Директор Хованського кладовища Москви Юрій Панасенко спершу відмовився називати місця розташування могил, де поховані жертви терористичних атак у московському метрополітені. Він послався на порушення принципу приватності та на мотиви безпеки і кивнув головою на розташовані перед будинком адміністрації кладовища лавки, зайняті міліціонерами-курсантами. Та й на підході до кладовища люди в міліцейській формі траплялися на кожному кроці.
Побачивши журналістське посвідчення, він попросив начальника охорони на ім’я Максим показати журналістові могили, але при цьому заборонив фотографувати. Максим, чоловік років тридцяти п’яти, запросив мене до своєї старенької «Ауді» та повіз на територію кладовища. Пояснив, що пересуватися пішки було б значною втратою часу, оскільки територія цього сумного закладу становить майже двісті гектарів (для порівняння — Байкове кладовище в Києві має площу 72,47 гектари). Хованське кладовище знаходиться у п’яти кілометрах на південний захід від Москви, між Київським і Калузьким шосе.
Свіжі могили Щукіної Юлії Євгенівни, 1977 року народження, і Пермякової Ганни Юріївни, 1975 року народження, знаходяться на віддалі метрів шести одна від одної в центральній частині кладовища. Дерев’яні хрести завалені квітами й вінками зі скорботними написами.
Похорон охороняли восьмеро працівників приватної охоронної фірми, яку на кладовищі очолює Максим.
— Була вказівка керівництва кладовища, і ми не допускали до церемонії сторонніх. У тому числі і журналістів, — розповідає Максим. — Родичі цих двох загиблих не бажали давати інтерв’ю. Ну і, мабуть, боялися якихось терористів.
«РОЗІРВАТИ ЇХ ВЛАСНОРУЧ»
Дорогою на північну частину кладовища Максим розповідає, що він народився і виріс у Казахстані, але поїхав звідти, бо казахи «почали пресувати», вимагати для роботи знання казахської мови. Він вивчав казахську у старших класах школи, але знає погано. Вдосконалювати її не став. «Вона мені не треба», — сказав Максим. Зараз живе в містечку Кінешма Івановської області, що розташоване від столиці за п’ять годин машиною. Раз на три дні приїздить на чергування до Москви.
На північній частині ми знаходимо могилу Лозіної Валентини Михайлівни, 1951 року народження.
— Якби мені трапилися чеченці, то я б їх розірвав власноруч, — каже Максим, споглядаючи могилу, — це ж нелюді. Наші хлопці з охорони кажуть те ж саме. Вони мріють взяти автомат і відро патронів. І пустити їх проти чеченів.
— Усіх чи терористів?
— Та всіх. Наша влада винна. Треба було бомбами їх закидати — і не було б проблеми. Це ж треба таке — вони мирних людей вбивають!
— Так серед них же повно людей, які теж є жертвами цієї війни, як і росіяни, — кажу я.
Максим нічого не відповідає, повертається і йде до машини. Ми відвідуємо ще три могили — Турусова Олександра Євгеновича, 1958 року народження, Воронецького Дмитра Валерійовича, 1965 року народження, і Антонова Бориса Вікторовича, 1982 року. Останню могилу знайшли не одразу. Максим попросив гробокопача нагадати, де вона знаходиться. Той сказав, що директор заборонив показувати могили. Лише після запевнень, що Максим має дозвіл, той підвів нас до свіжого пагорба.
— Жириновський казав, що третя світова війна неминуча, — ділиться дорогою назад Максим, — так я би пішов воювати. Якби я знав, що моїй дочці буде краще від того, то пішов би воювати.
— А хіба від війни буває краще? — питаю я.
— Якби моїй дочці було б від цього краще, то я пішов би, — знову повторює Максим і мовчить решту дороги.
ЧЕЧЕНЦІ МАЮТЬ ЗАШИТІ КИШЕНІ
У магазинах Чечні костюми продаються із зашитими кишенями. Цей факт повідомила мені адвокатка Роза Магомедова. Купуючи костюм, чеченці, як правило, не розрізають кишені.
— Так ми уникаємо, щоб нам підкинули наркотики чи інший компромат і заарештували, — пояснює клієнт Рози, двадцятиоднорічний Аслангірі, студент одного з московських університетів.
Роза розповідає, що свого часу чоловікові її сестри підклали гранату в кишеню і заарештували. Про це навіть писала покійна нині журналістка Анна Політковська. «Він гуляв по Москві з гранатою в кишені, — іронічно каже Роза, — при тому, що кишені його були зашиті». Вона вважає, що підкидання компромату чеченцям з боку правоохоронних органів стало звичним явищем.
Її клієнт Аслангірі — інгуш, що є дуже близькою до чеченців народністю. Він розповідає, що проходить свідком у справі про крадіжку, в якій підозрюється його знайомий. Після терактів, що сталися 29 березня, проректор університету почав активно цікавитися його віросповіданням. Потім видав наказ про відрахування молодого чоловіка з університету, мотивуючи це порушенням правил гуртожитку.
Бесіда відбувається у приміщенні правозахисної організації «Громадське сприяння», з якою співпрацює Роза. Вона вбачає у виключенні Аслангірі елементи дискримінації за національною ознакою і збирається відстоювати права молодого чоловіка. Роза вголос міркує, що робити — чи то зразу звертатися до суду, чи то спершу написати листа проректорові.
Вона у Москві з 1999 року. Родом із козацької станиці Червлена, що на півночі автономної республіки. Саме там Лермонтов написав свою козацьку колискову зі словами «Злой чечен ползет на берег, точит свой кинжал...». Була наймолодшим директором школи в республіці. Після того, як у її колишнього чоловіка-міліціонера виникли непорозуміння з тамтешньою владою, вони перебралися до столиці Росії. Непорозуміння, за її словами, були спричинені війною.
У той час пролунали перші вибухи, які пов’язували з чеченськими терористами. Чеченців тоді на кваліфіковану роботу взагалі не брали. Роза працювала продавчинею на ринку, торгувала овочами і фруктами, а також газетами. «У інших прибутки хороші, а в мене — збитки, — каже Роза, — не пристосована я до торгівлі».
Стикалася вона і з хамством міліції. Свого часу її затримали і, хоча в жінки була дуже висока температура, завели до відділку, протримали години дві, при цьому казали, що будуть боротися до останнього чеченця. «Справа не в тому, що наклали штраф за відсутність реєстрації, а в тому, головне, — що мене принижували», — каже Роза.
Вона вважає, що й досі так перебивалася б, якби не «Громадянське сприяння». Ця організація допомогла, щоб Розі оплатив вищу освіту юридичну освіту швейцарський благодійний фонд. Вона не має дітей і вважає, що саме це дозволило їй вижити. Роза досі не влаштована у побутовому сенсі. Винаймає двокімнатну квартиру разом із двома іншими чеченками. Платять за неї 27 тисяч рублів, це при тому, що 30 тисяч приблизно еквівалентні тисячі доларів.
Роза тепер захищає права чеченців. Вважає, що справа Аслангірі — перша ластівка. Їй телефонували чеченці й казали, що бояться виходити на вулицю. Переважна їхня більшість живе у Москві без реєстрації, бо сама система реєстрації багатоступінчаста і складна. Крім того, москвичі, які здають квартири, не хочуть платити податки, тому і не реєструють своїх мешканців. «І якщо зараз почнеться античеченська хвиля, — каже Роза, — то почнуть ходити по квартирах». Вона не виключає репресій щодо чеченців як з боку як влади, так і громадян.
Заступник Голови координаційної Ради Асоціації чеченських громадських і культурних об’єднань Саїд-Хамзад Геріханов звертає увагу на те, що дуже часто російські політики свідомо «переводять стрілки» на чеченців навіть тоді, коли нема доказів їхньої причетності до злочинів. Зразу заявляють про «чеченський слід» — і це цитують всі засоби масової інформації. А потім, коли засуджують когось, і цей хтось виявляється не чеченцем, то це подають ніби між іншим, і ніхто не вибачається.
Притому він відзначає, що в останні роки безпідставного пресування чеченських студентів стало значно менше. Але не виключає, що після терактів тиск на них з боку правоохоронців знову відновиться (тим більше, що часто конфлікти між чеченцями і росіянами провокуються свідомо). Зокрема, згадує, як на сайті організації «Рух проти нелегальної імміграції» з’являлися провокативні повідомлення, що спонукали до конфлікту.
Голова Національної ради «Руху проти нелегальної імміграції» Володимир Єрмолаєв заперечує звинувачення і каже, що чеченці самі можуть давати підстави для закидів. Згадує приклад карельського міста Кондапога, коли шестеро вихідців із Чечні та Дагестану в побутовій бійці вбили двох місцевих мешканців і дев’ятьох поранили. Лише обурення місцевого населення і масові безпорядки примусили засудити вбивць.
Пан Єрмолаєв вважає, що кавказці дуже часто ведуть себе зухвало і цим провокують невдоволення.
СПАСИБІ ДЕРЖАВІ ЗА ПОТУЖНЕ ПІДПІЛЛЯ
За інформацією ЗМІ, вину за теракти 29 березня нібито взяв на себе лідер чеченських сил опору Доку Умаров. Але він тут же спростував це і поклав вину на ФСБ. Спостерігачі твердять, що в нього є підстави для цього.
1999 року після трьох висаджених у повітря будинків у містах Буйнакську, Волгодонську й Москві, коли загинуло 307 осіб, політики також звинувачували в цьому чеченців. Але потім у Рязані затримали двох чоловіків, які заклали у підвал будинку мішки з вибухівкою. Ними виявилися співробітники ФСБ. До сьогоднішнього дня не з’ясовано, що це були за люди.
Аналітики відзначали, що після терактів глава уряду Володимир Путін виголосив жорстку антитерористичну промову — і відповіддю на теракти було відновлення бомбувань Чечні. Рейтинг вихідця з ФСБ Володимира Путіна виріс до хмар, і він був обраний президентом Росії.
Спостерігачі звертають увагу на те, що нині рейтинг влади йде донизу. Масові протести стають все гучнішими. Тож, не можна виключати, що й до терактів 29 березня також доклала руку ФСБ.
Член Ради правозахисного центру «Меморіал» Олександр Черкасов твердить, що нинішній тероризм має кілька складових. Зокрема, одного з найбільших терористів Шаміля Басаєва і його бойовиків готував уряд Російської Федерації для війни початку дев’яностих років минулого століття — для війни у Грузії на стороні Абхазії. «Виростили з чеченського студента терориста номер один», — каже він.
Російські урядові війська також застосовують терористичні методи. Почалося 1995 року із захоплення заручників у чеченському райцентрі Шатой. Командир військового підрозділу оголосив, що все населення райцентру вважається заручником. У серпні 1996 року група спецназу «Оборотень» Ангарського полку внутрішніх військ захопила у Грозному лікарню і оголосила головному лікарю, що він буде живим щитом.
1995 року до Чечні приходить ісламський фундаменталізм. Таким чином поєдналися російський державний тероризм із ісламським. До 2002 року місцеве населення ще прихильно ставилося до федеральних військ, але врешті воно переконалося, що урядові війська нічим не кращі від терористів. А точка неповернення була — захоплення 2002 року театрального центру на Дубровці. Після цього уже складно уявити якийсь переговорний процес.
Контрпродуктивні дії держави створили потужне підпілля. Тепер воно переросло в загальне кавказьке підпілля. Воно не має політичної програми. Воно існує в іншому вимірі. І на сьогодні діалог з ним неможливий.
За час чеченських воєн федерали викрали приблизно 3000 людей, які підозрювалися у зв’язках з терористами. Але замість судів на них чекали секретні в’язниці й катування. Лише один представник федералів був покараний. Це Сергій Лапін. Наша співробітниця Наталя Естемірова висвітлювала ці події; писала про це Анна Політковська, і адвокат Станіслав Маркелов забезпечував захист потерпілих так, щоб не було можливості оскаржити вирок. Усі троє були вбиті.
...У московському метро у години пік все ще можна знайти вільне місце. Населення столиці Росії все ще боїться їздити в метро. Так само було 2004 року між станціями Автозаводська і Павелецька, коли загинула 41 особа. Потім народ знову почав їздити.
