«ПОЗАБЛОКОВІСТЬ ОЗНАЧАЄ ДУЖЕ СЕРЙОЗНІ КАПІТАЛОВКЛАДЕННЯ В ОБОРОННУ СФЕРУ»
Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України:
— Сказати, що протягом останніх кількох місяців у нас з’явилися нові загрози, буде неправильно. Загрози, які існували раніше, є і сьогодні. Інше питання — шляхи мінімізації небезпек, їхнє усунення. Згадайте заяву нової влади стосовно того, що Україна має керуватися принципом позаблоковості. На мою думку, це або нерозуміння реальних загроз, які стоять перед нашою державою, або свідоме підгравання зовнішнім силам. Чому я так думаю? Позаблоковість означає необхідність дуже серйозних капіталовкладень в оборонну сферу. Я раніше називав і зараз із задоволенням повторю один приклад. Маленька Швеція з десятимільйонним населенням витрачає на свою оборону близько 5 млрд.дол. на рік. При цьому вона не є членом НАТО. Якщо екстраполювати цю цифру на оборонну сферу України, то сума, за мінімальними підрахунками, становитиме 22 —25 млрд.дол. щороку. Виникає запитання: чи ті люди, які пропонують зміну курсу євроатлантичної інтеграції на оцю позаблоковість, розуміють, що треба буде знайти 25 млрд.дол. у бюджеті України? Адже якщо вони їх не знайдуть, це фактично означатиме, що нам пропонується залишитися голими і обеззброєними, адже ті 10 — 12 млрд.дол., які видаються на наші Збройні сили щороку, не в змозі перекрити усі потреби позаблокої держави. Отже, мені здається, ця тема є надзвичайно актуальною і ми маємо донести до нового керівництва, що Україна ризикує залишитися сам на сам із безпековими проблемами.
Особливо це непокоїть у контексті того, що не існує реальних гарантій Україні, які передбачаються Будапештським меморандумом. Самі по собі гарантії гарні, але недієві. Ми не знаємо, яким чином треба діяти, якщо українській національній безпеці щось загрожуватиме. Отже, курс на позаблоковість за відсутності реальних гарантій означає, що ми залишимося без можливостей оборони. Будь-яка держава найперше піклується про свою безпеку. Тому мене так турбує заява Віктора Януковича, яку він зробив у ході візиту до США про те, що Україна має намір відмовитися від високозбагаченого урану. Мені здається, що така заява так само є контраверсійною, поспішною, таке рішення має прийматися після глибокого вивчення питання. Невипадково попередня влада не ухвалила такого рішення, тому що зважувала на всі негативні аспекти, які виникатимуть у зв’язку із ним. Цього разу — мабуть, через некомпетентність певних осіб, які готували доповідь, — було заявлено про такий намір. Я сподіваюся, до оголошеного терміну знищення високозбагаченого урану буде проведено переговори про надання гарантій безпеки. Інакше це означатиме, що ми втратимо останні важелі впливу в контексті нашої національної безпеки.
Щоб бути конкурентоспроможними, щоб відповідати на різні виклики, у тому числі в галузі екології, соціальної сфери, безумовно, потрібно проводити реальні реформи. Чи підуть на це нинішні керівники держави, покаже час. Ми ще не бачили тих практичних кроків, які б означали, що реформи буде здійснено. Мені приємно було чути, що на зустрічі президентів України і США було сказано, що співпрацю в рамках Хартії про особливе партнерство буде продовжено. Хочу нагадати, що це напрацювання колишньої влади, отже якщо цей курс буде продовжено, ми не відійдемо від гарантій безпеки, які закладені в цьому документі. У контексті сучасних викликів опозиція має доводити хибність відмови від євроатлантичної інтеграції і заміни її на формальне співробітництво.
«ПРОТИСТОЯТИ ЗАГРОЗАМ МОЖНА ЄДИНИМ ШЛЯХОМ — ШЛЯХОМ РЕФОРМУВАННЯ»
Леонід КОЖАРА, народний депутат України VI скликання, Партія регіонів:
— Головні загрози Україні лежать передусім у соціально-економічній площині. І загроза номер один — надзвичайно низький економічний рівень життя, фактично, жебракування значної частини народу. Це дуже сильно впливає на соціальне життя, на ринок праці, на виробничі сили тощо. До інших загроз у контексті економічного життя держави я б зарахував відсталість української економіки, те, що вона сьогодні програє у конкурентній боротьбі, потребує модернізації. Далі ми можемо говорити про відсутність реформ і слабкість фінансово-економічного сектору — якраз глобальна криза і показала, що українська економіка є однією з найслабших у світі. Тобто ми маємо обов’язково провести реформи.
Ще одна серйозна загроза — демографічна. Ви знаєте, що Україна сьогодні є однією з держав, де трудові ресурси становлять невеликий процент населення. Ми говоримо про те, що у недалекому майбутньому на кожного працюючого припадатиме один пенсіонер. Це, звичайно, зменшує можливості економічного потенціалу, оскільки скоро вже просто нікому буде працювати. Далі я б відзначив загрозу екологічній безпеці. Україна сьогодні на одному з останніх місць Європи за станом навколишнього середовища. Це впливає і на демографічні процеси, на здоров’я населення, на багато соціальних процесів. Ця загроза тісно пов’язана з тим, що економіка не розвивається шляхом впровадження інноваційних технологій, а є рудиментом старої радянської системи, де життя людини коштувало небагато. Отже, у плані екологічної безпеки ми сильно відстаємо від багатьох членів Євросоюзу. Також серед важливих небезпек є те, що у нас підвищена криміногенна ситуація. Україна є центром перетину шляхів, якими рухаються злочинні угруповання. У нас поширена наркоторгівля, торгівля людьми, є міграцій процеси, які загрожують державній безпеці. Це один з головних факторів, який заважає нашій євро інтеграції: ми не можемо ефективно боротися з накротрафіком, з нелегальною міграцією. Це вимагає нових інституцій, нового законодавства і запровадження європейських стандартів.
Тому я вважаю, що загрози воєнно-політичного плану стоять на останніх місцях. Я думаю, що на сьогодні немає небезпеки для України в контексті нападу будь-якої країни. Курс України на позаблоковість відповідає національним інтересам і краще враховуватиме ті потреби, які я назвав найголовнішими. Якщо ми будемо правильно боротися з основними загрозами, то з усім рештою зможемо впоратися. Нам немає необхідності вступати до військово-політичних блоків. Навпаки, Україна може ефективно співпрацювати як на Сході, так і на Заході з максимальним використанням сил.
Кібертероризм — це також важливий виклик. Але на сьогодні інтернетом користуються менше ніж 30 відсотків українців, не існує загальнонаціональних мереж. Загроза є, але перед нами вона не стоїть аж так гостро, як перед Швецією, наприклад. Ця країна повністю комп’ютеризована, там існують замкнені електронні системи, починаючи від водопостачання і закінчуючи банками і сферою безпеки.
Протистояти загрозам можна єдиним шляхом — шляхом реформування. Треба переформатувати економіку, соціальну сферу, адміністративні органи і органи самоврядування. Ви знаєте, саме криза — це можливість змінити курс держави. Чому? Тому що коли в країні все гаразд, відчувається інертність. А от коли прибутків немає, є час сісти і все переосмислити.
«НАША БЕЗПЕКА БУДЕ НАСТІЛЬКИ СИЛЬНОЮ, НАСКІЛЬКИ ВОНА БУДЕ ПІДТРИМАНА БІЛЬШІСТЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»
Олександр ЧАЛИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
— Останні шість років я говорив про необхідність набуття Україною, яка мала де-факто позаблоковий статус, формального статусу нейтральної країни. І життя підказує, що я був і залишаюсь правим. Тому що це вимога не тільки геополітичних обставин, які складаються у світі, а й українського суспільства. Перший виклик українській безпеці — це те, щоб вона в подальшому формувалась на демократичному виборі власного народу. Якщо ми подивимося на останні десять-п’ятнадцать років, то побачимо, що ми намагались будувати нашу систему безпеки за рахунок ідеї вступу в НАТО, яка ніколи не мала навіть відносної більшості підтримки українського народу. Якщо ми в подальшому будуватимемо систему, яка не має більшості підтримки українського народу, то така безпека не буде реальною і стійкою.
Другий ключовий виклик українській безпеці — правильно розуміти, який наш геополітичний статус відповідає як демократичному вибору народу, так і геополітичним вимогам та викликам, що стоять перед Україною.
На мій погляд, абсолютно адекватною є політика, яку проголошує новий український Президент Янукович, а саме — досягнення позаблокового статусу України, який би був закріплений на рівні закону. Я вважаю, що це загальне гасло, яке потрібно розшифрувати. Ми повинні чітко усвідомити, що в нас сьогодні є історичний шанс закріпити на європейському, світовому та внутрішньому рівнях статус нашої безпеки, закріпити її як стратегічний статус, а не як тактичну дію. Тобто, якщо ми розуміємо позаблоковість як тактику, як момент, який нам дозволить виграти час і знову поставити питання про вступ до НАТО чи вступ до російського блоку безпеки, то ми лише втратимо час і реально поставимо країну в небезпечну ситуацію.
Тому, вважаю, зараз прийшов час чітко зрозуміти, що нові геополітичні реалії, побудова нової кооперативної системи європейської безпеки та євроатлантичної безпеки вимагає, щоб Україна перестала бути яблуком розбрату між Заходом і Сходом, а стала ключовою ланкою, яка б будувала нову євроатлантичну систему кооперативної безпеки. А це може бути лише у разі постійно нейтральної України. Я віддаю перевагу слову «нейтральна» над словом «позаблокова», тому що перше має чітке визначення як у сучасному міжнародному праві, так і в сучасній геополітичній науці. А головне, що вона має два ключові визначення, бо, по-перше, нейтральність потребує певного міжнародного визнання, а в нас такий процес уже намітився (я маю на увазі Будапештський меморандум, який на політичному рівні фактично визнає Україну нейтральною країною). По-друге, нейтральний статус для України фактично допоможе вирішити таке делікатне питання, як виведення 2017 року з терен України Чорноморського флоту РФ.
Безперечно, є й інші виклики безпеці України. Це — тероризм, злочинність, незаконна міграція, певні територіальні зазіхання з боку деяких політичних кіл сусідніх країн. Однак вони всі є другорядними. На першому місці є чітке розуміння, що наша безпека буде настільки сильною, наскільки вона буде підтримана більшістю українського народу. Тобто повинна бути демократична формула української безпеки. І, по-друге, формула української безпеки має відповідати викликам сучасної глобальної європейської геополітики, а ці виклики дають нам шанс бути стабільною, процвітаючою країною, яка буде територіально цілісною. А також не існуватиме загроз її єдності у разі, якщо вона буде постійно нейтральною державою.
До речі, останнє опитування, проведене Інститутом ім. Горшеніна, показує, що понад 50 відсотків українського населення підтримують ідею нейтралітету та позаблоковості. Можливо, найближчим часом слід опрацювати формулу проведення загальнонаціонального українського референдуму. Я хочу наголосити, що двічі український народ — у 1990 і 1991 роках — на двох референдумах підтвердив ідею постійного нейтралітету України. Оскільки влада не йшла за думкою народу, ми прийшли до ситуації, коли наш геополітичний статус невизначений. Я знову хочу підкреслити, що саме невизначеність цього статусу робить безпекове питання України проблематичним, а головне — що Україна сама по собі є ключовою проблемою безпеки Великої Європи загалом. Фактично Україна — це останнє питання холодної війни, яке залишається невирішеним. Зокрема, мова йде про її статус: яка це країна з точки зору безпекової формули. Тому, на мій погляд, влада і опозиція в цих питаннях повинна, перш за все, зайняти позицію конструктивного діалогу. Тут не може бути політичних кольорів. Якщо підходити об’єктивно і зважено до цієї проблеми, то позиція і сучасної влади, і сучасної опозиції може бути максимально зближеною, якщо за мірило взяти позицію українською народу.
«ЩО СТОЇТЬ ЗА ЗМІНОЮ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТИРІВ У СФЕРІ БЕЗПЕКИ?»
Микола СУНГУРОВСЬКИЙ, директор воєнних програм Центру ім.Разумкова:
— Зараз Україна є об’єктом пильної уваги світової спільноти щодо визначення нами зовнішньополітичних орієнтирів. У цьому сенсі досить знаковими можуть стати заяви представників нової владної команди, «розшифровка» яких дозволяє судити про формування векторів і наступних кроків у зовнішній і внутрішній політиці, зокрема у сфері безпеки.
У виступі Президента з нагоди 18-тої річниці СБУ пролунало: «Сьогодні Україна не повинна робити вибір на користь однієї із систем колективної безпеки». На його думку, вибір України має полягати в «максимально тісній співпраці без інтеграції».
У принципі, якщо в цих словах ключовим є «сьогодні», а метою вважати не забезпечення національної безпеки, а власне євроатлантичну інтеграцію, то із цим твердженням не можна не погодитися. З огляду, з одного боку, на гальмування «євроремонту» в українському домі, а з другого — на негативну реакцію Росії та втому Заходу від недостатньо підкріплених реальними результатами євроатлантичних прагнень України, стає зрозумілим, що продовжувати дратувати сусідів і власне суспільство чутливими зовнішньополітичними темами є недоцільним. Більш виправданим було б взяти короткий «тайм-аут» і зосередитися протягом цього «тайму» на стабілізації внутрішньої ситуації. Втім, що далі?
Дещо прояснюють позицію Президента його слова про нову архітектуру безпеки в Європі, в якій має бути забезпечено «участь не лише країн ЄЄ, але й найближчих сусідів і партнерів ЄЄ. Зокрема, України, Росії, Білорусі, Молдови». Чи виникають сумніви, що ключове слово тут — «Росія»?
Якщо Президент за цими розпливчастими фразами намагається сховати справжні наміри, щоб принаймні тимчасово уникнути нападів опозиції і зовнішнього тиску з боку окремих західних «стратегічних» партнерів, то представники його команди в уряді були менш дипломатичними та «компенсували» недомовки політично коректного Президента. Зокрема, заява міністра закордонних справ про необхідність закріплення на законодавчому рівні позаблокового статусу України (що відповідає умовам коаліційної угоди депутатських фракцій «Стабільність і реформи») свідчить про наміри не сьогодні, а назавжди поставити хрест на євроатлантичному векторі.
Після таких заяв офіційних осіб бажано було б отримати відповідь на запитання, чи можуть позаблоковий статус і «максимально тісна співпраця без інтеграції» вважатися адекватною заміною можливого членства в євроатлантичній системі колективної безпеки, а союз із Росією — членства в ЄС? Зауважимо, що досвід нейтральних Австрії, Фінляндії, Швейцарії і Швеції, на який звикли посилатися прихильники українського нейтралітету, не є аргументом на користь позитивної відповіді: ці країни, перебуваючи у відносно стабільному безпековому оточенні (за винятком хіба Фінляндії, яка має кордон із Росією), вже визначили умови і практично готові до інтеграції в НАТО. Україна ж, яка позбулася ядерної зброї, перебуваючи в оточенні вогнищ заморожених конфліктів, маючи внутрішню політичну нестабільність, недостатньо ефективну систему національної безпеки та деградуючі Збройні сили, намагається добровільно(!) відмовитися від перспектив членства в євроатлантичній системі колективної безпеки.
Якщо як альтернативу євроінтеграційному курсу України розглядати її союз із Росією і членство в ОДКБ, то насамперед слід звернути увагу на мотиви їхнього створення. Мотиви Росії зрозумілі — убезпечення південних кордонів, збереження сфер впливу та домінування на пострадянському і загалом на євразійському просторі. Мотиви решти країн мають «підпорядкований» характер — заручитися допомогою Росії в запобіган ні та протидії існуючим і потенційним загрозам та отримати від неї економічні преференції (відповідно до потреб та особливостей кожної країни), зокрема з метою технічної модернізації національних збройних сил.
Утім, такі мотиви та відповідні очікування не завжди виправдовуються. Російська військова присутність призводить, як правило, до заморожування, а не розв’язання конфліктів. Спроби підсилення військово-політичного співробітництва через запровадження митних, економічних, валютних союзів наражаються на непереборні бар’єри національного егоїзму. Військово-технічне співробітництво звелося переважно до поставок з Росії застарілих і часто технічно непридатних для використання радянських озброєнь. Внаслідок цього більшість членів ОДКБ обрали курс на розширення на двосторонній основі партнерства з НАТО. Отже, в цьому сенсі Україна — не єдиний «подразник» для Росії, як це намагаються представити певні псевдопатріоти.
За цих умов позаблоковість України (а насправді втягування України до союзу з Росією) дійсно сприяло б певному пом’якшенню напруженості українсько-російських відносин. У тактичному плані це відповідає інтересам України. А у стратегічному? З огляду на стандарти життя, темпи розвитку, стан дотримання прав і свобод людини, якщо євроатлантичний вектор означає для України «вперед до Європи», то російський — «назад до Радянського Союзу». Більше того, якщо дехто побоювався, що членство в НАТО сприятиме гіпотетичній появі в Україні тероризму, то у випадку союзу з Росією та з огляду на резонансні теракти на її території (останній — 29 березня у Москві), — він вже на порозі України.
Що стосується створення нової архітектури європейської безпеки, то це навіть не завтрашня перспектива. І стримується цей процес, зокрема, розбіжностями позицій провідних європейських країн у відносинах з Росією, а зовсім не відсутністю «українських ініціатив». З цієї точки зору «Україна на боці Росії» лише посилить російський чинник, ускладнить і ще більше загальмує трансформаційний європейський процес, надаючи Росії час для «обробки» України.
Певні гарантії безпеки міг би надати Україні статус не позаблоковості, а постійного нейтралітету, визнаного впливовими міжнародними суб’єктами (і це — одне з головних проблемних питань). Але постійний нейтралітет стосується воєнної безпеки та не надає жодних гарантій захисту національних інтересів країни на випадок політичного чи економічного тиску (за досвідом нейтрального Туркменістану). Крім того, гарантії воєнної безпеки мають бути підкріплені наявністю боєздатних збройних сил, міцної мобілізаційної системи (а це, зокрема, збільшення чисельності армії, відновлення призову та збільшення терміну військової служби принаймні до двох років), а також реальними оборонними витратами, в п’ять разів більшими (за тим же туркменським досвідом) за наявні українські. Тобто і тут — примарні перспективи.
«ІНОЗЕМНІ ЗМІ ФОРМУЮТЬ СВІТОГЛЯД НАШИХ ГРОМАДЯН»
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, старший викладач кафедри політології Волинського національного університету імені Лесі Українки, політичний оглядач FM-радіостанції «Луцьк»:
— Найбільшим викликом для національної безпеки України є, і в цьому глибоко переконаний, не територіальні претензії і загрози з боку сусідів, а тотальна окупація українського інформаційного простору іншими країнами. Саме іноземні засоби масової інформації нині формують світогляд українських громадян, очима іноземних ЗМІ Україна дивиться на світовий політичний процес, і, що найцікавіше, цими ж очима дивиться і на власний, на внутрішній політичний процес. Саме окупований неукраїнцями український інформаційний простір формує в наших громадян політичну культуру, історичну свідомість, вектор спрямованості внутрішньої політики. Крім того, система національного захисту України занадто забюрократизована. Вона діє дуже неоперативно, згадаймо ситуації з українськими моряками, яких захоплювали сомалійські пірати, ставлення до нелегальних і легальних українських заробітчан у тій же Німеччині. Жодна структура, яка б мала на це реагувати, не реагувала. Згадаймо, що після того, як Україна відмовилася від ядерної зброї, вона зазнала зазіхань на свою територіальну цілісність. Можливо, наступ на обмежене функціонування державної мови декому видається другорядним. Але будь-який варіант двомовності приведе Україну до, так би мовити, «білорусифікації», тобто до знищення державної мови. А це у свою чергу обумовить і знищення національної ідентичності українців. Тому усякі заклики до двомовності у наших обставинах є теж викликом для національної безпеки держави.
Питання ж позаблокового статусу стосується не так його, як пошуку ролі і місця України у світовому політичному процесі. Оскільки ми ще знаходимося у стані пошуку власного самовизначення на політичній арені. Позаблоковість для України — це хаотичне кидання в різні боки. В результаті, нас ні Європа, ні Росія, не вважають серйозним, надійним партнером, з яким можна співпрацювати тривалий час. Нас бояться, бо весь час відчувають, що Україна непередбачувана, після чергових виборів може кардинально змінити свої погляди. Але будучи на перетині геополітичних інтересів НАТО і Росії, будучи ослабленою політично і економічно, Україна не готова до адекватного протистояння зовнішнім загрозам власної державності.
Позаблоковий статус України зовнішніх загроз з боку Росії не скасує, а лише спровокує їх, зробить більш дражливими. Україна знову реалізовує півзаходи, які базуються на політичних деклараціях, заявах. Практика доводить, що позаблоковість обмежує державу у взаємодії з іншими країнами на участь у воєнних конфліктах, мається на увазі миротворча діяльність, яку активно проводять і НАТО, і Росія. З позаблоковістю держава отримує, як це не звучить парадоксально, менші гарантії безпеки, ніж би отримала їх у серйозному блоці.
«НЕЙТРАЛЬНА — ОЗНАЧАЄ ПІДЛЕГЛА»
Тарас СТЕЦЬКІВ, народний депутат України VI скликання, НУ-НС:
— В першу чергу, безпеці України загрожує оголошений курс на позаблоковість. На моє глибоке переконання, Україна як нейтральна держава фактично не має шансів на виживання. Це означає, що рано чи пізно як вона може бути поглинута Росією.
З іншого боку, нейтральність, як її висловлює нова команда і Віктор Янукович, фактично означає згоду на існування нашої держави в так званій сірій зоні — між НАТО і Росією. А це означає, що в таку країну не підуть інвестиції, бо її розглядатимуть завжди як locus minoris — «слабку ланку» в системі міжнародної колективної безпеки. Така країна матиме додаткові ризики стати транзитером наркотрафіку в силу внутрішньої слабкості, транзитером нелегальної міграції, що є для Європи прямою загрозою, і така нейтральна країна (країна «сірої» зони) не буде мати внутрішнього та інвестиційного потенціалу для економічної модернізації. Тобто, це глибоко неправильна і шкідлива концепція, яка насправді нав’язана Януковичу Росією.
В зоні привілейованих інтересів Росії «Україна нейтральна» означає «Україна підлегла». Це така собі видозмінена форма повернення до Радянського Союзу — формально незалежний статус, а реально — напівколонія.
Готовність протистояти таким тенденціям залежить від тривалості інформаційно-просвітницької роботи, а також ефективність діяльності опозиції країни. Немає практики присвоєння країни собі самій статусу нейтральності — його лише можуть надати країні великі політичні гравці.
В найближчій перспективі протистояти такому де-факто позаблоковому статусу (а Україна і дійсно є поза різними блоками) буде складно, якщо не неможливо. Хоча в такому статусі окрім всіх ризиків інших криється ще й військова небезпека.
Але в певній середньостроковій перспективі (два-чотири роки), коли двері НАТО відкриються, Україна має бути готова. Опозиція ж повинна бути готова прийти до влади, і врахувавши помилки 2005—2009 років свого перебування при владі, запропонувати Західному світові таку стратегію і підходи, які б дали нам можливість ввійти до системи західної колективної безпеки.
«НАЙГОЛОВНІШИЙ ВИКЛИК — ВІДСУТНЯ ТЯГЛІСТЬ ВЛАДИ»
Ігор ГУЛИК, політичний експерт, журналіст (Львів):
— Найголовнішим викликом для національної безпеки України, на мою думку, є відсутність консенсусу її політичних еліт, тобто відсутність спільного розуміння керунку, в якому має просуватися держава. Кожна нова влада починає переписувати закони, отже маємо ще одну загрозу — абсолютний хаос у правовому полі країни, коли вже не діє ні Конституція, ні закони, коли переписуються окремі установчі документи держави. Я вже не кажу про інші, можливо, дрібніші загрози — наприклад, інформаційну безпеку.
Щодо нейтрального статусу України, то говорити про нього, мені здається, взагалі не доводиться. Я скептично ставлюся до цієї ідеї, тому що, як правило, нейтральні країни, наприклад Швейцарія чи Австрія, з’явилися на мапі світу в результаті якогось консенсусу більших світових потуг (зокрема, Австрія — Америки й Радянського Союзу після Другої світової війни). Щодо України... Наші політики люблять говорити, що це є міст між Сходом і Заходом, але мені здається, що саме географічне розташування не дозволяє зайняти Україні нейтральну позицію. Те, що Україна позбулася ядерної зброї, що Президент Янукович, перебуваючи на великому самміті з питань ядерної безпеки в США, відмовився від використання збагаченого урану — це кроки, які б мали продемонструвати, що Україна хотіла би набувати певного нейтрального статусу. Мені здається, що ці кроки, швидше, спричинені не стільки майбутнім статусом України, скільки бажанням виторгувати у світу, зокрема — в Америки, додаткові гроші в умовах кризи, які можна було би використати, як це часто буває в нашій країні, не за призначенням. Чому Україна не може бути нейтральною країною? Тому що вона справді перебуває на розломі цивілізацій, і це, фактично, призвело б до її розколу. Мені видається, що фактор перебування Чорноморського флоту також діє не на користь нейтрального статусу України, і це ми бачили під час російсько-грузинського конфлікту, коли Чорноморський флот, будучи воюючою стороною, базувався на території України, і, якщо б Грузія мала інші відносини з Києвом або володіла достатнім потенціалом, то по території України було б завдано удари у відповідь. Весь цей комплекс, як на мене, свідчить про те, що Україна не зможе набути нейтрального статусу. Радше, вона буде розриватися між євроатлантичними устремліннями Правобережжя, де домінують такі настрої, і між проросійським вектором Сходу і Півдня.
«ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ — ЗГОРТАННЯ СВОБОДИ СЛОВА»
Володимир ПРИТУЛА, керівник комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Мабуть, ще ніколи для національної безпеки України не було стільки реальних викликів, як нині, коли серйозні зовнішні загрози поєднуються з потужними внутрішніми ризиками. Навіть на початку 1990-х років становище не було таким небезпечнім. Ситуація у світі тепер така, що Україна може потрапити в дуже велику небезпеку. Останнім часом в Україні надміру посилився зовнішній вплив російської влади на українських політиків та державні органи влади, вони стають все менш самостійними, надміру залежними від поглядів і впливу Москви. По-друге, національній безпеці країни загрожує засилля російського бізнесу, який, як відомо, повністю політично залежний від Кремля. І їхні бізнесові інтереси є просто політичними інтересами, які визначаються з-за кордону. Загрозою для України є політична нестабільність на півдні — суперечливість процесів в Придністров’ї, нестабільність на південь від Чорного моря, а також настрої певних політиків Румунії щодо висунення територіальних претензій до України.
В такій ситуації статус нейтральної країни, який пропонується нинішньою владою, може стати одним із джерел наступних загроз. Нейтральності не можна досягнути при наявності іноземних військ на території України, оскільки де-факто це свідчить не про нейтралітет, а про реальне входження України в один із блоків. І у випадку конфлікту вона автоматично і не зі свої волі опиняється на боці тієї країни, яка розташовує тут свої війська, а значить потрапляє під нищівний удар іншої сторони. За таких умов не можна навіть говорити про можливість нейтралітету. Крім того, у випадку дійсного нейтралітету, тобто за умови, що з України буде виведено Чорноморський флот РФ, завдання підтримки власної безпеки вимагає надто багато сил і засобів. Країна стоїть перед необхідністю мати потужними всі роди і види військ — флот, авіацію, артилерію, ракетні та механізовані сухопутні війська, розвідувальні та контррозвідувальні служби. Це значно дорожче, ніж колективна система безпеки, і країна змушена буде виділяти значно більші кошти з бюджету, а значить стримувати свій соціально-економічний розвиток. А чи дозволить це зараз та економічна ситуація, в якій є країна, тим більше, що ми добре знаємо небажання української еліти витрачатися на утримання та навчання війська? Тому забезпечити нейтральний статус Україні буде надто складно, тож вона стане надзвичайно вразливою, оскільки не бере участі в жодній системі колективної безпеки.
Значною загрозою національній безпеці України стає, з одного боку, згортання свободи слова, свободи преси, які вже чітко намітилося в роботі державних органів влади, а з другого — робота українських телеканалів, які останнім часом посилили практично антиукраїнську діяльність, спрямовані на русифікацію своєї аудиторії, вони стають все більш жовтими та все менш соціально-відповідальними, серед них і державний телеканал.
«НАС ІЗ ЗАХІДНИМ СВІТОМ ЄДНАЮТЬ ДЕМОКРАТИЧНІ ЦІННОСТІ»
Геннадій МАХОРІН, старший викладач кафедри історії Житомирського державного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук:
— Українські землі тривалий час були і є на межі західної і східної сфер впливу, і приклади нашої національної історії свідчать про тяжіння українського народу до європейського простору. Чому відсахнулися від Візантії княгиня Ольга, а за нею і її син Святослав (в останній період свого князювання)? Тому що ця держава з її системою влади намагалася домінувати, а інші європейські держави цього так відверто не виявляли. Вже тоді було зрозуміло, що нас із західним світом єднають демократичні традиції. З тієї ж причини намагалися унезалежнитися від впливу Московії-Росії українські гетьмани Іван Виговський та Іван Мазепа. На європейські культурні цінності закликав орієнтуватися Микола Хвильовий — подібних прикладів можна наводити багато. Історичний досвід України вказує на необхідність заручатися підтримкою інших держав задля гарантій зовнішньої безпеки. Залишитися самими — це означає стати більш вразливими, особливо коли мова йде про державу, яка не досить сильна, щоб займати самодостатню позицію. Тому і сьогоднішні дискусії про можливий позаблоковий статус України, на мій погляд, недалекоглядні. З другого боку, розмови про створення нової системи європейської безпеки навколо Росії теж не є перспективними. Існуюча система колективної безпеки (НАТО) перевірена часом, життєздатна, і тому Україна має стати її органічною частиною.
