12 квітня 2007 р. був опублікований матеріал завідувачки Київського літературно-меморіального будинку- музею Тараса Шевченка Ольги Шевченко «Тарас Шевченко: малярство на банерах», у якій вона висловлювала критичні зауваження з приводу оновленої експозиції в Національному музеї Тараса Шевченка. У преамбулі до її тексту ми написали, що тему на цій публікації не закриваємо і готові вислухати іншу точку зору, яку й пропонуємо сьогодні до вашої уваги.
Експозиція, котра сьогодні діє в Національному музеї Тараса Шевченка, це оновлена експозиція 1989—2004 рр. Тоді в конкурсі проектів оформлення експозиції переміг і, звісно, свій проект здійснював Анатолій Гайдамака. Його працю було гідно оцінено — як і тодішній директор музею Ольга Поляничко, Анатолій Гайдамака був відзначений державною нагородою. Про це йдеться і в статті Ольги Шевченко. Та чомусь у ній ні слова, що оформлення оновленої експозиції «зразка» 2006 року — теж авторства А.Гайдамаки. Бо й справді, як міг художник, якщо згодитися з оцінкою експозиції авторкою, власними руками загубити своє «дітище», придумавши якісь «недолугі банери-гіганти», котрі є найдошкульнішими подразниками для рецензентки? Послухаємо думку самого художника.
Анатолій ГАЙДАМАКА, художник:
— Та дались Ользі Іванівні ці «імпортні» слова! Музейному працівникові зі стажем мало би бути відомо, що це просто фотозбільшення, друк на великих площах. Прийом у музейній практиці, при монтуванні експозицій, виставок, не новий. Просто раніше це робили на рулонному фотопапері — процес складний і трудомісткий, треба було потім стулювати фрагменти, а сьогодні — нові технології, сучасні матеріали, можна ефектніше колажувати зображення, варіювати тони, кольори. Це головне! І — що зображено. У першому залі, де показано Шевченкове дитинство, ми подали збільшені фото видів Кирилівки, Моринців — тієї землі, «яку сходив Тарас малими босими ногами». Але це треба відчувати. Чи хоч розуміти! Бо можна, як у статті, сказати мовою колгоспних звітів, що зображена «велика рогата худоба», а треба б знати, що це чумацька валка. Що круторогі воли для українського села Шевченкового часу настільки ж знакові, як вітряки, ставки, могила в степу за селом. Є вони і в поезії Шевченка. Згадайте, як у «Наймичці» Марко «іде з чумаками, воли попасає». Є і в інших віршах. Зрештою, чумакував і батько Тараса, часто брав малого з собою. І ще одне. Я не можу зрозуміти, як науковець музею Тараса Шевченка так зверхньо, просто зневажливо говорить про фотографії, автор яких — Григорій Петрович Шевченко, внучатий небіж поета. І річ не тільки в родоводі... Григорій Шевченко — дуже цікава особистість. Сам художник, знаменитий борець-важковик, він усе покинув і, оселившись у Кирилівці, професійно зайнявся фотографією. Обходив усі закутки Кирилівки, Моринців, близьких сіл і видав своїм коштом прекрасну серію фотолистівок «Види і типи України». Тоді цивілізація ще не змінювала так швидко довкілля. Тут ще нічого не змінилося з часів Шевченка. І обличчя селян ще ті, «шевченківські» (по типах, як і по видах, уже потім потовклось жорстоке минуле століття). А попри все, ці фотографії мають і художню вартість — це роботи художника. Це видно з композиції, з вибору точки для камери. Григорій Петрович у свій спосіб продовжив справу геніального предка, створив свою «Мальовничу Україну» і зберіг для нас Шевченків край Шевченкової доби. Без цих фотографій не обходиться, мабуть, жодна ілюстрована праця про Шевченків край. Не могли їх не використати і ми. Але музей є музей. Коли є змога передати масштаб, навіщо змушувати відвідувача заглядати у щілинку? «Листівочна» подача матеріалу зумовлює таке ж сприйняття. Це вчорашній день, сучасні музеї обладнують плазмовими моніторами, поліекранами, ну і — що чомусь «вражає» музейника О.Шевченко — великими за площею, іноді саме так, як вона пише, «від підлоги до стелі» зображеннями.
Про «збільшені у сотні разів акварелі та сепії Тараса Шевченка», на тлі яких начебто «малопомітно висять оригінали». Просто якась катастрофа, подумає читач. Якщо, звичайно, повірить на слово. А як прийде до музею, то побачить, що це не механічні і точні відтворення, а здебільшого — колажі. За змістом, насиченістю зображення, за тональністю добиралися й виготовлялися так, щоб створювали настрій, були суголосні з темою і не заважали сприйняттю оригіналів. Та й ще треба врахувати, що музей міститься в палаці, тому перед нами було завдання «нейтралізувати» стіни.
Це природно! І на це нема ради.
Дмитро СТЕПОВИК:
— Експозиція — революційна, дизайн — супер. Глядний ряд — на рівні сучасних візуальних технологій. У всьому — продуманість і викінченість. Завидне чуття ритму. Колористичний ряд — в руслі гармонії і «лагідного» контрасту. Музей дає тепер набагато більше мистецької інформації, ніж будь-коли раніше — при традиційних способах побудови експозиції. Є відчуття грандіозності, але без помпезності. Багато теплоти і «домашньості». Думаю, що подібного рівня будови експозиції нема в жодному іншому музеї Києва, а може і всієї України...
Тут буде доречно звернутися до нотаток рецензентки. «В умовах незалежної України, — пише вона, — з’явилось набагато більше можливостей, аби відтворити в експозиції правдивий образ Кобзаря». Хоч із проголошенням незалежності зникли ідеологічні застороги й заборони, будь-який музейний працівник, тим більше — керівник філії, не може не бачити очевидного — стан музейної справи за роки нелегкої розбудови молодої держави, на жаль, значно погіршився. Як і вся гуманітарна сфера, музеї фінансуються за залишковим принципом, а тому ні в 2005 році, ні в наступному — 2006-му — музеєві Т.Г.Шевченка при затвердженні річного бюджету не було виділено на побудову експозиції ні копійки. І лише в липні минулого року, за розпорядженням Президента України, було віднайдено 277 тис. грн., що набагато менше від необхідної суми. Кошти на експозицію виділили під культурно- мистецьку акцію, а це значить, що вся сума повинна бути «освоєна» (відповідно — здійснені всі роботи) за місяць від дня її надходження на рахунок музею. Так що довелося і художникам, і музейникам працювати майже цілодобово. Це, однак, не знімало з них обов’язку змонтувати і оформити експозицію на належному рівні. Свої нотатки О.Шевченко закінчила нищівним, на її думку, розгромом. Окрім «банерів-гігантів», вона побачила, що «порушена структура викладу матеріалу, усунуті найголовніші теми, розбиті підтеми та тематичні вузли». Чи це справді так?
Наталя КЛИМЕНКО, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка:
— Почнемо з того, що О. Шевченко у такий спосіб наголошує на участі в обговоренні тематичного плану експозиції 1989 року, начебто нинішня будувалася потай, у якийсь «партизанський» спосіб. Насправді це колективний проект, він неодноразово обговорювався на засіданнях науково-методичної ради музею, вносилися доповнення і зміни, а вже потім тематико-експозиційний план було прорецензовано у відділі шевченкознавства Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України та в Національному музеї літератури України і, після схвальних рецензій, затверджено в Міністерстві культури і туризму. Біда лише в тому, що О.Шевченко в цих засіданнях участі не брала (хоча, як завідувач філії, повинна б) . Натомість у статті в кожній критичній інвективі, як би це сказати поделікатніше, цілковита неправда. Ось хоча б такий пасаж: «Вкрай невдало скомпонована у 15-му залі розповідь про смерть, поховання та перепоховання Тараса Шевченка (...). Замість лаконічної розповіді — чотириярусна композиція: особисті речі Тараса Шевченка, над ними автограф останнього вірша, який неможливо прочитати, над ним посмертна маска поета, а над нею терновий вінець. Все це почеплено на червоній килимовій доріжці, яка не відповідає темі». Насправді ж такого страхолюддя в залі ... просто не існує. Особисті речі Т.Шевченка — у спеціально для цього виготовленій вітрині посеред залу, окремо — посмертна маска з терновим вінцем (це цілісний образ, причому тут «поверхи»?), окремо автограф. Отже на червоному килимку «почеплено» лише маску. А що колір килимка «не відповідає темі»... Ще й як відповідає! Згадайте, коли дроги з труною, в якій покоїлось тіло поета, готові були рушити з Петербурга в Україну, П.Куліш сказав: «Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької?» І труну накрили китайкою. Зрештою, це хрестоматійні речі.
Але повернемось до першого залу, з якого полемістка розпочинає спробу нищівного розгрому. Коли вона пише про вдалий задум при побудові експозиції у 1989 році повісити в залі ікони, то це також не відповідає дійсності... У фондах ікон ХIХ ст. тоді просто не було. І лише у 2002 році я особисто, на той час завідувач експозиційного відділу, за спеціальним дозволом оглянувши колекцію ікон Музею ім. І.Гончара та Музею народної архітектури та побуту, відібрала для тимчасового експонування три ікони. А для оновленої експозиції нашому музеєві подарувала три ікони мистецтвознавець Лідія Лихач. Так що образи із залу нікуди не зникли, як можна б здогадуватися зі статті, лише висять тепер не над головами діда і батька Тараса, а на окремій стіні, біля якої, у вітрині, «Житія святих» і «Часослов». А що «метрика із записом про народження Тараса Шевченка лежить вже не на святково прибраному столі, а на буденному», то потрібні уточнення. «Метрика із записом» — це нонсенс. Метрикою в ті часи називали сам запис. «Записати метрику». В експозиції, отже, метрична книга. І на цей раз оригінал! У 1989 році такої змоги не було. Був невеликий стіл, на якому більша за розміром дошка. Багатий на видумки Гайдамака накрив її складеним учетверо килимом (тому й вийшов він «святково прибраний»), на килим поклали копію метричної книги і накрили її... шматком скла. Вийшло гарно, але бракувало автентики, скажімо, килим був тканий уже за радянських часів. На цей раз ми замовили спеціальне, як для вітрини, скляне покриття, під яким просторий стіл, до речі, придбаний музеєм у нащадків Енгельгардта, можна бачити фактуру його поверхні. На стіл покладено рушник ХIХ століття, ну і, нагадаю ще раз, метричну книгу (оригінал). Така ось, як пише авторка «несподіванка». Несподіванкою для всіх, хто знайомий з експозицією, є те, що полемістка не зауважила примірник першого видання «Кобзаря», поданого акцентовано, у консолі, що портрети класиків української літератури — попередників Т.Шевченка — розміщені якраз на видному місці, а головне — доповнені експонатами з музейного зібрання рідкісної книги, що тема Кирило-Мефодіївського братства, яка, за словами авторки, передана як другорядна, представлена повніше, ніж у попередній експозиції, і відвідувач може побачити особисті речі членів товариства, його Статут, матеріали слідчої справи. Все це доповнено автентичними меблями — стіл, бюро тощо. Пригадаємо собі, що раніше ця тема обмежувалася лише олійними портретами, без жодного документа.
І над «розлученням» родини Рєпніних не варто побиватися. У цьому ж залі цілий тематичний вузол (улюблений термін полемістки) присвячений Рєпніним. Тут і портрет княжни, і родинне фото, інші експонати, спеціально відреставроване бюро, портрет князя Миколи Рєпніна, вірніше, його копія, виконана Т.Шевченком на замовлення О.Капніста з портрета Й.Горнунга. А от парний портрет дітей Василя Рєпніна справді експонується в сусідньому залі, в галереї портретів української шляхти, виконаних Т.Шевченком. По-перше, це не заважає екскурсоводові (за що вболіває авторка) продовжити розповідь про Яготин і про Рєпніних, про першу подорож Т.Шевченка в Україну, а по-друге — ця чудова робота доповнює олійні портрети подружжя Закревських, княгині Кейкуатової та інших.
До речі, про тематичні вузли. Авторка дорікає нам, що відсутній, наприклад, «вузол» «Шевченко і Акакій Церетелі». Давайте розглянемо це питання реально. Молодий поет зустрівся в 1860 році в Петербурзі з Тарасом Шевченком і виніс з цієї зустрічі глибокі враження. Пізніше писав: «Я вперше зрозумів з його слів, як треба любити свою батьківщину і свій народ». Ці слова дорогі й грузинам, і нам, українцям. Та згадаймо поляків Б. Залеського й А. Желіговського, з якими Шевченко єднала щира, тривала і плідна дружба, російських письменників С.Аксакова, М.Лєскова, Д.Григоровича, І.Панаєва... Цьому списку не видно кінця! Де ж його просто- напросто взяти площу на стільки «вузлів»? А був іще ж принцип побудови нинішньої експозиції — експонувати оригінали (чи копії творів, які є у колекції), автентичні і типологічні речі. Тому, до слова, відмовились від копій карикатур Оноре Дом’є, який справді зобразив російського царя у вигляді ведмедя, як і Т.Шевченко в поемі «Сон». І не тому, що Дом’є «якийсь там француз», як іронізує полемістка. Дом’є — великий француз. Але треба б знати, що Європа за життя художника захоплювалась його політичними карикатурами, а невдовзі по смерті Дом’є був визнаний як один з найвидатніших живописців ХIХ століття. І лише в Радянському Союзі продовжували без кінця тиражувати карикатури на зразок «Черево Парижа» чи того ж царя-ведмедя. Знову ж таки, і гадки не маючи применшувати значення в житті і творчості поета геніальної поеми «Сон», ми вирішили зосередити увагу відвідувача на більш актуальних для сьогоднішнього дня творах, таких як послання «І мертвим, і живим...» А що імперська загроза не щезла, то тривожною засторогою є поезії «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові». Присутня також в експозиції тема «Доля» — «Муза» — «Слава»».
«Закінчується розповідь», пише полемістка, «розкиданими листочками із «Захалявної книжечки». Читач може подумати, що в музеї Тараса Шевченка додумались до якогось квазімодерного шоу, що тут, «закінчуючи розповідь», розкидають — чи не під ноги відвідувачам? — «листочки» з поезіями поета. Можемо одних розчарувати, інших заспокоїти. Нічого такого в музеї не відбувається. Дрібно змережані невольничими віршами аркушики розміщені в консолях, а поруч — видання «Кобзаря» кінця ХIХ століття, «Кобзар» з чудовими ілюстраціями М.Стороженка і — найкраще на сьогоднішній день виданий «Кобзар» у двох томах, на спеціальному папері, проілюстрований Шевченковими малярськими творами (видавець Корбуш). Досить промовистий ряд. Навіть «вузол». Зав’язаний почерез півтора століття... Принагідно нагадуємо, що в шевченкознавстві вживається назва «захалявні книжечки», тобто у множині.
Нам була небайдужа експозиція, збудована в 1989 році. Ми ж монтували її власноруч, провели по ній сотні екскурсій. Намагалися її вдосконалити (вже мовилося про ікони в першому залі). І завдання своє в 2006 році бачили в її удосконаленні — розвантаженні, віднайденні нових форм подачі матеріалу. Й даремно рецензентка кепкує, що там щось тепер «поспіхом доповнюють», «наповнюють», переносять... Це нормальний процес. І він буде тривати. Та ні я, ні рецензентка-полемістка не можемо бути до кінця об’єктивними. Найоб’єктивнішу оцінку дає відвідувач.
За час, відколи в музеї відкрито експозицію, її відвідали сімнадцять тисяч відвідувачів. У книзі відгуків — понад півтисячі записів. Трапляються зауваги, побажання, але в одному гості музею одностайні — Тарас Шевченко і як поет, і як художник представлений у оновленій експозиції повніше, виразніше, ніж це було раніше. Авторка статті, щоправда, пише, що «Дирекція музею заохочує відвідувачів, журналістів, міністерских чиновників, письменників до схвальної оцінки оновленої експозиції», але і в найгострішій полеміці треба знати міру. Заохочують — це як? Тобто — чим? І що, всіх, котрим число тисячі? Адже багато відгуків колективних. І як можна заохотити професора Дмитра Степовика, аби він висловив не те, що думає? Або відомого всім категоричністю суджень народного художника Івана Марчука? Ось його оцінка: «Надзвичайно вражений високою естетикою нової експозиції. Кожен зал кольорово вишуканий, в міру заповнений експонатами. Музеєм можемо по великому рахунку пишатися і демонструвати з гордістю усім, хто залетить до нас зі світу. Все, що я побачив, вважаю взірцем музейної справи».
Вже залітають «зі світу». Зенон Стахів зі США: «Цей музей є багато краще зорганізований, як минулий. Прекрасно представлені експонати життя Шевченка...». Група студентів та старшокласників з Царського Села (Санкт- Петербург), подаємо мовою оригіналу: «Удивительная судьба Тараса Шевченко и его всечеловечное слово, «яке бринить і в нашому серці», дороги нам. Спасибо музею за поэтическую свежую экспозицию и за дружелюбное, открытое, «включающее» отношение к посетителям». Є записи гостей з Німеччини, Словаччини, Польщі, країн Азії, Африки... Щодня спостерігаючи за цим людським потоком, мимоволі думаєш, наскільки б він був бідніший, якби музей із самісінького історичного центру Києва кудись «переселили». Тепер здійснити це проблематично. Це б значило перекрити народові дорогу до Тараса.
