемпіонату Європи з футболу, жартома зауважив: «І треба ж було тим голландцям вбратися в помаранчеве на гру з росіянами!». Жарти жартами, а соціологічні дослідження свідчать про те, що «завдяки» щонайменше специфічному висвітленню російськими ЗМІ подій в Україні, особливо починаючи з помаранчевої революції, українців, що мають Росію за дружню державу, майже утричі більше, ніж росіян, що так думають про Україну — відповідно 58,4% та 21,8%.
Але, з іншого боку, починають спрацьовувати психологічні механізми самозахисту: що вищий «українофобській градус» офіційної пропаганди, то більший інтерес до України, принаймні в наукових колах. Кріт історії добре риє.
У Росії відбувається заповнення лакун історичного знання щодо України, але не зусиллями держави, а окремих дослідників-ентузіастів. Я б відніс до помітних явищ у російській історичній україністиці доробки таких вчених-істориків, як Дмитро Фурман, Олексій Міллер, Тетяна Таїрова-Яковлева, Ірина Міхутіна, Леонід Горизонтов, Михайло Дмітрієв, Олена Борисьонок та інших.
Минулого року почалася реалізація украй важливого, на мій погляд, проекту. За підтримки екс-президентів Михайла Горбачова і Леоніда Кучми, російського бізнесмена Олександра Лєбедєва група російських та українських вчених: Руслан Гринберг, Дмитро Фурман, Мирослав Попович, Ярослав Грицяк і автор цієї статті започаткували «Бібліотеку української думки» російською мовою. Днями вийде з друку том вибраних творів, промов і листів Симона Петлюри у перекладі викладача української мови в Московському державному інституті міжнародних відносин Галини Лісної з передмовою видатного українського вченого Мирослава Поповича.
Це вже буде другий том антології. Першим був том вибраних творів чи не кращого українського історика в еміграції Івана Лисяка-Рудницького. Я особисто отримав величезну насолоду від роботи над перекладом частини його творів, який було здійснено разом з подружжям Задорожнюків — блискучих перекладачів з української, що живуть і працюють у Москві. Передмову написав відомий український історик зі Львова Ярослав Грицяк. У вересні-жовтні буде завершено роботу над двома томами Михайла Драгоманова. На черзі томи з новими перекладами творів Михайла Грушевського та майже невідомого в Росії В’ячеслава Липинського. Щодо останнього, Ярослав Пеленський розповів мені під час нашої зустрічі на VII Міжнародному конгресі україністів, що він за життя мріяв про те, що його твори будуть колись перекладені російською, і згодився написати передмову.
Історична україністика в Росії розвивається, але розвивається, на мій погляд, украй повільно й нерівномірно. Якщо історія Київської Русі, першої, за моєю періодизацією, української республіки — Гетьманщини, Руїни, українських земель у складі Російської імперії досліджується і вивчається, то історія «другої української республіки» — УНР/ЗУНР, української еміграції, а також новітня українська історія для російських учених поки що майже цілковито незнана земля — terra incognita.
Що ж стосується УРСР — країни, в якій я народився і прожив першу половину свого життя — то вона, говорячи словами згадуваного вже Івана Лисяка-Рудницького, опинилася «між історією та політикою». А там, як відомо, є найглибший океан у світі — океан історичного невігластва.
Заслуговує на увагу те, що, попри всі відмінності, і російська, і українська сучасні історіографії ставляться до радянського періоду — періоду Великої російської революції як до аномального явища чи до стихійного лиха. Правду кажучи, українським історикам цей закид можна адресувати в останню чергу. Вони таки, навіть викликаючи роздратування у консервативніших російських колег, ретельно досліджують і короткий період національного державотворення з березня 1917 р. до травня 1920 р., «коренізацію», Голодомор і — з цілком зрозумілих причин, хоча, як на наш погляд, не без деякої національної тенденційності — події Другої світової війни.
Між тим, процес формування української державності у радянські часи не зупинився, а навпаки — значно прискорився. І перше, що приходить на думку, — це навіть не представництво України в ООН на 62-й вулиці в Нью-Йорку, де я бував ще на початку 80-х років. А те, що кордони, які сьогодні має українська держава, вона набула саме тоді. Гучні заяви про їхній перегляд, що після деякої перерви знов залунали в Росії, пов’язані не тільки з НАТО. Це і очікуваний природний наслідок ставлення до вкрай важливого періоду української і російської історії. Дивно, що в Україні цього не помічають.
Як історик я можу тільки радіти з того, що політично мотивований інтерес до трагічних подій Голодомору чи не менш трагічної історії ОУН- УПА приводить до відкриття й включення до наукового обігу великої кількості нових фактів, імен, стимулює дискусію.
Але ось що турбує. Мені, як і багатьом людям мого покоління і близької до моєї особистої біографії, а може, й більше, ніж будь-кому, неймовірно важко було сприйняти правду про злочини, що коїлися начебто в ім’я ідеалів справедливості, в які ми вірили і яких ми не зреклися й сьогодні. Але політична привабливість печерного, вибачте, антикомунізму дуже оманлива. Справа вчених — не засуджувати, а вивчати. Російський історик Василь Ключевський мав рацію, коли казав, що історія — не вчителька життя, а наглядачка, що карає за погано вивчені уроки.
Мені щиро шкода тих, хто думає, що з відходом у історію того, що звалося «реальним соціалізмом», а насправді — з завершенням, сподіваюся, Великої російської революції, якій судилося стати і останньою буржуазно-демократичною, і першою глобальною соціальною революцією, що точилася з 1905 го до 1991року, соціальна боротьба завершилась і час перебігати на сторону переможців. За родом свої наукових занять придивляючись до російського чи українського сьогодення, насмілюся згадати влучну думку англійського журналіста Г. К. Честертона: «Недосконалість людського єства засвідчується й тим, що повна кишеня кричить голосніше за порожній шлунок».
Китайці кажуть: «Не дай Боже жити у часи великих змін». Але щастя пересічної людини та вченого часто є різним. Справжні вчені, хоч і бідкаються разом з усім народом, мають і трошки щастя від того, що живуть у часи, коли на їхніх очах переходить у катарсис історична драма, що розгорталася століттями. А що ми — українські та російські історики — робимо? А ми токуємо, як глухарі на токовищі, повторюючи раз у раз улюблені ідеологічні «мантри», засвоєні з часів холодної війни, і саме тому просто не чуємо одне одного.
Я не наївна людина, маю чималий особистий політичній досвід і добре розумію, чому це відбувається. Кажуть, що навіть математичні аксіоми спростовувалися б, коли б зачіпали людські інтереси. Що ж говорити про нашу бідну дисципліну, яка, як писав Марк Блок у своїй «Апології історії», є щось «дуже людське». Історія починається тільки там, казав він, де це людське з’являється.
І якщо, попри всі наші сподівання, наші щирі заяви романтичної пори перебудови, наші обіцянки відкрити нарешті істину буття не таким історично освіченим, як ми, співвітчизникам, ми з цим нічого не можемо вдіяти, то я ризикну внести пропозицію. Може, нам, історикам, як цирковим борцям на початку минулого століття, завести «гамбурзький рахунок», щоб у запалі політичної дискусії не втратити історичні орієнтири?..
Я вважаю, що ми, вчені, здатні знайти спільну мову. І до того ж ми можемо бути принаймні трошки критичнішими до наших політиків і не волати щоразу «Vox populi!», зачувши лемент тих, кого покійний академік Олександр Яковлєв у наших із ним давніх і довгих бесідах інакше, як «політичною шпаною», вибачте, не називав.
Перш ніж перейти до інституцій, ще одне маленьке зауваження. Для російських українофілів у сучасному українському житті є велика загадка. Обговорення російсько-українських справ тут, в Україні, майже ніколи не обходиться без відомих українофобів, найбільш одіозних постатей російського українознавчого дискурсу. Вони не сходять з екранів і шпальт. Для більшості ж сумлінних дослідників місця там обмаль і запрошень вони майже ніколи не отримують. Цікаво, чому?
Насамкінець декілька слів про інституції. З формального погляду в Росії не бракує інституцій, які проголошують за мету вивчення української історії, культури, економіки та політики. Цим займаються, зокрема, численні інститути Російської академії наук, наукові і навчальні установи системи міністерства закордонних справ Росії, неурядові організації.
Але непокоять дві речі. По-перше, те, що попри, зусилля окремих ентузіастів справи в Інституті загальної історії та Інституті слов’янознавства Російської академії наук, Московському, Санкт-Петербурзькому і Російському гуманітарному університетах, у Росії сьогодні, за винятком Університету міністерства закордонних справ Росії (МДІМО), який за своєю специфікою без цього просто не може обійтися, підготовка фахівців-українознавців не ведеться. Я міг би розповісти цілу сагу про марні зусилля російського вченого Михайла Дмитрієва ввести хоча б спецкурс історії України на історичному факультеті МДУ.
А по-друге, українські студії не координуються, розпорошені по різним установам, які мало спілкуються. Тут, здається, могла б добре прислужитися спільна комісія, створена у рамках двосторонньої міждержавної комісії під головуванням академіка РАН Олександра Чубарьяна та академіка НАНУ Валерія Смолія.
У лютому цього року було створено Центр українських досліджень Інституту Європи РАН, який я очолюю. Говорити про якісь досягнення нового центру російської україністики ще, звісно, рано. Хоча проведена ним разом з Центром україністики МДУ і Інститутом слов’янознавства навесні цього року Міжнародна історична наукова конференція «Росія і Україна: історія і образ історії» стала помітною подією в науковому житті Росії. Ми сподіваємося, що за сприятливих обставин він може з часом вирости у Інститут України. Місце, де це визрівання відбуватиметься, погодьтеся, не найгірше. Інститут Європи РАН, як відомо, має об’єктом своїх досліджень сучасну Європу, й це навіть само по собі дає можливість подивитися на Україну свіжим неупередженим оком.
Попри всі відмінності умов, темпів розвитку та змісту політичних, економічних і соціальних процесів, що відбуваються у Росії та в Україні, ці процеси, як і всі зміни на пострадянському просторі, мають багато спільного, однопорядкового. Більшість дослідників природно перебувають під впливом перш за все національних факторів, оперують фактами і явищами національного життя. Але, навіть перебуваючи в царині національних модернізаційних дискурсів, спілкуючись, ми маємо можливість істотно просунутися в розумінні глобальних і регіональних процесів, імперативів розвитку нових незалежних держав і в цілому всього пострадянського простору.
А це, я переконаний, сприятиме не тільки нормальному розвитку російсько-українських відносин, що переживають зараз глибоку кризу, а й розвитку історичної науки в Росії та в Україні.
МИРОНЕНКО Віктор Іванович — кандидат історичних наук, ведучий науковий співробітник Інституту Європи РАН, керівник Центру українських досліджень, головний редактор журналу «Сучасна Європа». Стаття містить думки і пропозиції, висловлені автором у виступі на VII Міжнародному конгресі україністів, що відбувався у Києві з 25 по 29 червня цього року.
