Невдовзі по війні, 19 вересня 1946 р., сер Вінстон Черчілль виступив в університеті м. Цюріх зі знаменитою промовою. У ній він закликав створити Сполучені Штати Європи, які б сприяли співпраці між країнами та об’єднували б їх. Це було підказано бажанням створити європейську альтернативу між США та СРСР, а ще — подолати розкол між країнами та націями. Так через два з половиною роки виникла Рада Європи.
Однак розвиток Ради Європи не зовсім відповідав тому, про що мріялося Черчіллю. Замість стати політичним союзом різних європейських країн, вона перетворилася на організацію, що поставила собі за мету боротися за людські права, демократичний розвиток, законність та співпрацю у сфері культури. Спираючись на багатосторонні угоди, Рада Європи створила законодавчу базу в таких галузях, як права меншин, недопущення тортур, захист демократії. Напевно, найвідомішим і найважливішим її органом є Європейський суд з прав людини, який часто називають останнім ешелоном оборони для скривджених громадян Європи, які не домоглися справедливості від власних урядів.
Та все ж Раді Європи не вдалося уникнути критики, особливо за брак інструментів для того, аби примусити країни-члени виконувати попередні зобов’язання. Це безсилля дало декому привід твердити, що вона звелася на ще одну європейську «говорильню». Більше того, хоча Рада Європи досягла багато з поставлених цілей — Європа зараз незрівнянно демократичніша і більш об’єднана, аніж на момент свого створення, — питання про те, скільки в цьому заслуг саме Ради, а не розвалу комунізму та постійного процесу євроінтеграції, залишається відкритим. Зокрема, можна сказати, що постійне зростання Євросоюзу, збільшення його політичного впливу та інституційних можливостей затьмарило роль Ради Європи.
30 вересня 2009 року тринадцятим Генеральним секретарем Ради Європи став Торбйорн Яґланд. Шістнадцять років роботи депутатом норвезького парламенту від Трудової партії Норвегії, за які він устиг побувати прем’єр-міністром, міністром закордонних справ і головою Стортингу, принесли Т. Яґланду славу політика, схильного до ризику і масштабних проектів. У інтерв’ю газеті «День» Т. Яґланд розповів про свої плани стосовно реформи Ради Європи, власне бачення ролі Європи у світі, та про актуальні проблеми в Європі та Україні.
— Під час роботи в норвезькому політикумі ви здобули собі реноме сміливого, хоча й дещо нестандартного політика, що різко контрастує з другорядною роллю Ради Європи. Журнал «Економіст» назвав цю організацію «говорильнею». Як ви плануєте пожвавити роботу Ради Європи і перетворити її на щось більше?
— Гадаю, найважливіше — підсилити ті прекрасні інструменти, які Рада Європи вже має для спостереження за дотриманням прав людини, а також змусити країн-членів дотримуватися тих зобов’язань, які вони поклали на себе при вступі до Ради. Рада Європи встановлює стандарти в тому, що стосується прав людини, законності, демократії для всього континенту. Ми дивимося і перевіряємо, чи країни-члени дотримуються цих стандартів. Для цього в нас є різні органи, які ми також контролюємо.
І, звісно ж, у нас є суд, до якого можуть звертатися окремі особи, якщо їх не влаштовує те, як розглядають їхні справи в суді їхньої власної країни. Тож нам потрібно зміцнити всі ці чудові інструменти, якими володіє Рада Європи. Таким чином, частково процес реформування полягає у зміні пріоритетів при використанні ресурсів, і скеруванні їх на зміцнення позицій Комісії з прав людини та її контрольних органів. І звісно, потрібна реформа суду, щоб він зміг розглядати всі звернення.
Ось головні аспекти реформи. Оскільки нам потрібно думати про роль Ради Європи в нинішній Європі і оскільки є ще й інші важливі інституції, особливо Євросоюз і ОБСЄ, ми маємо зосередитися лише на найважливіших питаннях нашого порядку денного, на нашій доданій вартості. У цьому й полягає реформа.
— Сцена, на якій діє Рада Європи, дуже змінилася з часів її виникнення. В той же час розширилася — як географічно, так і інституційно, юрисдикція ЄС, який має у своєму розпорядженні більше інструментів. Чи не зводить це роль Ради Європи усього лише до інституту, який займається кількома технічними питаннями?
— Аж ніяк. Власне, ЄС міг би збільшити роль Ради Європи і може покращити виконання нами наших повноважень. Так, ви праві в тому, що Євросоюз розширився, охоплює більше країн і має у своєму розпорядженні більше інструментів. Але Рада Європи — єдина організація, яка може встановлювати однакові стандарти для всіх країн-членів у Європі, як і для Євросоюзу.
Отже, ми — єдині, хто може створювати спільний юридичний простір для всіх. Не слід забувати, що двадцять країн-членів Ради Європи не є членами Євросоюзу. Наступний крок у цьому процесі — зробити ЄС інституцією, щоб він став частиною механізму забезпечення прав людини під егідою Ради Європи, приєднався до конвенції про права людини і до суду з питань прав людини. Мій прогноз — що Рада Європи може відігравати в майбутньому важливішу роль, аніж за останні десять років.
— У 1990 році ви видали книгу під назвою «Моя Європейська мрія», де йшлося про те, як подолати розкол у Європі. Які зараз найбільші лінії розколу?
— Однією з цих ліній є те, що Білорусь — не член РЄ, про що я дуже шкодую. Я сподіваюся, що в Білорусі відбудуться реформи і вона вступить до РЄ. Лінії розколу не збігаються з географічними, але є кілька постійних відмінностей. Наприклад, проблем із дотриманням прав людини більше на Кавказі, аніж в інших частинах Європи, це можна назвати лініями розколу, хоча вони не географічні поняття і не засновані на членстві в нашій організації.
На європейському континенті все ще бувають конфлікти. Хоча вони не створюють ліній розколу, але не дають людям брати участь у процесі суспільного розвитку, який іде в Європі. Грузинський конфлікт може бути таким прикладом. Інші — конфлікти у Нагорному Карабасі, Придністров’ї, Молдові.
Усі ці конфлікти не дають простим людям бути нормальними громадянами Європи: вони не можуть вільно пересуватися, не мають рівного доступу до соціального забезпечення або таких же рівнів доходу, які існують в інших частинах Європи.
Ще є лінії розколу за культурною ознакою, розходження з культурних питань, зокрема, щодо ролі релігії. Але це вже частина самої європейської ідентичності, яка завжди була полікультурною і плюралістичною. Європа ніколи не стане однорідною, щоб кожна країна була схожою на сусідню.
— Європа втратила б свою привабливість...
— Це перевага для Європи, але нам потрібно остерігатись, щоб не набудувати нових Берлінських мурів. Ось чому Рада Європи така важлива: тому, що стандарти однакові для всіх.
— Повернімося до України. Як Рада Європи поставилася до нещодавної перемоги на виборах Януковича — постаті неоднозначної, щоб не сказати більше?
— Сприйняла. Його обрав народ України, а це основний принцип демократії. Головне — щоб вибори були чесними, а саме це підтвердили всі міжнародні органи. Людина може подобатися чи не подобатися тобі особисто, але оцінювати це — не наша роль.
— Але є ще ж і питання політики, яку провадить така людина. Українсько-російська угода про продовження базування Чорноморського флоту в Криму стала вже другим порушенням Конституції Президентом Януковичем, услід за створенням парламентської коаліції за участю депутатів-перебіжчиків. Чи це не повинно викликати певне занепокоєння?
— Так, в Україні ще багато питань, над якими нам треба попрацювати. Тут Рада Європи виступає як організація, що допомагає країнам-членам здійснювати необхідні зміни. Наприклад, є Венеціанська комісія, яка кілька разів консультувала Україну з питань конституції та виборчого законодавства. Так, проблем багато, і ми готові допомагати, якщо українська влада цього захоче.
— Проте влада може і не йти на поступки. Вона може чинити тиск на громадян. Нещодавно була аварія за участю «швидкої» з супроводу Януковича, в якій загинув таксист, а троє інших людей дістали поранення. Це усього лише останній епізод із цілого ряду смертей, до яких причетні видатні особи. Українцям, які стали жертвами подібних порушень, виплатили номінальні суми і — до побачення. Вони не звертаються до Європейського суду з прав людини або навіть до українських судів. Що може зробити Рада Європи, якщо громадяни країн-членів бояться за власну безпеку і не вдаються до допомоги?
— Це дуже важливі та важкі проблеми, і саме для цього й існує Рада Європи. Всі країни-члени взяли на себе певні зобов’язання. Через це нам потрібно зміцнити роботу з контролю і примусити країни-члени втілювати обіцянки в життя. У нас є багато конвенцій, деякі з них ратифікував я. Наприклад, ви згадали корупцію. У нас є дуже важлива конвенція щодо корупції, і дуже важливий контрольний орган, який наглядає, аби всі ці країни-члени дотримувалися цієї конвенції. Це конвенція Греко. Повинно бути набагато більше взаємодії між державами-членами та контрольними органами, щоб вирішувати ті проблеми, які ви згадували, тому що вони для України дуже небезпечні.
— Європу часто називають економічним гігантом, але політичним карликом. Однією з проблем є те, що її організаціям не вистачає повноважень і інструментів для втручання, об’єднаними зусиллями чи поодинці. Як ви бачите роль Європи в світі?
— Те, що ви сказали, одночасно й істинно, і хибно. Європа грає головну роль у нинішньому світі, хоча за бажання могла б бути ще сильнішою. Європа — це приклад для решти світу. ЄС відіграє дуже важливу роль в економіці і політиці. Звісно, вона могла б бути сильнішою і згуртованішою. Я був би цьому лише радий. Але я гадаю, що Європі слід набагато чіткіше визначити свою роль — нам потрібно знати, чого саме ми хочемо досягти. Усього зробити не можна. Наприклад, ми не можемо змагатися зі Сполученими Штатами за військовою потугою. Але можна було б зробити більше для того, щоб дати світу так звану м’яку силу. Власне кажучи, ми робимо чимало: і через Раду Європи, і через ОБСЄ, і через Євросоюз. Але можна було б робити набагато більше, якби ми краще скоординували свої зусилля. Так, Європа може бути сильнішою, але вона ніколи не стане такою, як Сполучені Штати.
