Чи адекватним є відображення духовного життя українців на телеекрані? Чи, можливо, віра — надто тонка матерія для телевізійних бізнес-планів? Як релігійну Україну вписати в рамки екрану? Про це «День» говорив із експертами.
Станіслав ШИРОКОРАДЮК, Київсько-Житомирський вікарний єпископ Католицької церкви в Україні (брав участь у «Свободі на Інтері» минулої п’ятниці).
Звичайно, заклики говорити «правду і тільки правду» чути у цій студії доволі часто, але з уст священнослужителів — уперше. Але навіть у Страсну П’ятницю політики і на «Інтері» і у «Шустер Live» на ТРК «Україна» не цуралися доїдати одне одного живцем. Дуже доречно єпископ Станіслав Широкорадюк звернув увагу: «...перед Пасхою ми бачимо рекламу, як хтось свічки гарно ставить, хтось заходить і дивиться, чи спрямовані на нього камери, бо він свічку ставить. А де він кожну неділю?» Згадуючи у розмові з «Днем» про свою участь у «Свободі», єпископ зазначає:
— «Свобода» була, але церква свободи слова там не мала. Ми були дуже обмежені. Там — місце постійної промови голови Верховної Ради. Якби була така можливість, то чудово було б подискутувати на телебаченні про те, як впливає неправда на наше суспільне життя. Запросити православних Київського, Московського патріархату, католиків, протестантів, інші конфесії і дізнатися точку зору кожної з церков. Що таке справжнє покаяння? Для політиків це теж важливо. Бо вони вважають: якщо вони привезли Благодатний Вогонь із Єрусалима, то вже зробили себе святими. Але такі справи не дають прощення гріхів. І у таких програмах повинні пояснювати людям, що треба робити, аби простилися їм гріхи. Бо для прощення треба виконати п’ять умов: усвідомити свої гріхи, каятися за заподіяне, мати твердий намір більше не грішити, щиро сповідатися, і найскладніше — відшкодування за гріх. Як відшкодувати брехню? Сказати правду. Не бійтеся правди, якщо ви дійсно каєтеся, а не якщо тільки граєте роль і хочете далі захищати себе брехнею. Для програм, які б роз’яснювали такі речі, не треба багато часу (не чотири години, які витрачаються на ток-шоу), але церква могла б допомогти дати правильне розуміння моральних цінностей. Телебачення не зовсім правильно говорить про віру, про релігію. Можливо, тому, що не має щодо цього досвіду. Зокрема, коментувати богослужіння повинні не світські люди, а священики. Тому що в таких коментарях все плутається: що на стіл ставиться, а що — для душі. Треба розділяти, що таке літургія, а що ми додаємо у наше життя, щоб свято було кращим — це крашанки, паски. Ці речі вже більш забобонні, ніж релігійні. На телебаченні були б корисні повчальні проповіді. З католицької служби я просто дав би людям послухати Євангеліє. Це було б найкраще.
Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського католицького університету, правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсинської групи, організатор амністерського руху в Україні:
— Мене, наприклад, сердять розмірковування на кшталт «Ми є багатоконфесійне суспільство, отже, на екрани не можна допускати нічого релігійного». Тому що це є типові секулярні ілюзії, які обертаються для суспільства великою шкодою. (Це, до речі, західна хвороба.) Але тут і виникає запитання: а релігійний світогляд може існувати? Чому ті люди, які так переживають за те, що хтось із політиків ставить свічку, чи це є щиро чи нещиро... чому ж ці люди не подумають, що ота, скажімо, часто бачена нами майка з написом «Бог помер» (Gott is dead) — це теж квазірелігійний месседж?! Одначе на це ніхто не реагує! А в нашому суспільстві є й релігійні люди. Для них це є образою! Чому ті правозахисники, які говорять про те, що релігійних програм на екрані не може бути, пропускають арелігійний світогляд і хочуть, аби він мав монополію у засобах масової інформації? Тобто це є типова помилка західного суспільства, яка призвела до того, що на телебаченні гуляє безбожництво, причому гуляє безборонно, а релігію — ні-ні, не можна пропустити, бо ми поліконфесійні! А я вважаю, що це прекрасно, скажімо, що Президент запросив до Софії представників різних конфесій для отримання Благодатного Вогню з Єрусалимського храму Гробу Господнього. Власне, цей момент я трошки бачив. Президент привчає наше суспільство до того, що у святій Софії, найголовнішому храмі України, можуть бути лише спільні зустрічі, тобто не віддати храм якійсь одній конфесії, а запросити всі конфесії. І прошу, моліться, хоча би простою молитвою. Бо зрозуміло, що спільної Літургії поки що не може бути. Софія належить усім, тому молитися можуть усі. І я дуже хвалю Президента за те, що він це робить. Також я вважаю, що трансляція чуда про появу Вогню у храмі Гробу Господнього — це прекрасно. Люди повинні знати це! Якщо така програма дратує невіруючу людину, ну що ж, вимикай телевізор! Віруючу людину ти змушуєш перемикати канал, якщо щось не подобається, і це нормально. То чому ти не можеш перемикнути канал і чому телебачення повинно служити тільки для секулярної, безбожної, частини суспільства, а не для релігійної? Мене особисто нічого не дратує. Навпаки, я вдячний телебаченню за трансляцію чуда. Ми з дружиною випадково натрапили на цю трансляцію і дивилися її весь час, до самого сходження Благодатного Вогню. Тому я не погоджуюся з пафосом критики появи релігійних передач на телебаченні.
Юрій МАКАРОВ, телеведучий, головний редактор журналу «Український тиждень»:
— Потрібно розмежовувати поняття духовність і релігійність. Існуючі практики висвітлення цих тем доводять свою граничну неефективність, можливо, через нездарність конкретних виконавців. Але боюсь, телебачення, як масовий продукт, в цілому не пристосоване до їх висвітлення. Радше телебачення майбутнього, ніж сучасне, можливо, зможе братись за ці серйозні теми. В католицьких країнах це питання вирішили: там не сприймають прояви християнського свята в публічному житті і на телебаченні як якусь особисту образу. Той же Великдень значною мірою перетворився на щось суто маркетингове, на один із заходів стимулювання попиту, не більше. Що ж до нас, то я взагалі не розумію трансляції служб із церков. Який у цьому сенс? Це зручно для літніх людей, які не можуть самотужки дістатись до церкви, хоча я не думаю, що телебачення спеціально для них щось робить. Це просто, здається, від браку фантазії. Якщо ти святкуєш і віруєш, то йди до церкви, і відчувай те, що має відчувати справді віруюча людина. Релігійні програми можливі у суто просвітницькому вигляді, як тактовні пояснення, елементарна освіта. Адже люди ідуть у церкву, не знаючи служби, не розуміючи старослов’янської молитви і змісту самого дійства. Потрібно у абсолютно вжитковому сенсі розповідати про це у стилі каналу «Дискавері» і, очевидно, цим обмежитися. Є буквально одиниці тих журналістів, які можуть працювати, знаючи елементарну релігійну абетку, і водночас розмовляти зрозумілою для сучасного глядача мовою. Одна з функцій медіа — розмірковувати з приводу того, що таке «добре», що таке «погано». Але ж не в такому консервативному вигляді, як це робиться в нас. Є фахівці з духовності, навіть громадські та державні організації. Цих захисників духовності іноді хочеться кудись діти. Бо якщо спробуєте поговорити про духовність із взірцевими людьми, які справді несуть на собі її печатку, скажімо, Ліною Костенко, то швидше за все, ви отримаєте інтелектуального ляпасу. Бо ці люди володіють розвиненим внутрішнім слухом на фальш. Я за духовність, але за умови, що саме це слово перебуватиме під табу.
Василь ВІТЕР, керівник студії «Віател», режисер фільмів «Михайлівський Золотоверхий монастир. 900 років», «Собор», «Успенський собор. Відродження з руїн» та ін.:
— Звичайно, духовна тематика має висвітлюватися на телебаченні. Бо телебачення має не лише розважальну функцію, а й освітню, науково-популярну. Телебачення багатопланове, тому в цілому на ТБ можуть транслюватись і культурологічні, і мистецькі, і духовні передачі. Таким чином, воно несе інформаційне навантаження, і знайомить людей із духовними, моральними, зрештою, філософськими засадами. Щодо виконання: це мусять бути різні програми, різні фільми. Все залежить від того, яке завдання ставлять перед собою конкретні автори. Формат того ж ток-шоу має бути інформаційно-пропагандистським. Але якщо є потреба створити освітній продукт, тут програмою, з її утилітарним характером і проблематикою сьогодення, не обійдешся, потрібно робити цілий фільм. Адже фільми порушують теми серйозніші. Наприклад, коли ми знімали фільм про Михайлівський Золотоверхий собор, перед нами постало завдання познайомитися з історією монастиря, зрозуміти логіку його розвитку й зрозуміти, наскільки це може бути цікаво для глядачів зараз і в перспективі. Про духовне треба говорити зрозуміло, таким чином глядача можна зацікавити справді важливою тематикою.
Христина СТЕБЕЛЬСЬКА, головний редактор Першого Національного, понад десять років коментує в ефірі державного телебачення релігійні дійства:
— Уже майже 17 років поспіль Перший Національний ретельно висвітлює тему релігії в своєму ефірі. Незаангажованість каналу виражається в тому, що він дає прямі трансляції Великодніх, Різдвяних богослужінь. А в прямому ефірі нічого не заховаєш. Коли подія відбувається в житті народу — тоді вона і є в ефірі. Я вже понад десять років коментую ці прямі трансляції. Можу сказати, що ми намагаємося витримати національну позицію, врахувати, що є важливим для українського народу. Це, в першу чергу, його дух. І він виражається у цій трансляції. На Великдень ми, як і належить державному каналу, показали, як Благодатний Вогонь прибуває в Україну. Ми дали зрозуміти, що нація намагається тримати зв’язок зі святою землею, з храмом Гробу Господнього, з духовними ієрархами всіх церков, нація намагається об’єднати всі церкви в прямому ефірі, не віддаючи переваги комусь одному. І присутні не тільки головні ієрархи церков, а й громадські лідери. Держава тут є тільки помічником — до досягнення національної мрії мати єдину помісну церкву. Коли я намагаюся комусь із режисерів-постановників телефонувати й випитувати якісь нюанси, сценарій, я починаю розуміти, що все так чи інакше відбуватиметься своїм чином, так як Бог благословить — так воно і буде в ефірі. Цього року я особливо відчула як гармонійно відбувається передача в Україну Благодатного Вогню і як спрагло люди чекають цієї події. Це реальний розвиток національної традиції і реальне ствердження національної ідеї через дух, релігію, віру українців, бо вона в них дуже закорінена, дуже міцна й разом із тим дуже модерна. Те, що ми побачили разом представників влади, мене особисто тішить, бо, коли настає Великдень, усі об’єднуються.
