Національний інформаційний простір України програно. Газета «День» уже неодноразово говорила і вигукувала це. Тут маємо цілий комплекс запитань і проблем, нарешті визнаних і публічно озвучених на засіданні РНБОУ. Ідеться про доповідь «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» Раїси Богатирьової 21 березня. Уперше за кілька років предметом розгляду стала національна безпека в інформаційній сфері. У доповіді були зазначені питання, які, на думку пані Богатирьової, потребують невідкладних рішень, а також можливі шляхи їх вирішення — на жаль, ефемерні, позбавлені конкретики і давно «пережовані». Поза тим, чи означає ця доповідь, що держава нарешті перейматиметься тим, що відбувається у цій стратегічно важливій сфері? Це запитання стало головним приводом для розмови «Дня» з народним депутатом України Миколою ТОМЕНКОМ.
— Доповідь секретаря РНБО щодо забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері я визначаю як запізнілу констатацію факту. Основний її текст — це кількарічні доповідні записки українських інтелектуалів, Національної радіокомпанії України, громадських інститутів. У тексті зустрів знайомі до болю фрагменти того, що ми писали і говорили раніше. Уперше з’явилася критика Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, а до цього складалося враження, що її перетворено на ринок ліцензій для багатих мовників. Для прикладу: Національна радіокомпанія України за останній період отримала з десяток ліцензій у віддалених селах та містах Волині, Рівненщини. У той же час ліцензії віддавалися переважно «модним» FM-радіостанціям, якi популяризують російськомовну культуру. Хоча очевидно, що потребує державної підтримки, передовсім, Національне радіо (під цим я розумію три канали: УР-1, «Промінь» — як радіо музичного формату та УР-3 — як освітнє радіо). Необхідно звертати увагу і на ті комерційні радіокомпанії, які є найбільш успішними. Аналіз засвідчує, що на регіональному рівні є доволі багато комерційних структур, які, на мою думку, виконують умови ліцензії — з точки зору програмного наповнення, мови, просвітницьких програм тощо. Наприклад, рівненське «Радіо Трек». Подібних радіокомпаній на регіональному рівні багато. Вони працюють, передовсім, як українські інформаційні, просвітницькі та музичні радіостанції. За умови рівних позицій, скажімо, «Взрослого радио» і «Радіо Трек», треба надавати перевагу тим, хто виконує заявлені умови ліцензії...
— За цим і мала би слідкувати Нацрада...
— Звичайно, адже Нацрада — державна, а не комерційна структура, яка з аукціону продає частоти. Доповідь секретаря РНБО — ніби позитив. Але я — реаліст і розумію, що системної роботи в цьому напрямку не передбачається. Адже на сьогодні немає чіткого розуміння того, що таке державна інформаційна політика, її стратегія, принципи, пріоритети, і чим повинні займатися інститути державної інформаційної політики — Держкомтелерадіо, Нацрада, парламент та уряд, врешті-решт.
— У доповіді Раїси Богатирьової було наголошено на тому, що міжвідомчі суперечки значно гальмують усі позитивні перетворення в інформаційній галузі. Очевидно, відповідальні мають бути чітко визначені. Їх не може бути — як наводиться у доповіді — понад 20 осіб, які причетні до виконання тих чи інших завдань і програм...
— Конституцією передбачено функціонування двох найважливіших інституцій у цій сфері — Нацради та Держкомтелерадіо. Про Нацраду ми вже говорили. Що стосується Держкомтелерадіо, то це орган, який мусив би займатися виробленням державної політики в інформаційній сфері, тим більше, що Конституцією передбачено, що голова цього органу обирається Верховною Радою. Я, як людина, яка творила чинне законодавство у галузі ЗМІ, зараз не можу сказати, чим займається ця структура. Знаю лише про один проект — запровадження цифрового телебачення із залученням фантастично високої суми з держбюджету. Я виступаю проти такого проекту.
— А як ви тоді бачите шлях упровадження цифрового телебачення?
— Я не розумію, як можна робити подібні проекти мільярдними бюджетними коштами? Спочатку експертна спільнота повинна визначити єдиний логічний для України шлях упровадження цифрового мовлення. Варіантів, як зробити це без бюджетних коштів, є безліч. Можна використовувати інфраструктуру, скажімо, вже діючих каналів. Якщо концепція цифрового мовлення передбачає, що воно буде приватним, то навіщо тоді державі вкладати кілька мільярдів гривень у те, що буде колись приватизоване? Тому треба зупинитися, звернутися до експертів і запитати: як нам цивілізовано, не крадучи бюджетні кошти, зробити цифрове мовлення в Україні.
З приводу доповіді Раїси Богатирьової маю сказати, що великої надії вона в мене не викликає ще й тому, що РНБО не є інститутом, який безпосередньо може проконтролювати й забезпечити умови для функціонування нормальної державної політики в інформаційній сфері. Це так — поставили фішечку, що розглянули питання інформаційної безпеки... Нацрада хоч раз серйозно розглянула питання змісту мовлення? Так, вони намагаються враховувати слабкості керівництва країни — проаналізували, як, наприклад, виконується указ Президента щодо вшанування річниці Голодомору... Але треба говорити про стратегічні речі. Зараз мінімум 70% реклами суперечить чинному законодавству по контенту. Коли я був головою комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, мені вдавалося зупинити кричущі порушення законодавства про рекламу, тому що ми постійно моніторили ситуацію, збирали рекламістів, керівників каналів і рекламні компанії. Ми застерігали, щоб вони не гралися із законом і не дурили нікого, запевняючи, що начебто діють у рамках такої-то статті. Не може з контенту випливати зневага до викладача, вчителя, медика. Не можна популярним особам створювати на телеекранах образ сучасної модної людини, яка обов’язково має пити визначене пиво чи курити якісь сигарети... Якщо би взаємодіяли Держкомтелерадіо, Нацрада, експертна комісія з питань суспільної моралі, уряд і парламент, тоді спільними зусиллями можна було би уникнути порушень законодавства у цій сфері. Експерти і громадськість постійно наголошують, що територія українського інформаційного простору звужується — не тільки по відношенню до мови, а перш за все — до змісту, до українських цінностей. Тому потрібно повертати у вітчизняний медіапростір загальнолюдські та українські цінності. І це мусить бути генеральна лінія нашої влади.
— Що повинно бути визначальним — так би мовити, відправною точкою у цій генеральній лінії?
— Якщо ми хочемо прогресу, мусимо говорити про повернення у медіа цінностей суспільної моралі, а не лише цінностей культурологічних. Медіаскандали і «чорнухи» вже себе вичерпали, комерційні канали у масі своїй прибуткові. Раніше продюсери переконували нас у тому, що їм треба грошей заробити, а потім вони будуть знімати українські фільми, робити просвітницькі програми, говорити про українську культуру. Але ситуація досі не змінилася. Уже стільки грошей заробили, що можна ринок якісно змінити... І виявляється, цього просто ніхто не хоче робити. Сьогодні поява суспільно значущих проектів — швидше, виняток. Під час різних обговорень лунають різкі заяви, що це не актуально, не вигідно, не модно. Українське суспільство дивиться російські серіали — вони якісні, але там пропагуються російські герої, російські державні діячі, російські звичаї, символи тощо. Виходить, що в українців — одне життя, а через телебачення вони живуть цінностями іншої країни. Зараз я не бачу критичної маси саме українського медіаринку, який був раніше. Можливо, змінилися менеджери. У 2002—2005 роках спроби робити інноваційні проекти на комерційних каналах були. Наприклад, колишній продюсер «Інтеру» Владислав Ряшин разом зі своєю командою зробив блискучий TV виклад української історії у комп’ютерній версії. Зараз, до речі, компанія Ряшина робить для російського телебачення проект про історію Росії. А в Україні, виявляється, власна історія не потрібна нікому, виготовляють суцільний таблоїд.
— Це, очевидно, пов’язано перш за все з політикою власників. Ми вже давно пишемо про те, що український інформаційний простір продано. І тут виникає питання про громадське телебачення...
— Можна і власників переконати в тому, що треба шукати баланс між прибутком і мораллю, між інстинктом і цінностями. Як давній прихильник громадського телебачення я завжди казав, що насправді серйозно воно нічого не змінить. Громадське мовлення треба запроваджувати. Але треба і комерційне мовлення наближати до стандартів суспільного, бо воно ніколи не буде конкурентним. Це, швидше, допомога тим людям, які є комунікаторами культури. Отут якраз відомих громадських та культурних діячів, істориків можна залучати. Не по сільських клубах вони повинні їздити, а мовою телебачення говорити з новим поколінням.
— У вашому професійному житті намічається цікавий новий поворот. У той час, як медійники намагаються потрапити у владні кола, ви рухаєтеся в зворотному напрямку, працюючи над програмою «Почни нове життя», яка скоро з’явиться на телеканалі ICTV. Ви розчарувалися в політиці? Що це за проект?
— Я із жахом дивлюся на те, як активний, здоровий спосіб життя залишає територію України. Це стосується не тільки сільської місцевості, навіть у Києві скоро взагалі не залишиться спортивної інфраструктури. В цій ситуації подвійна проблема — з одного боку, немає відповідних умов для спортивного життя, з другого — немає моди на здоров’я, спорт. Активний спосіб життя був нормою нашого покоління, але, на жаль, тепер цінності змінилися, повернути моду на здоровий та спортивний спосіб життя, особливо у молодих людей, — завдання непросте. Його можна реалізувати лише популярною мовою телебачення та спільними зусиллями відомих політиків, зірок спорту й шоу-бізнесу. Тому я намагався організувати домовленості між ЗМІ та відомими людьми, щоб популярні люди переконували, що активний спосіб життя має свої переваги. Я запропонував кільком керівникам телеканалів подумати про це. Телеканал ICTV зацікавився... Було вирішено, оскільки я є автором ідеї, то перші 12 передач вестиму я. Стартує тижневик «Почни нове життя» на Великдень — 27 квітня, о 13.00. У програмі будуть три головні герої: ведучий, відомий спортсмен, який допомагає розповісти про конкретний вид спорту, і зіркова людина, яка своїм прикладом теж показує, що це є дуже важливо, цікаво й корисно. Наприклад, у програмі, присвяченій бігу, братимуть участь олімпійська чемпіонка з легкої атлетики Інесса Кравець, рекорд якої у потрійному стрибку досі ніхто не може побити з 1995 року, та відома співачка Лама... Вважайте, що наша програма присвячена ідеології здорового способу життя. Слово «спорт» ми вирішили не вживати, оскільки нашому суспільству передовсім потрібні уроки здоров’я, а вже потім — спорту. Мені хотілося б, щоб інші ЗМІ підтримали нашу ініціативу — «Здоровим і спортивним бути модно». Програма «Почни нове життя» — лише перший крок, який має привернути увагу людей до можливості активно, цікаво й з користю використовувати свій вільний час.
— Ваш фонд «Справедлива Україна» спільно з Національною радіокомпанією України випускатиме аудіовидання творів української класичної літератури. Останнім часом в Україні починають з’являтися проекти, спрямовані на підтримку культури. Багато чого, зокрема, робить Олег Скрипка. Які з цих проектів вам здалися найефективнішими?
— На жаль, більшість культурологічних проектів проводяться у нас виключно за бюджетні кошти. Я вважаю це неправильним, адже часто взагалі дуже мало українського та патріотичного у подібних заходах. Згаданий вами Олег Скрипка хороший тим, що залучає до цього ще й бізнес. Стосовно проектів, які проводить фонд «Справедлива країна», то я гордий з того, що жоден з них ані копійки не використав із держбюджету. Всеукраїнська акція «Сім чудес України», серія етнофестивалів, «Спортивні ігри України», акції «Пізнай Україну», тепер проект «Сім природних чудес України» організовувалися фондом виключно за кошти спонсорів. Нам потрібно посилити комерційну складову проектів, спрямованих на українську культуру, які сьогодні практично виключені з бюджету. Ми останніми роками видавали цікаві книжки, але накладом лише 500—1000 екземплярів. Кільком важливим особам подарували — і наклад розійшовся. Що це змінило? Треба навчитися робити масові проекти, вчитися на тому, як працювала «Просвіта» початку XX століття, коли в умовах російського тиску видавала українські книжки накладом 50—100 тисяч. Також треба працювати над інноваційними проектами. Наприклад, мій Фонд за сприяння Національної радіокомпанії України видав компакт-диск «Головні пісні та мелодії України», який з вересня минулого року вдалося поширити у школах та будинках культури десяти областей України. До цього диску увійшли 17 музичних творів, серед яких Гімн України, «Молитва за Україну», козацькі марші, «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Україна», «Києве мій» та ін. До Дня Європи, 17 травня, планується випустити аудіовидання «Лебеді материнства: Живий голос Василя Симоненка», до якого увійдуть унікальні записи авторського виконання поетом своїх творів, а також кращі фонограми поезій Василя Симоненка та музичні твори на його вірші з фондів Українського радіо. Крім того, до Дня незалежності планується випустити для шкіл та ВНЗ аудіовидання «Класика української літератури: Живі голоси». Тут будуть зібрані авторські виконання найвідоміших поетичних та фрагменти прозових творів визначних українських митців — Лесі Українки, Марка Кропивницького, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Василя Стуса, Остапа Вишні.
