З тріумфом — добре, хоч без військового параду та феєрверку — відсвяткували у нас цього року День Перемоги.
Але ж чи більшовицький СРСР не несе відповідальність за початок Другої світової війни? Я маю на увазі сталінське пособництво Німеччині у відновленні її війська (зокрема, навчання офіцерського складу), забороненого після поразки у Першій світовій війні, та матеріально- технічну допомогу нацистському (до речі, теж «соціалістичному») режиму відповідно до пакту Молотова—Рібентропа задля спільної підготовки до наступної війни, що стала світовою, — разом же завойовували Польщу. Про це науково обгрунтовано і популярно колись повідав нам В. Суворов (псевдонім В. Різуна) у своєму «Ледоколе» та інших дослідженнях, за які у РФ його засуджено до страти; на жаль, молоде покоління вже, мабуть, про нього нічого не чуло — тож вельми слушною слід вважати статтю І. Лосєва про цього українського героя у «Дні» №83 від 15 травня. Воно ж і не дивно: бо не лише Гітлер, а й Сталін мріяли про світове панування, і перемога одного із них над другим призвела до 50- річної окупації східноєвропейських та прибалтійських країн й продовження 300-річного імперського панування в Україні. Цікаво, що ветерани ВВВ до своїх лав милостиво залучили і воїнів-інтернаціоналістів, яких радянська влада примусила встановлювати комуністичний режим в Афганістані (й досі народ цієї країни не може вгамуватися...) та у деяких африканських країнах. До речі, а як бути з учасниками придушення повоєнних демократичних революцій в Угорщині та Чехословаччині: вони ж теж совєтські військові ветерани — та про них якось забули, чи соромно?
Ні, я не проти ветеранів ВВВ, що залишилися живими у страшних умовах боротьби із фашизмом. Та у ті страшні роки після жовтневого перевороту загинули не лише вояки, не лише жертви Голодомору, але й мільйони політичних в’язнів та колишніх полонених військових, якi використовувались у рабській праці. Для тих, хто цього не знає: НКВС мав спеціальні виробничі підрозділи, діяльність яких грунтувалася на використанні робочої сили в’язнів виправно-трудових таборів. А хто спробував уявити собі, як почували себе патріоти, засаджені у психушки...
Отаке (і не лише) пережив український народ під більшовицькою владою... Про все це мають знати сучасні покоління — це справа незаангажованих істориків, результати якої вже почали відтворюватись у наших шкільних підручниках; щодо до особливостей російського історичного підходу — див., наприклад, матеріал І.Павлової «Реванш» у «Дні» № 81 від 13 травня. Тож я не певен, що слід підтримувати спроби ветеранських організацій розповідати про свою версію перемоги у ВВВ сучасним школярам (на жаль, цим грішать і деякі заангажовані вчителі — див. інформацію «Хто розкаже учням правду?» у № 84 «Дня» від 16 травня).
Ні, я не пропоную забути про жертви нашого народу у Другій світовій війні, не шанувати тих, хто насправді захищав нас від фашистської навали. Навіть не закликаю до люстрації: мабуть, для цього ми втратили час. Не закликаю також демонтувати монумент «Вітчизни-матері», яка груддю своєю та мечем стоїть проти навали зі сходу, з-за Дніпра, — хоч вона і не додає краси древнім київським пагорбам. До речі, я дуже давно не був у розташованому під нею музеї — чи відзначена там боротьба вояків ОУН-УПА, прямо пов’язана з ВВВ?
Але я закликаю відзначати 9 травня як День Скорботи за жертвами нашого народу у війні між варварськими режимами, що стала світовою напастю ХХ столiття, і нарешті припинити святкування факту загибелі мільйонів українців. Я закликаю ветеранів Червоної армії (хоч навряд чи мене почують члени шовіністичного Союзу радянських офіцерів Криму — див. погляд Ю. Луканова у №84 «Дня» від 16 травня), яким наказали придушувати, зокрема, і незалежність України, визнати нарешті заслуги перед українським народом ветеранів патріотичних ОУН-УПА, що боролися за її незалежність.
Щоправда, хтось може мені сказати, що незалежність не принесла багатьом із нас бажаного добробуту. Але ж «під лежачий камінь вода не потече»: на жаль, протягом 350-річного животіння в Євразії ми дуже соціально-економічно відстали від нормально розвинутих європейських країн — тож поки й не можемо увійти до їхньої спільноти.
Післямова. Я вже зібрався надіслати цей лист у редакцію, як уранці 18 травня почув по радіо про оголошення дня скорботи за жертвами тоталітарного режиму, страченими по всій Україні злочинними органами НКВС у 1937—39 рр. Подивився у календар — а там йдеться лише про день пам’яті жертв депортації у 1944 р. кримськотатарського народу... Почув також, що Президент нібито вирішив нарешті узаконити активну відмову від і досі всюди залишених численних пам’яток більшовицького правління — чи не запізно: адже зміг же М. Хрущов вельми активно позбутися розповсюджених тоді по всій країні символів сталінізму. Ну, це так — до слова: адже ця проблема нашої народної пам’яті має стати об’єктом цілеспрямованої державної політики та суспільної уваги. Враховуючі все це, можна було б порадити принагідно змінити назву нашого МВС, наприклад: Міністерство громадського захисту.
P.S. Цікаво було б дізнатись, яким чином збираються наші керманичі відзначити ювілей поразки українського війська під Полтавою?..
