Шановна Ларисо Олексіївно!
Мабуть, ніщо так не піднімає авторитет газети, як послідовність і вірність обраній політиці. Зокрема, це стосується й всеукраїнської щоденної газети «День», яка з перших днів свого існування радує читача змістовними публікаціями з історії, нашого непростого сьогодення та долі українства. Впевнений, що цьому сприятиме також посилення уваги редакції до одного з найбільших духовних багатств нації.
Йдеться про справді неоціненний народний скарб, що залишили нам наші пращури. Скарб, який у світі по праву вважають видатним досягненням українства, його національної культури. Є матеріальні скарби, що віками мертво лежать у землі. А є також живі скарби, що символізують безсмертя української нації, переходять від покоління до покоління, огортаючи глибинними чарами людську душу.
До таких скарбів, поза сумнівом, належить українська народна пісня. У глибокій своїй сутності пісенна творчість — то надзвичайно красивий синтез задушевного поетичного слова та чарівної мелодії. Без неї наше духовне життя втрачає всю красу. Любити співати — це заміняти час нудьги, який неминуче присутній у житті, на час великої насолоди, хіба не так?
Мимоволі згадуєш знаменитий наш курорт Трускавець. Там біля бювета в центрі міста щовечора збирається аматорський хор, що спонтанно формується з прибулих на лікування. Збираються люди з різних санаторіїв, які полюбляють співати. Колективний спів приваблює, захоплює багатьох відпочивальників вже не один десяток років. На стан здоров’я, за їхньою оцінкою, він впливає не менш ефективно, ніж славетна вода «Нафтуся».
Хто цікавиться історією, знає, що в дореволюційні часи в Києві була прекрасна традиція: на його площах регулярно виступали церковні та світські — з Києво-Могилянської академії, інших навчальних закладів — хори.
Ці безкоштовні концерти під відкритим небом збирали тисячі киян, які щиро любили їх, справляли на них величезний духовно-культурний вплив. Чому б сьогодні не поширити, не відродити зазначений вище сучасний та історичний досвід на всі міста України?
Тепер я маю сказати, для чого про все це вирішив вам написати, навіщо привертаю до цього увагу редакції.
Прикро, але в наше бурхливе ХХI сторіччя чимало молодих українців не знають народних пісень, не співають їх, навіть не підозрюючи, скільки при цьому втрачають. Цим і завершується моя передмова до важливої пропозиції, яку я виношу на ваш розсуд, Ларисо Олексіївно. А полягає вона в тому, щоб завдяки значним видавницьким можливостям газети «День» активно допомогти у справі збереження й розвитку української народної пісенної культури. Хіба у нас мало цікавинок, вартих поширення?
...Пригадую, як сам я натішився інформаційним фактом із життя міської гімназії м. Умань, який заслуговує лише компліментів. Про що, власне, там йшлося? Про те, що її учні кожного року вивчають щонайменше три українські пісні! В гімназії щороку влаштовують свято пісні, в якому беруть участь батьки, вчителі, учні. Співають усі разом українських пісень. Великим сподвижником цієї доброї, потрібної усім нам, українцям, справи став директор гімназії, заслужений учитель України М.П. Яременко. Сам співає й співають усі вчителі й учні гімназії. Погодьтеся, багато чого потрібно для цього, але основне — бажання та організація!
Можна й, безперечно, слід радіти багатогранній творчій діяльності надзвичайно цікавого керченського навчально-виховного комплексу — Ліцею-інтернату мистецтв та його провідних художніх колективів. Зокрема, українського фольклорного дитячого ансамблю «Любисток». Своїм унікальним репертуаром і віртуозною майстерністю цей ансамбль активно пропагує кращі вокальні зразки національної пісенної культури, старовинні народні традиції, звичаї, обряди, вбрання й у переважно російськомовному Криму, й усюди, де виступає з концертами. Також віддамо належне й Народній хоровій капелі хлопчиків і юнаків «Джерело», яка вже понад 25 років чарує, захоплює слухачів не лише Керчі, Криму, України, а й ближнього і дальнього зарубіжжя. Давайте повернімося лицем до цього рідкісного дитячого культурницького комплексу. Ваш «День» спроможний викликати хвилю зацікавлення цим плідним досвідом, усвідомлення його значення та впливу на наше сьогодення.
Важко також переоцінити практичну цінність для дошкільних, шкільних та лікувальних закладів України освітньої інновації «ПіснеЗнайка» — музикотерапевтичної педагогіки (МТП). Вона базується на принципово новому та надзвичайно ефективному підході до навчання — сучасних підходах до гармонізуючої освіти дітей раннього та шкільного віку, переданні дитині знань засобами мовно-музичного (пісні) та образотворчого мистецтва. В основу МТП покладено споконвічну любов людини до пісні, якою славиться наш народ. Ця любов і є головною мотивацією до прослуховування дитиною пісень «ПіснеЗнайки», яка допомагає вирішити складну педагогічну проблему — зацікавленість дітей навчанням. Застосування музикотерапевтичної педагогіки створює унікальні умови для сприйняття та запам’ятовування інформації. І тому будь-яка дитина, стверджують прихильники МТП, може легко й радісно, навіть граючись, засвоїти значний обсяг знань без шкоди для здоров’я. А при цьому ще й мати хороший настрій. З кожним роком кількість прихильників «ПіснеЗнайки» зростає в усіх регіонах України. Було б добре нашій улюбленій газеті долучитися до подальшого їхнього збільшення.
Генріху Гейне належить відомий афоризм: «В Італії музика стала нацією». Стосовно ж нашої країни я б сказав так: «В Україні народна пісня стала нацією». Українська пісня є генетичним кодом нашої нації. Народні пісні, якщо перефразувати англійського філософа Френсіса Бекона, — то кораблі бездонної народної душі України, які плавають хвилями часу і несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління. Тематика та жанрова палітра українських пісень досить різноманітна; вона складається майже з усіх проявів життя народу — від героїчних, історичних та козацьких до найдетальніших побутових, обрядових та ігрових; пісень про кохання та про жіночу долю, про красу природи, а також жартівливих, гумористичних, сатиричних. Кращі фольклорні зразки живуть у століттях, набуваючи нових рис залежно від місця побутування, умов існування, складу та природних здібностей виконавців.
Враження від української пісні засвідчують: вона давно здобула визнання у світі. Чимало видатних людей ставлять її на одне з перших місць серед пісень усіх народів. Що тільки не говорять про пісні українців! Ось лише деякі оцінки.
«Жоден інший народ не виявив себе в піснях так яскраво, як народ український» (Олексій Толстой, Росія).
«Українська пісня — свята скрижаль, котру народ оберігає як свою гартовану зброю. З цієї скрижалі кожне покоління знаходить необхідні для себе духовні цінності, які впродовж віків лягали в основу моралі» (Адам Міцкевич, Польща).
«Ця нація співає плачучи. Так чинять на планеті тільки українці» (Бопплан, Франція).
«У жодній іншій країні дерево народної поезії не дало таких величезних плодів, як в українців» (Боденштедт, Німеччина).
Припускаю, що декого це може дратувати. Втім, інакше, очевидно, сприймати українську пісню й неможливо, адже вона є однією з найпишніших гілок на дереві світової музичної народної творчості. Так, скажімо, знана шанувальниця українського фольклору Людмила Нестругіна з Черкащини вважає, що «пісень склав наш народ щонайменше 500 000. І повне їхнє видання охопило б, напевне, 200 томів по 1000 сторінок кожен» (Нестругіна Людмила. Виховання народною піснею // Педагогіка толерантності, № 3/2008. — С. 20). Все це здатне викликати захоплення навіть у тих, хто до наших пісень загалом залишається байдужим.
Майже всі народні українські пісні відзначаються самобутністю, красою, цільністю й посідають справді визначне місце серед кращих світових набутків у галузі культури. Це переконливо простежується, коли взяти до рук видану у нібито всуціль неукраїнському Донбаському регіоні книжку «232 найпопулярніші українські народні пісні» (Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. — 400 с.), яку підготувала музикознавець Наталія Чаморова. Виконана нею робота з упорядкування — від підбору текстів пісень до подачі нот до них — якісна, тож відчуття серйозного дослідження залишиться на домашній книжковій полиці, якщо вам пощастить придбати цю збірку для власної бібліотеки. Шкода, що засоби масової інформації по-справжньому так і не оцінили появи на книжковому ринку цього видання, яке має неабияке культурно-художнє значення. Якби моя воля й фінанси — я б видав її масовим накладом для всіх шкільних бібліотек.
Велика подяка й тернопільському «Яблуку» за справді цікавий книжковий товар. Якось непомітно, без зайвого галасу, тут узялися за реалізацію нової видавничої ідеї — випуск пісенної книжкової серії «Золота сотня». Гадаю, на щасливу долю вона заповідається. Цього року побачили світ її перші три книжки: «Найкращі народні пісні України», «Від Різдва до Великодня», «Найкращі пісні України». Вже сам факт цих видань (упорядник Г. Басюк) свідчить про потребу суспільства в них. Чим не повчальний приклад для інших видавців?
Народна пісня — це велична окраса української культури, якою всі ми на законних підставах пишаємося. Чи може бути щось більш задушевним, ніж пісня! Хто з нас не був зачарований піснею, її багатющими мелодіями, її чарівною силою, що викликає в душі людській найтонші й найглибші почуття, думки і прагнення. Недарма ж кажуть, що «вміти співати — справжнє щастя». Отож неминуче доходимо висновку: пісня — то найкоротший шлях до серця людини, хіба не так? І ще один важливий аспект тут хочеться підкреслити: не знати українських пісень — не сором, сором — не пізнавати.
Звичайно, було б непогано в перспективі побачити ширше висвітлення цієї теми на шпальтах газети «День». Свого часу Феофан Прокопович закликав пам’ятати: «Бажаним є лише добро». Нам конче потрібні сьогодні газетні матеріали з позитивним прикладом, які по-доброму впливатимуть на читацьку свідомість і формуватимуть високий художній смак. Важливо й інше: без відповідної естетичної культури не може існувати й витончених почуттів, тільки так!
Я змушений покласти край моїм пісенним роздумам, бо відчуваю, що головний редактор впливового часопису й так мене зрозуміє. На все добре!
ВIД РЕДАКЦIЇ
27 червня на Співочому полі в Києві пройде VI Міжнародний етнічний фестиваль «Країна мрій». Нагадаємо, що 2004 року його започаткував харизматичний Олег Скрипка, а «День» тоді був чи не поодиноким, але надійним (і щедрим на газетну площу) інформаційним партнером. Щоправда, цьогоріч «Країна мрій» матиме екологічне спрямування. Але це — як доповнення до основного, етнічного. Так, нещодавно відбулися «Зелені толоки» в столиці, на які прийшли відомі українські музиканти, видавці та свідомі городяни. Під час таких акцій прибрали Замкову гору й територію від Московського до Залізничного мостів. На завершення кожної «Зеленої толоки» — проведення «вулиць» як репетицій до «Країни мрій – 2009».
А трохи більше як за два тижні по тому, 12 липня, стартує Міжнародний фестиваль етнічної музики та ленд-арту «Подільські Шешори» в селі Воробіївка Немирівського району Вінницької області. Він триватиме шість днів, тобто до 18 липня.
Ідея «Країни мрій» підхоплена багатьма. І свідченням того є «стихійне» створення аматорських народних колективів, які, як кажуть у Галичині, можуть дати фору професійним. Надсилайте нам матеріали про народження та діяльність таких ансамблів. Це буде представлення іншої України — самобутньої та творчої.
