Нерадісним, м’яко кажучи, видався для Росії нинішній червень — місяць, на який доводиться головне державне свято Російської Федерації, що відзначається 12 червня. Про всі перипетії та проблеми, пов’язані зі святкуванням цієї дати в сьогоднішній Росії, ми вже детально розповідали читачам «Дня». А тут іще буквально напередодні нього, ніби таким своєрідним чином «поздоровляючи» російське суспільство, злочинці здійснили одне за одним два зухвалі вбивства у двох майже сусідських північнокавказьких республіках — Дагестані й Інгушетії.
Спочатку було — ні, навіть не застрелено, а натурально розстріляно зі снайперської зброї, посеред білого дня, в центрі столиці Республіки Дагестан — місті Махачкала, легендарного міністра внутрішніх справ республіки генерал-лейтенанта Адільѓерея Магомедтаѓірова, котрий був у оточенні великої групи офіцерів міліції. Кілька днів по тому, рівно день у день відвідин президентом РФ Д. Медведєвим Дагестану, де він ушанував загиблого міністра, в сусідній Інгушетії було вбито заступника голови Верховного суду республіки Азу Ѓазіѓереєву. Президент Медведєв назвав ці злочини «цинічним викликом владі, державі». З такою оцінкою справді важко не погодитися; дійсно, в якій із сучасних цивілізованих держав від рук криміналу гинуть чиновники такого рангу, та ще й із подібною періодичністю?!
Проте гучні й зухвалі вбивства високопосадовців у північнокавказьких республіках Росії є лише верхівкою тліючого на Кавказі багаття, яке, якщо російська внутрішня (а заразом і зовнішня) політика не зазнає істотних змін, загрожує розгорітися до масштабів загальнодержавної пожежі. Інакше кажучи, організована й озброєна злочинність, яка розгулялася в регіонах Кавказу, сама по собі, звісно, здатна вразити своєю зухвалістю та розмірами не лише громадян давно благополучної Західної та Центральної Європи, а й, гадаю, і громадян України. Достатньо навести слова самого президента Д. Медведєва, сказані на виїзному засіданні Ради безпеки під час його поїздки до Махачкали: за минулі місяці 2009 року в регіонах Північного Кавказу скоєно 308 злочинів терористичного спрямування (тобто вбивств, вибухів, озброєних нападів на органи та представників влади). За такий самий період торік — приблизно стільки ж.
Виходить, тероризм і бандитські напади в цілій групі російських регіонів поставлені «на потік»? І жодні величезні міліцейські сили, ОМОНи і спецнази дати раду з ними неспроможні? Але тоді будь-якій, навіть віддалено знайомій із кавказькими реаліями людині стане зрозуміло, що така кримінально-терористична ситуація є тільки вершиною величезного айсберга економічного й політичного неблагополуччя сьогоднішньої Росії.
Дійсно, більшість російських регіонів наразі (й у докризовий період, а зараз — іще більшою мірою) вирізняє дотаційний, ба навіть просто депресивний характер. Що це означає? Нагадаємо читачам, що дотаційність регіонів означає, що їхні бюджети не здатні самостійно виконувати покладені на них витратні (в тому числі соціальні) зобов’язання і перебувають у залежності від фінансових надходжень (трансфертів) із федерального бюджету Росії. Причина проста: в Росії, як відомо, працюють, за великим рахунком, лише сировинні галузі та ті, що виробляють первинну продукцію (метали, необроблену деревину); відповідно, пристойні прибутки у вигляді податкових відрахувань здатна забезпечити собі лише невелика група регіонів, на території яких і є основні потужності з видобутку нафти, газу та виробництва напівфабрикатів. Плюс Москва і Санкт-Петербург — як основні торгово-посередницькі центри. Інші регіони — суб’єкти Російської федеративної держави — опиняються в явно відстаючому (не зі своєї провини) положенні: просто експортно-сировинна модель розвитку сьогоднішньої Росії робить їх «нецікавими» ні з точки зору чиновників, ні з точки зору великого бізнесу, що здійснює інвестиції.
Що стосується депресивних регіонів (територій), то в них становище ще гірше, ніж у просто дотаційних: їх вирізняє більш істотний (порівняно з іншими суб’єктами федерації) рівень безробіття, низький ступінь інвестиційної активності й порівняно низький середньодушевий рівень бюджетної забезпеченості. Фахівці в таких випадках кажуть, що в депресивних регіонах підірвані стимули саморозвитку, і для покращання в них економічної ситуації потрібна не просто допомога, а цілеспрямовані й довгострокові заходи загальнодержавного характеру.
Так ось, наразі до групи депресивних регіонів входять усі національні республіки Північного Кавказу. Причини такого кризового стану їхньої економіки та соціальної сфери різні: тут і неподолані наслідки руйнування багатьох виробництв і цілих галузей у кризові 90-ті роки, властиві практично всім територіям Російської Федерації, та специфіка розвитку подій на самому Північному Кавказі. До останньої належать передусім незаліковані рани двох чеченських воєн, які так чи інакше зачепили не лише саму Чечню, а й усі сусідні з нею республіки. Вже одне це варте багатьох інших чинників, разом узятих, однак ситуація на Кавказі вирізняється й особливим економічним неблагополуччям порівняно з усіма іншими російськими регіонами. Тут і деіндустріалізація господарства республік, і у зв’язку з цим — висока залежність життєдіяльності на їхніх територіях від завезення товарів з інших регіонів країни й імпорту, і масштабне технологічне відставання економіки, що перевершує будь-які критично допустимі значення, і винятковий ступінь зубожіння і бідності населення.
За основними показниками соціального розвитку кавказькі регіони значно відстають навіть від більш ніж скромних, за сучасними світовими мірками, середньоросійських показників. До речі, на останнє прямо вказував і президент Д. Медведєв під час своєї поїздки до Дагестану, визнаючи тим самим, що ніякими суто міліцейськими і навіть воєнними заходами з озброєною злочинністю і тероризмом на Кавказі не покінчити, доки лишається головне живляче середовище цих явищ — безробіття й бідність. Хоча, звісно, визнаннями ситий не будеш — пора б, як-то кажуть, почати діяти, а не лише вчити своїх сусідів із СНД...
Економічне становище, звичайно, первинне, проте конкретно у випадку з Дагестаном є ще один, суто політичний момент, що пояснює гостроту нинішньої кримінальної ситуації в республіці. Річ у тім, що, на відміну від, скажімо, переважно мононаціональних Чечні або Інгушетії, Дагестан є багатонаціональною республікою. Причому ця багатонаціональність справді унікальна — на території між Каспійським морем і Кавказькими горами проживає близько 40 (!) народів і народностей. Нарівні з аварцями, даргинцями, лезгинами, лакцями, росіянами, що представляють найбільші етнічні групи дагестанського населення, тут живуть і дуже маленькі за чисельністю народи й народності. Історія кожного з них справді унікальна, багато хто належить до абсолютно різних етномовних груп, тому спілкуватися між собою вони можуть лише спільною для них російською мовою. І найголовніше: за такого складного національного складу в республіці виняткової важливості набуває не просто міжнаціональна толерантність — вона, до речі, на побутовому рівні практично вкорінена, в чому автор цих рядків, котрий неодноразово бував у Дагестані, особисто переконався. Але йдеться про значно важливіше — збереження міжнаціонального балансу в органах влади й управління. В іншому випадку одна або кілька національностей мають усі підстави відчути себе ущемленими, а до чого призводять такі почуття — знають усі розсудливі люди в усьому світі.
До речі, центральна влада розуміла значення цього чинника навіть за часів Російської імперії й, тим більше, — за радянських часів. Тоді керівні посади в обкомі КПРС, Верховній Раді й уряді Дагестану обов’язково обіймали представники різних найбільших національних груп республіки. І, варто сказати, таке положення зберігалося навіть протягом усього періоду «лихих 1990-х років», які лають зараз у офіційних російських ЗМІ: тогочасне керівництво Росії, розуміючи значення найбільшого за населенням і територією регіону серед усіх національних республік півдня Росії, утримувалося від будь-яких спроб «уніфікувати» систему владних органів Дагестану. Достатньо сказати, що аж до середини поточного десятиріччя вищим органом державної влади республіки був не одноосібно президент, як у більшості інших національних республік у складі Росії, а колективний орган — Державна Рада, до складу якого входили представники всіх найбільших етнічних груп Дагестану — по одному від кожної; голова Держради був, що називається, «першим серед рівних». Міжнаціональний баланс підтримувався і під час формування керівництва інших органів державної влади, сформованих після 1991 року.
І — оце «диво»! — в республіці було незрівнянно спокійніше, ніж за нинішніх часів «зміцнення» горезвісної «вертикалі влади». Принаймні не звучали, як зараз, практично через день (а подеколи і щодня) повідомлення про чергові вибухи, напади на представників влади, вбивства працівників міліції... Усе змінилося, починаючи з 2004—2005 років, коли президент В. Путін узявся до останнього етапу відбудовування цієї самої «владної вертикалі». До конституції Дагестану під прямим тиском із Москви було внесено зміни, що скасовували Держраду як вищий колективний орган влади, вводилася, як у інших республіках, посада одноосібного глави — президента. Здавалося б, хіба велика різниця? Проте для багатонаціонального Дагестану вона виявилася (разом із деякими іншими діями центральних органів) цілком достатньою для потрясіння того крихкого світу, що до останнього зберігався на його території.
Отже, тероризм і організовану злочинність живлять не лише безробіття й бідність, а й почуття ущемленої національної гідності — не має значення, чи є для такого почуття реальні підстави, чи хтось майстерно використовує грубі помилки та прорахунки центральної влади для «підігрівання» такого почуття, особливо серед молоді. Невже ця істина невідома тим, хто береться керувати багатонаціональною державою? Хоча б історичний досвід інших держав та інших епох вивчили — і то змогли б уникнути здійснення помилок, що тягнуть за собою важкі наслідки. Кожний народ — великий чи маленький — унікальний, і будувати взаємовідносини між ними потрібно не за зразком армійського строю. Це, до речі, стосується не тільки відносин усередині однієї держави, а й відносин між сусідами повною мірою. Ось тоді й уникнеш багатьох проблем — і в переддень головного свята, й у повсякденному житті.
ДО РЕЧI
У понеділок Росія розпочала оперативно-стратегічні вчення «Кавказ-2009», які вже викликали новий скандал у відносинах Москви і Тбілісі. Нагадаємо, що відразу після попередніх масштабних учень торік у серпні в Південній Осетії почалися бойові дії, які призвели до прямого зіткнення Росії та Грузії. Цього разу вчення проходять із 29 червня по 6 липня під керівництвом начальника Генштабу міноборони генерала армії Миколи Макарова. У маневрах беруть участь близько двох тисяч осіб, буде задіяно до 80 танків, 100 броньованих машин і 100 артилерійських знарядь. Легенда вчень полягає у відбитті нападу великих груп терористів, що прорвалися до Росії й створили бази у гірських районах Кавказу: терористи здійснюють для відвернення уваги теракти на важливих транспортних та енергетичних об’єктах і намагаються захопити окремі райони.
Міністерство закордонних справ Грузії розцінює початок військових учень на Північному Кавказі як «небезпечну провокацію». Про це заявив заступник міністра закордонних справ Грузії Олександр Налбандов на традиційному брифінгу. За його словами, вчення «Кавказ-2009» є предметом занепокоєння у зв’язку з тим, що, згідно із заявою російської сторони, Москва збирається використати той досвід, який отримала російська армія під час вторгнення до Грузії в серпні минулого року. За інформацією Налбандова, вчення охоплюють і окуповані території Грузії, тож Грузія уважно стежитиме за цим процесом. Учення «Кавказ-2008» почалися 15 липня і також тривали два тижні. Тоді міноборони заявило, що війська готуються до «примусу до миру» в зонах конфлікту в Південній Осетії й Абхазії.