Нова виставка Олександра Глядєлова «Небо без янголів», що відкрилася в київській «Я-галереї», є доволі незвичною для цього фотохудожника.
Адже Глядєлов (інтерв’ю з ним дивіться у «Дні» від 20 березня ц. р.) є визнаним майстром соціального фото. Його найбільш відомі проекти присвячені безпритульним дітям та, в рамках місій міжнародного руху «Лікарі без кордонів», людям, хворим на СНІД і туберкульоз. Тут же — експозиція, присвячена небу, добірка робіт за останні півтора десятки років.
Власне, небо далеко не на всіх світлинах. Можна навіть сказати, що це все, скоріше, про відстань до неба. Вищий світ і янголи здаються нескінченно далекими від безпритульного, що замерзає біля Курського вокзалу (Москва, 2003) і від вихованця Закарпатського інтернату для дітей-інвалідів, що спить у літній альтанці, притискаючи до себе гілку ялинки (Вільшани, 2004). Між цими двома образами — барельєф на стіні храму (Харківщина, 2007), скорботний Христос — він і завершує етичну вертикаль у своєрідному триптиху.
І так із більшістю робіт. Якщо нема неба на самій роботі — воно присутнє в сусідніх фото; або, навпаки, його немає настільки, що стає чіткіше зрозумілою друга частина назви — «без янголів». Тому поруч плачуть безпритульні дітлахи, котрих забирає міліція (Дніпропетровськ, 1998), дивиться в нікуди смертельно хворий татуйований в’язень (Киргизстан, 2007), вишиковуються перед воротами жіночої колонії десятки постатей в однакових фуфайках і хустках (Росія, 2001), а небо прямо перед ними, вище й більше за ті ворота. Спрацьовує навіть позичений образ: на ліжку в будинку для літніх людей (Литва, 2004) лежить собі жіночка, посміхається, видно, що вже й ходити сама не подужає — а над нею на стіні пасторальний фотопейзаж з горами та озером, і це здається символом більш ємним, аніж банальні фотошпалери: стиснута пам’ять, вікно у прожиті роки, котре і гріє людину на порозі відходу.
Небозвід у Глядєлова переважно похмурий, вкритий хмарами, або, як було сказано, відсутній; але часто наявна якась особлива деталь, «пунктум» (поняття введене знаменитим французьким культурологом Роланом Бартом), що, попри свою буденність, притягує погляд, надає додадковий смисловий вимір всьому зображенню. На передньому плані — всім відомий постамент з написом «Ленін» (Київ, 1997) на бульварі Шевченка напроти Бесcарабського ринку, однак погляд притягує маленька постать бабусі в глибині кадру, і навіть не стільки вона, скільки ціпок, на який вона спирається: саме співставлення цих двох опор — масивного постаменту гранітного вождя й ціпка у немічній руці — то вже готова історія цілої країни. Новітня частина тієї-таки історії — розвилка дороги на Колочаву (Закарпаття, 2008) — тут є кілька ошатних херувимів на білих стовпах, але дивишся все одно на віз на задньому плані, на коняку, якого поганяє так само, мабуть, почорнілий від щоденної роботи ѓазда. Напівоголений чоловік цілеспрямовано дереться по ярмарковому стовпу до нехитрих нагород («На сільському фестивалі», Нижнє Селище, Закарпаття, 2004), однак вище ширяє птах — ще кращий і цілком недосяжний приз. Другий птах пролітає між низькими хмарами і присмерковим морем (Крим, 2008) — майстерна, зовсім не туристична світлина, однак так, цілком імовірно, й виглядає море більшу частину часу, коли його ніхто не бачить, коли воно живе власним життям.
Інколи ж достатньо прочинених дверей, щоб утворити образ просто біблейської сили — ягня зазирає з двору в темну комору («В колонії №33», Киргизстан, 2007), більше нічого не треба, окрім цього контрасту між темною порожнечею і насиченим світлом, з якого виростає овеча голова: тут все і про спокуту, і про гріх, і про прощення, і про страждання.
Та й чи потрібні в такому світі інші крилаті створіння, окрім птахів, адже пекло і рай поруч на одних вулицях: трагікомічний портрет вихованця колонії для неповнолітніх правопорушників (Росія, 2002) з перебинтованим носом сусідить з фотографією безпритульного кандидата до цієї колонії. Малий сидить собі на парапеті біля Гостинного двору у Санкт-Петербурзі (2003), і обличчя в нього замріяне й по-справжньому янгольське, і неба в нього над головою — цілком досить для всіх, але так виходить, що комусь дістається привілей безперешкодно дивитись угору, а комусь лишається тільки заѓратоване вікно або стеля туберкульозної палати.
Виставка Глядєлова не доводить існування янголів і не спростовує його. Вона пропонує сходинку в небо — першу, — яку побудувати найважче.