Програма «Без табу» існує вже багато років, і за ці роки стала чимось більшим, ніж просто телепрограма. Проект каналу «1+1» та Ольги Герасим’юк — це, безумовно, соціальний проект, який виріс із форм локальних людських проблем в гострі виклади людських історій нашого суспільства. Без розіграних постановок і запрошених акторів, адже життя створює такі сюжети, які неможливо відстежити ні розумом, ні логікою. Упродовж семи років програма видозмінювалася, трансформувалася, експериментувала... І, можливо, те, що ми бачимо у вечірньому ефірі «1+1» кожної середи, — ще не останній етап еволюції цього унікального формату.
— Ольго, програма «Без табу» — справжній ТБ-старожил...
— Дійсно, завдяки дивній прихильності й підтримці мільйонів глядачів програма «Без табу» в нинішньому році святкуватиме сiм років свого життя в ефірі. Для телебачення це безпрецедентний факт (напевно, щось подібне можна пригадати з історії російського ТБ — наприклад, десятиріччя в ефірі програми Молчанова «До и после полуночи») — зазвичай програми народжуються, представляють нових осіб і швидко зникають, виконавши свій план щодо цифр рейтингу, і забуваються назавжди. Це бізнес насправді. Чому так трапилося з нами? «Без табу» запропонувало на каналі «1+1» місце зустрічі небайдужих громадян країни — для боротьби за свободу, права й гідне життя людини в нашому непростому суспільстві.
— Як змінювалася програма впродовж цього часу, які, на ваш погляд, основні віхи її еволюції?
— Спочатку в «Без табу» ми показували «повчальні» історії — ось хлопчик усиновив маленьку дитину, яку сам же і врятував; ось дівчинка дізналася, що мама її вдочерила, пережила шок від цієї новини, яку повідомили «добрі» люди, і не знайшла виходу із ситуації — пішла з дому, подалася в небезпечні пригоди, але люблячий хлопчик знайшов дівчинку, відігрів її серце, привіз її до матері, й ось вони разом приїхали до студії розповісти цю драматичну історію — для того, аби ті, з ким це трапиться (а історія типова), не допустилися таких самих помилок. Ми шукали свідків, учасників подібних історій, знімали сюжети — і будували розповідь для глядача таким чином, що він її переживав, як виставу, за всіма її жанровими законами. А згодом історії стали жити самі по собі в студії, люди стали приїжджати до нас із незавершеними ситуаціями і проблемами, намагаючись знайти вихід для себе у своїй долі. Ми стали учасниками їхнього життя, самі стали дійовими особами — шукали для них помічників, рятівників, брали активну участь у боротьбі за них. І це все відбувалося прямо у нас, у студії, на телецентрі. Так ми стали певним громадським рухом. І в «Без табу», тепер уже звично, стали йти, їхати й летіти люди зі всієї країни — як, наприклад, до Верховного Суду. По допомогу, якої більше ніхто не надасть, — навіть той самий Верховний Суд. Містом усі ці роки часто ходять приїжджі й запитують у перехожих — підкажіть, як пройти в «Без табу».
— Чим пояснюєте таке тривале телевізійне життя програми «Без табу»?
— Програма перестала бути телевізійною розповіддю, вона нічого не вигадує, на очах у глядача розвивається реальна історія реальних людей. Полишивши студію, вона триває у житті. Розв’язка може бути не одразу — продовження ми показуємо потім. Глядачі, на диво, добре пам’ятають наших героїв — часто розпитують: а пам’ятаєте, у вас був такий-то і з ним трапилося таке-то. Зазвичай глядачі детально можуть переказати певну історію, яку ми розповіли навіть років зо два тому. Це вражає. Але найголовніше для нас, що ми всі ці роки отримуємо повідомлення про те, що вся наша робота не марна: хтось повернув собі втрачену дитину, комусь зовсім незнайомі люди стали допомагати жити, наші герої одружуються (іноді прямо у студії приймають це рішення), покинуті знаходять собі нових батьків, нам телефонують судді й пропонують варіанти справедливого рішення, наших героїв випускають з тюрем, куди вони потрапили несправедливо. Глядачі починають розшукувати наших героїв і допомагати їм — комусь надходить матеріальна допомога, а одного разу адвокати сіли у свої автомобілі й вирушили до глибинки боротися з місцевою владою, яка безпідставно відбирала будинок у родини; одного разу лікарі за власною ініціативою надали допомогу жінці, яка у нас у студії сказала, що скоро помре від невиліковної хвороби. Жінка, до речі, жива — іноді від смерті рятує турбота, співчуття і віра. Це не диво — це перевірена правда. А вчора я з’ясовувала по телефону ситуацію у Дніпропетровську. До мене звернувся молодий чоловік по допомогу — захистити права дітей — і раптом наприкінці він говорить: «До речі, ми з друзями були героями вашої передачі, так нам дали квартири, дякую». Я пригадала — це були сироти, яких обманом вигнали з їхнього житла, і вони приречені були загинути у страшному вуличному житті.
Ось чому програма живе так довго — це місце, де люди допомагають одне одному вижити. Нам вдалося створити такий собі штаб — тут люди об’єднуються і починають діяти. Кожної середи, ввечері, мільйони людей сідають біля телевізорів переглянути чергове завдання для свого серця, а потім починають телефонувати і пропонувати рішення. Програма закінчується пізно, а потім у редакції починають лунати міжміські дзвінки...
— У вас є тематичні пріоритети? Є історії чи люди, які ніколи не можуть стати об’єктами програми «Без табу»?
— Ми вибираємо для передачі лише такі історії, які можуть допомогти людям подолати основні проблеми суспільства — мовчання і страх перед брутальною владою, насильство над особистістю; корупція у правоохоронних органах, яка призвела нас до того, що той, хто ще не сидів, — той просто чекає своєї черги; торгівля людьми; безправ’я і безпорадність дітей, яких кидають, якими маніпулюють, торгують; безправ’я і нерівність жінок, які насправді несуть на собі основний тягар життя в наші нелегкі дні. Іноді це конкретна ситуація — наприклад, до студії приходять дорослі чоловіки, які в житті переховуються, бояться вийти на вулицю, тому що бандити, які заробляють махінаціями з житлом, просто намагаються їх знищити, і ніхто не може їх захистити. Заявивши про це мільйонам людей, ці люди знаходять у нас недоторканність, їх уже побояться зачіпати. А також це дає нам можливість і право вимагати від компетентних органів відповідальності за їхнє життя і права.
— А якщо це ситуації морального аспекту?
— Є й такі. Ось жінка десять років терпить знущання свого чоловіка, звичайного покидька. Він б’є її до півсмерті на очах у доньки, гасить об її тіло недопалки — просто, щоб вона закричала, а він її за це знову поб’є, і вона мовчить, не кричить від болю. Неймовірна історія. Ми намагалися вирвати цю жінку з добровільного рабства, привели до студії людей, які намагалися витягнути її з ролі жертви, і начебто вона навіть трохи випросталася, обіцяючи нам почати боротися. Але ми розуміли, що цього замало. А цю передачу дивився у своєму місті один чоловік, який наступного ж дня сів у свій «мерседес» і поїхав до її міста рятувати цю жінку та її дитину. Вона, звичайно ж, злякалася — він наполегливо і терпляче доводив їй, що існує інше життя. Зараз вони живуть щасливо, вони приїхали до нас у студію і розповіли всім про чудове кохання, яке рятує життя. Перед нами вже не сиділа зацькована істота — це була королева з люблячим супутником. Він її звів на трон і подарував своє життя. Це той, власне, результат, до якого ми прагнемо, вибираючи теми для своїх передач. Це не диво — таким має бути життя.
Тобто ми для своїх передач беремо лише такі теми, які мають показати вихід із ситуації, й цей вихід ми разом шукаємо.
