Утім, точніше жанрове визначення акції, яка отримала назву «Чорним по чорному», — авторський проект. Столичний піаніст Євген Громов, відомий у тому числі завдяки концептуальному підходу до всіх своїх виступів, вибудував вечір на поєднанні музики, поезії та відео. Вірші прозвучали в фонографічному виконанні їхніх авторів — Йосипа Бродського та майстра філософської лірики Сергія Вакуленка, котрий упродовж довгого часу жив і працював в Україні. Візуальне наповнення забезпечував київський фотограф і режисер Олександр Дідровський, що проектував добірку різноманітних образів на білий задник-полотнище, на тлі якого виступав піаніст; варто також згадати класичний інтер’єр Білої зали Київського музею російського мистецтва, де проходив концерт.
Що до музики, то програму склали опуси видатних російських митців ХХ століття: Альфреда Шнітке, Галини Уствольської, Олександра Кнайфеля, Миколи Каретнікова. Шнітке, ще за життя визнаний класиком, не потребує додаткових рекомендацій. Уствольська (1919—2006), чиє 90-річчя музичний світ відзначав 17 червня, визнана одним із найскладніших і найбільш безкомпромісних композиторів сучасності. Микола Каретніков (1930— 1994) на основі авангардної техніки додекафонії виробив свій власний стиль, прославився у симфонічному й театральному жанрах. Олександр Кнайфель (нар. 1943) — вишуканий петербурзький експериментатор, на чиєму рахунку десятки незвичайних і яскравих творів.
Слід відзначити продуману структуру проекту. Твори Уствольської та Шнітке обрамовували перше і друге відділення відповідно. Музика чергувалася з поезією. Сонати Уствольської вразили поєднанням справді радикальних прийомів (у певні моменти виконавець мав бити по клавішах ребром долоні, майже грати кулаками), пристрасного напруження із внутрішньою простотою і навіть мелодійністю. Композиційною віссю першого відділення стала витончена, умиротворена «Ионус-постлюдия» (Пам’яті Макса Орловского, 1992) Олександра Кнайфеля, а поєднала таких несхожих композиторів висока меланхолія («Прозрачная птица покоя, добрая смерти птица...») «Экстатических песен» і сонетів Вакуленка (серед останніх — знаменитий «Все кончено, береза облетела...»).
Друге відділення було структуроване за тим самим принципом: «Пять афоризмов» Альфреда Шнітке (Александру Слободянику и Иосифу Бродскому, 1990), відеофрагменти з Бродським, котрий читає свої вірші з циклу «Часть речи» (1975 — 1976), а також «Рождественский романс» (28 грудня 1961), «Я входил вместо дикого зверя в клетку...» (24 травня 1980), «Письма римському другу (из Марциала)» (березень 1972); дві раціонально врівноважені п’єси Миколи Каретнікова; Бродський, що читає «В Италии» (1985), «Эллегию» (1986) і «Лагуну» (1973), і, нарешті, Соната для фортепіано №1 Шнітке. Окремо варто відзначити роботу Дідровського — проектоване ним зображення абстрактних полотен, великі плани гри самого піаніста й кінохроніка відповідали й ритміці, й настрою виконуваної музики. Поза будь-якими сумнівами, «Чорним по чорному» можна назвати одним із найбільш вдалих арт-проектів сезону.
Ба більше, незважаючи на очевидний камерний характер, «Чорним по чорному» є переконливим зразком адекватної культурної репрезентації. Вечір, який пройшов у Білій залі, знову показав — немає протистояння тих чи інших національних культур, є лише одна, відвічна опозиція — бездарність проти таланту. Російська культура, представлена не хамами від політики й естради, а музикою Шнітке, Уствольської, Кнайфеля, Каретнікова, віршами Бродського та Вакуленка, грою Громова — додаткового захисту не потребує, як і все, що по-справжньому привабливе й чудове.
