Проблема розвитку вітчизняної освіти є актуальною й архіважливою для подальшого розвитку України. Я — рядовий працівник освітянської галузі. Перший запис у моїй «Трудовій книжці» 30.08.1956 р. зробив директор школи Плаксій Петро Михайлович (вічна йому пам’ять); у цій книжці є інформація про те, що її власник завідував кафедрою і виконував обов’язки декана в педінституті та перебував на посаді проректора у приватному вузі. Тож маю велике бажання взяти участь в обговоренні піднятої газетою проблеми з позицій людини, яка має досвід роботи в школі, вищому навчальному закладі, а до того ж професійно займається проблемою підготовки молоді до дорослого життя. Стосовно того, яка освіта нам потрібна, відповіді можуть бути різними — в залежності від проукраїнської чи антиукраїнської позиції автора відповіді. З позиції громадянина, який хоче бачити Україну вільною і заможною, відповідь буде такою: освіта в Україні не виконує своєї основної функції — забезпечення безболісного входження школярів і студентів у доросле життя. Існує багато доказів істинності такої оцінки, зупинимося тільки на деяких із них.
1. В основі вітчизняної освіти лежать застарілі уявлення про людину, процес її становлення та розвитку. Вітчизняна освіта базується на положенні, що людину творить суспільна праця. Новітні концепції виходять з того, що людина є суб’єктом культури, який творить себе та своє оточення на основі образу власного «Я». Тому в роботі з дітьми освітні заклади ринкових країн орієнтуються на самопізнання, самоосвіту, самонавчання і самовиховання. Інформація про ці технології до нас дійшла, але їх прихильників у нас поки що мало. Тому й сьогодні студенти наших педвузів засвоюють ідеї, які панували у вітчизняній педагогіці в минулому столітті. Наприклад, ідею про виховання учнів «по частинах» — про можливість послідовного здійснення трудового, духовного, морального, статевого, екологічного, економічного, патріотичного та інших форм виховання.
Вітчизняні теоретики й організатори освіти переконані, що головним завданням закладів освіти є надання учням певного обсягу правильної інформації, запам’ятовування ними готових відповідей на питання різних тестів для того, щоб у потрібний час та в потрібному місці продемонструвати знання цієї інформації контролюючому органу. В цивілізованих країнах такий погляд на суть освіти відкидають. Там вважають, що така освіта вбиває в учнів самостійність і творчість, а тому рекомендують педагогам акцентувати увагу на формуванні живої суб’єктивності дитини, її емоційного внутрішнього світу. Теоретики і практики в цих країнах виходять з того, що Творець поклав на емоції (а не на розум) основну відповідальність за виживання і розвиток людини в земних умовах. Бо при зустрічі з небезпекою (наприклад — із шаблезубим тигром) наш далекий предок не мав часу для роздумів стосовно форми Землі чи причин землетрусів, а повинен був діяти — утікати від небезпеки або ж боротися з нею за власне життя. Він, отже, не думав, а практично діяв. Емоції були вчора і є сьогодні джерелом життєвої енергії людей, у той час як розум був і є способом споживання цієї енергії в умовах тишини і спокою. До цього слід додати і той факт, що 80% рішень людина приймає, керуючись почуттями, а не розумом. Українці з давніх-давен знали, що емоції є суттю життя, що людина без них — ні риба, ні м’ясо, ні Богу свічка, ні чорту кочерга.
Загальновідомо, що люди різні й по-різному засвоюють знання, які надають в їх розпорядження освітянські заклади. На підставі цього наші педагоги ділять учнів і студентів на «відмінників», «хорошистів», «трієчників» і таке інше. Така оцінка розумових здібностей дітей заперечується дослідниками й організаторами сучасної освіти. Один з них — відомий американський організатор освітянських послуг Р.Кіосакі — звинувачує сучасну школу в неефективному використанні вроджених здатностей школярів. Він переконаний, що кожен учень і кожен студент є геніальною особистістю, і що освітянські заклади повинні допомагати молодим людям «зустрітися» зі своєю геніальністю та перетворити її на джерело добробуту, успіху та високої самооцінки. Сам Р.Кіосакі вчить педагогів навчати швидко — його педагогічні технології дозволяють засвоїти за два (!!!) дні річний інститутський курс економіки.
2. Наша освіта не поважає учасників педагогічного процесу — учнів, їхніх батьків і наставників. Цей висновок проситься на папір після ознайомлення зі ставленням адміністрацій закладів вищої освіти до студентів у них і в нас. Цікаву й корисну інформацію щодо цього ми взяли із розповіді О.Ляшенка — академіка-секретаря відділення дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті після його поїздки до США в рамках програми «Сприяння зовнішньому тестуванню в Україні». ( Див.: «День» №57 від 28.03.2008р.). Ділячись своїми враженнями від цієї поїздки, академік був здивований тим, що вища школа Америки поважає не стільки розум студента, скільки його індивідуальність; що університети набирають найперше тих, хто хоче і здатний навчатися з найбільшою користю для себе; що вища школа в цій країні прискіпливо ставиться до виховної роботи. Для них важливо не стільки підготувати спеціаліста, скільки виявити й розкрити суб’єктивний потенціал студента, допомогти йому сформувати індивідуальні риси та здатності, необхідні для його фахового і професійного становлення. Академік був вражений тим, з якою повагою ці заклади ставляться до студента незалежно від того, до якої соціальної групи він належить; як багато вони роблять для задоволення індивідуальних потреб студентів.
Зовсім іншу картину ми спостерігаємо в Україні. Звичайно, тут є школи і вищі навчальні заклади, керівництво яких ставиться до своїх вихованців з повагою і любов’ю, але таке ставлення до них не закладене в системі освіти. Тому окремі керівники закладів освіти турботу про учнів і студентів проявляють не «відповідно», а «всупереч» рекомендаціям і волі освітянських вождів. Одним із прикладів неповаги керівників освіти до основних її учасників може бути останнє їхнє «досягнення» — ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання). Наші чиновники стверджують, що ЗНО дає можливість позбавитися корупції у вищих закладах освіти. За цими словами проглядає висновок: всі працівники вищої школи є корупціонерами. Але ж це зовсім не так! 99,999% цих працівників ні сном, ні духом не знають, як, коли і хто здійснює набір на перші курси. Проголосивши хворими на корупцію працівників вищої освіти, вітчизняні чиновники викликали у них бурю негативних емоцій у свій бік.
Але ще більший потік негативу вони отримали від учнів, їхніх батьків і наставників. Відомо, що діти в цьому віці перебувають в стані пошуків себе самих. Для них «нездача» тестів означає світову катастрофу у власному самоствердженні, яка у формі комплексів буде визначати їх мислення, дії і вчинки у дорослому житті. Наші учні бояться ЗНО, а разом із ним — людей, які його придумали, і не розуміють країни, в якій таке може бути. Страх «поселився» не тільки в душах учнів, але й у свідомості їхніх батьків і шкільних наставників. (Для порівняння: від американського педагога вимагають, щоб його вихованці завжди мали відчуття переможця, а за появу в класі хоча б одного закомплексованого учня педагога звільняють з роботи і забороняють працювати в системі освіти. Бо честь, гідність, свободу й високу самооцінку там вважають основними цінностями людини.)
3. Сучасна освіта не виконує своєї основної функції — бути школою підготовки молодого покоління до безболісного входження в доросле життя. До 1991 року головним завданням педагогічних колективів країни було виховання молодих будівників комунізму. Сьогодні ми будуємо ринкове суспільство, тож головним завданням має бути виховання його молодих будівників.
Кого можна вважати будівником ринкового суспільства? Звичайно, того, без кого не існує ринок і ринкове суспільство. Загальновідомо, що основною фігурою в ринковому суспільстві є приватний власник, підприємець. То ж формування будівників ринкового суспільства в Україні повинне здійснюватися по лінії формування в учнів та студентів суб’єктивної готовності бути приватним власником і потреби бути підприємцем. Орієнтація педагогічних колективів освітніх закладів на формування в учнів та студентів суб’єктивного потенціалу будівника і захисника ринку є об’єктивною вимогою сучасного етапу вітчизняної історії. Так склалося, і якщо країна планує йти до Європи, їй потрібно поставитися до цієї роботи серйозно та професійно. Відсутність такої орієнтації є свідченням зневажливого ставлення освіти до виконання своїх безпосередніх функцій, проявом її відірваності від потреб суспільної практики.
Хто такий підприємець? Це не професія, не спеціальність і не посада. Це — геніальна і творча людина, революціонер, раціоналізатор і винахідник. Раніше вважали, що підприємництво є суттєвою властивістю тільки суб’єктів господарської діяльності, сьогодні зміст терміну «підприємець» розповсюджується на творчих і компетентних працівників в інших сферах життя. Тож формування підприємця в дійсності означає процес становлення самобутніх молодих творців інноваційних ідей і проектів, авторів неординарних методик і технологій, винахідників нових способів і шляхів розвитку суспільства та його складових — економіки, політики, соціальної сфери, освіти, інших сфер людського життя. Життя засвідчує, що приватна власність є джерелом активної участі індивіда в суспільному виробництві, в соціально-політичному та духовному житті країни. Справа в тому, що суттєвою характеристикою підприємця — тобто приватного власника — є його відповідальність не тільки за себе та свою сім’ю, але й за свою власність — завод, фабрику, землю, автобус тощо. Через це власник намагається поставити свою власність на службу суспільству — «примусити» завод виробляти продукцію, землю — плодоносити, а автобус — возити людей на роботу чи на відпочинок.
Статус підприємця, отже, примушує його бути будівником ринкового суспільства та його захисником. Тому невипадково в Німеччині представники малого й середнього бізнесу вважаються соціальною групою, для якої патріотизм, порядність і людяність є нормою життя. Більше того, підприємництво в Німеччині нині є кузнею кадрів для потреб народного господарства і державного управління. Декілька років назад в Бердянську відбулася міжнародна конференція керівників вищих навчальних закладів, присвячена ролі вищої освіти в житті суспільства. Серед її учасників були і представники колишніх Прибалтійських республік, які розповідали, що студенти їхніх вищих навчальних закладів займаються підприємництвом із ІІ курсу. Такий бізнес дозволяє «юному підприємцю» зняти з батьків фінансову відповідальність за його навчання, сприяє формуванню творчих, самодостатніх і відповідальних громадян. Все це і дає нам підстави стверджувати, що розбудова ринкового суспільства в Україні повинна супроводжуватися залученням школярів і студентів до участі в молодіжному підприємництві.
Якими формами підприємництва можуть займатися школярі та студенти? В умовах України найбільш ефективним методом формування людського фактора ринкової орієнтації у закладах освіти є тренінги. Ми пропонуємо програму тренінгу, змістом якого є функціонування учнів і студентів в ролі засновників власного бізнесу, розробників місії підприємства, маркетологів, менеджерів, безпосередніх виробників інтелектуальної продукції тощо на фірмі «Я сам(а)». При відкритті цієї фірми учень (студент) повинен виходити з того, що він є президентом компанії, в якій працює тільки один робітник — він сам, що предметом його власної праці на цій фірмі є його людський потенціал, а основним його обов’язком є підготовка для висококонкурентного ринку всього-на-всього одного товару — його власних умінь і навичок ринкового спеціаліста. Він має сприймати себе консультантом власної компанії, яка з часом буде оплачувати його працю у відповідності з вкладом в її становлення та розвиток.
(Детально про це див.: Куцоконь М.П. Молодіжне підприємництво та активізація підприємницького потенціалу молоді: Навчально-методичний посібник / За ред. проф. Гудзя П.В. — Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2006.— 252 с.).
* Така наша оцінка стану освіти в Україні. На питання «Яка освіта нам потрібна?», відповісти можна так: «Відповідь на це питання зашифрована у слові «освіта», яке має спільний корінь зі словами «просвітлення» і «світло». Вона звучить так: «Україні потрібна освіта, яка допомагає учням і студентам зустрітися зі світлом свого істинного «Я», запалює в їхній самосвідомості вогонь пошани й любові до себе та віри в себе, робить з них просвітлених, здорових і розумних творців самих себе і свого оточення». На питання «Хто започаткує цю освіту?» можна відповісти так: «Ректор, який перетворить свій заклад освіти (факультет) у студентську бізнес-академію з правом вільного вступу до неї кожного, хто має бажання стати людиною великою і значущою, жити в красивому та упорядкованому оточенні». Можна надіятися, що поява у нас такого закладу викличе радість на обличчях учнів, студентів, їхніх батьків і наставників, і в них з’явиться підстава пишатися своєю країною та її освітянськими «вождями». В Україні є співаючий ректор, який вводить своїх студентів у доросле життя через мистецтво. Їй конче потрібен менеджер (ректор, міністр, президент), який буде це робити за допомогою підприємництва.