Наступного тижня (8 квітня) в Празі російський і американський президенти Дмитро Медведєв і Барак Обама підпишуть нову стратегічну угода про скорочення наступальних озброєннях (СНО). Таку угоду можна назвати історичним досягненням, воно надихне нас на досягнення прогресу в глобальному контролі над озброєннями. Але водночас, тут і зараз, ми маємо також бути готові захищатися від іншої, менш підбадьорливої тенденції.
Поширення зброї масового ураження і засобів постачання — загроза і союзникам НАТО, і Росії. Аналіз поточних тенденцій свідчить, що понад 30 країн мають або розвивають ракетні технології. У багатьох випадках ці ракети можуть, урешті-решт, загрожувати європейцям.
Іран — показовий приклад. Він підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї і, водночас, розвиває ядерну програму, як він переконує, лише в мирних цілях. Але Іран пішов далі того, що необхідно просто для мирної програми. Він приховав кілька ядерних установок від Міжнародного агентства з атомної енергії, грав у хованки з міжнародним співтовариством і відхиляв усі пропозиції про співпрацю Сполучених Штатів, Європейського Союзу та інших країн. Зовсім нещодавно уряд Ірану оголосив плани збагатити свій уран до рівня, який здається несумісним із використанням у мирних цілях, це кидає виклик кільком резолюціям Ради Безпеки ООН.
Іран також має широку програму розвитку ракетних технологій. Іранські чиновники оголошують, що діапазон їхніх модифікованих ракет Shahab-3 становить 2 тис. кілометрів, а це означає, що союзницькі країни, такі, як Туреччина, Греція, Румунія і Болгарія, перебувають у межах досяжності.
У лютому 2009 року Іран представив ракетоносій SAFIR-2. Це ключова стадія в розвитку ракет середньої дальності й міжконтинентальних балістичних ракет. Якщо Іран завершить цю розробку, то вся Європа, так само, як уся Росія, буде досяжна для іранських ракет.
Ті, хто займається поширенням зброї масового ураження і засобів постачання, повинні знати, що союзники НАТО непохитні в своєму зобов’язанні про колективну оборону, включно з ядерною забороною. Зіткнувшись із поширенням ракетних технологій і непередбачуваних режимів і лідерів, ми зобов’язані об’єднати наші можливості ядерного стримування з ефективною системою протиракетної оборони.
Ми не починаємо з нуля. Союзники НАТО протягом певного часу розглядали різні варіанти протиракетної оборони. Безпосередньо НАТО розвиває оборону наших військ, які виконують різні місії. Але з новим підходом США до протиракетної оборони з’явилися значно кращі можливості для підвищення ефективності всього НАТО, що може збільшити територіальну оборону нашого населення і країн.
Справжня спільна система євроатлантичної протиракетної оборони продемонструвала б колективне прагнення НАТО не лише захищати світ від нових погроз сьогодні й завтра, але також надіслати чітке повідомлення, що нічого не можна виграти від поширення ракетних технологій. Це також може дозволити європейцям знову продемонструвати США їхню готовність вкладати капітал у можливості самооборони й відгравати активну роль у процесі, який до сьогодні проводився за їхніми спинами — США і Росією.
Але є й інша причина для розвитку протиракетної оборони: створити нову динаміку європейської і євроатлантичної безпеки. Цими днями ведеться серйозна розмова про євроатлантичну архітектуру безпеки. Росія, зокрема, зосередилася на договорах, конференціях і політичних заходах.
Зрозуміло, що ці речі можуть бути корисними й важливими. Ми повинні говорити, а також шукати спільні політичні підходи, більшість яких ми вже прийняли й можемо з легкістю підтвердити це знову. Але, на мою думку, спільна архітектура безпеки повинна переміститися за межі проектів. Це необхідно зробити. І протиракетна оборона — конкретний спосіб зробити це.
Щодо цього новина про те, що США і Росія домовилися про майбутню угоду СНО, яка істотно скоротить ядерні арсенали обох країн, є гарним тлом. Ця нова угода зробить світ безпечнішим і додасть стимул співпраці з Росією у інших галузях, особливо у відносинах НАТО-Росія.
Починаючи зі вступу на свою посаду минулого літа, я приділив багато часу і зусиль пожвавленню відносин НАТО-Росія, вдалося досягнути прогресу в кількох галузях, включно з об’єднаним оглядом спільних погроз і викликів. Але час поглянути на ракетну оборону як на іншу можливість примирити нас.
Нам необхідна система протиракетної оборони, до складу якої ввійдуть не лише всі країни НАТО, але також і Росію. Більше того, протиракетна оборона розглядається як спільний дах безпеки, який ми побудували, підтримуємо й під яким працюємо разом. Вона захистить нас усіх, і більше людей від Ванкувера до Владивостока знатимуть, що вони — частина одного співтовариства. Такий дах безпеки був би яскравим політичним символом того, що Росія — частина євроатлантичної сім’ї, що вона поділяє з нами витрати й переваги.
Звичайно, існують практичні виклики. Ми повинні були б зробити наші системи сумісними, ділитися розвідувальними даними й прогнозами, зв’язувати сприйнятливі технології. Але така співпраця — це конкретний спосіб побудови взаємної довіри.
Зважаючи на ці причини, саме час рухатися до протиракетної оборони. До наступного саміту НАТО в листопаді нам необхідно прийняти рішення, що протиракетна оборона є місією Альянсу, і ми розглядатимемо будь-яку можливість співпраці з Росією.
Але Росія також має вирішити, що для неї протиракетна оборона є радше можливістю, ніж загрозою. Якщо це відбудеться, ми можемо рухатися до системи протиракетної оборони, яка не лише захищає євроатлантичне співтовариство, але також об’єднує його.
Завершення холодної війни дало нам величезну можливість досягти нашої цілі — об’єднаної, вільної і мирної Європи. Ми цього поки що не зовсім досягли, але рухаємося до цієї мети. Протиракетна оборона може стати частиною цієї позитивної тенденції.
Андерс Фог РАСМУССЕН — Генеральний секретар НАТО.
