Виховувати прийдешні покоління, гартувати дух нації треба не тільки на тяжкому, «полинному» досвіді давніх і добре ще пам’ятних поразок, але, може, насамперед, на крилатій пам’яті про славетні перемоги. А вони ж були-таки в українській історії! І знаменита перемога в битві під Конотопом українського війська гетьмана Виговського (в союзі з кримськими татарами) над у кілька разів більшою за чисельністю російською (московською) армією князя Трубецького — здобута ця перемога була рівно 350 років тому 28 червня 1659 року — належить до тих знаменних, актуальних за своїм змістом й по сьогодні, воістину світлих подій в українській історії, забувати про які ми просто не маємо права. Саме тому виставка історичних документів, присвячених Конотопському бою, із залученням рідкісних, подекуди унікальних матеріалів із українських, російських, польських та шведських архівів, не залишила, сподіваємось, байдужими жодного з відвідувачів. Організаторами заходу виступили Державний комітет архівів України, Центральний державний архів-музей літератури й мистецтва України, Центральний державний історичний архів України.
Ця документальна виставка складається з семи розділів, і, до слова, огляду кожного можна присвятити як мінімум цілу годину. Коротко перелічимо їх: «Військо Запорозьке (гетьманська Україна) у 1657—1659 роках. Адміністрація держави й поділ на полки»; «Українська шляхта як організуюча сила у визвольних змаганнях і державотворенні»; «Український політичний вибір: напрями дії»; «Домова («громадянська». — І. С.) війна»; «Українсько-російська війна 1658—1659 років»; «Ліпше було б пробувати вкупі лихо відбувати» (слова з думи гетьмана Івана Мазепи); нарешті, останній розділ «Подальша доля Івана Виговського». Експозицію сформовано на основі цінних документів, що вони зберігаються в Центральному державному історичному архіві України, а також копій документів із Російського державного архіву давніх актів, Головного архіву давніх актів у Варшаві, Національного архіву Швеції та архівів низки інших країн. Також використано козацькі літописи, різноманітні наративні (розповідні) джерела.
Заступник міністра культури України Микола Яковина у своєму виступі на відкритті виставки підкреслив, що драматичні події давньої історії, такі, як Конотопська битва, навряд чи можуть описуватись у термінах «політкоректності». Один з насущно важливих для нас сьогодні висновків з цієї перемоги: в історії, так само як і в політиці, немає вічних друзів і вічних ворогів, натомість панує жорсткий національний інтерес, і це природно. Це ще раз було продемонстровано гетьманом Іваном Виговським у 1658—1659 роках. Кандидат історичних наук Андрій Бульвінський зупинився на основних, на його думку, проблемах, котрі мусить вирішувати дослідник Конотопської перемоги. Це, по-перше, проблема втрат з обох сторін бою та чисельності війська. Окрім того, дискусійними залишаються фактичні події та справжні наміри суперників. Проте достатньо зрозумілим уже зараз є одне: у тодішнього керівництва гетьманату просто не було іншого виходу, окрім як вимушено піти на союз із поляками (з певними, звісно, втратами на цьому шляху). Й не витримує критики твердження російської історіографії щодо того, що Виговський, мовляв, «природжений поляк».
Перемога в битві під Конотопом, по суті, не має аналогів в українській історії. За деякими оцінками, такої катастрофи російське військо доби царя Олексія Михайловича не зазнавало ні до, ні багато років після цього. Ті винятково цікаві документи, що представлені на виставці, допомагають збагнути і масштаби подій, і їхні передумови та наслідки (досить згадати хоча б текст українсько-шведської угоди від 6 жовтня 1657 року, підтриманої королем Карлом Х та Виговським, або ж текст знаменитої Гадяцької угоди 1658 року). Єдине — проте визначальне, головне для нас — запитання, яке ще залишається, можна сформулювати так: а чому були втрачені плоди Конотопської перемоги? Один із переконливих варіантів відповіді є таким: відсутність єдності всередині державницьких сил самого українського суспільства, спричинене значною мірою соціальним розколом і згубним розшаруванням вітчизняної «людності». Державно-самостійницька ідея не була гармонійно поєднана із засадами соціальної справедливості. Це значною мірою і обумовило драматичну долю Івана Виговського й справи, котрій він служив. І саме цей чинник є найнебезпечнішою загрозою для української незалежності й сьогодні.
