Майстер кон’юнктури сьогодення
Анатолій Кирилович Кінах завжди був майстром у політичному прогнозуванні. За його політичними поглядами, можна з упевненістю оцінювати розстановку політичних сил у країні. Ось вирішили одного разу в кулуарах Медведчук з Кучмою та соратниками прибрати Віктора Андрійовича з прем’єрського крісла, а Анатолій Кирилович вже й зумів продемонструвати свою згоду з цим рішенням. Коли сварилися і за чуби один одного тягали в передчутті прем’єрства, він проявив стійкість і холодний розум, за що і був нагороджений заповітним прем’єрським крiслом.
Саме за компромісність і вміння швидко і якісно домовлятися зі своїми друзями і ворогами, його завше можна було перемогти тактично, та ніколи стратегічно. Його прем’єрство багатьма розцінювалося, як тайм-аут перед справжньою, запеклою боротьбою за право стати кучмівським наступником. Мало кого турбували загалом непогані економічні показники його уряду і плани об’єднання української промислової еліти в одну політичну партію. Ставки були надто високими, щоб віддавати йому ініціативу. І саме тоді в нього закралася образа на існуючий політичний лад.
Він надто багато зробив для верхівки політичного Олімпу, щоб задовільнитися другорядною роллю у свиті кучмівського наступника. Йому захотілося зіграти у свою гру.
Коли наступником офіційно назвали Януковича, який незадовго до того за кон’юнктурними міркуваннями змінив самого Анатолія Кириловича, то в команді відданих президенту людей, було лише двоє радикально не згодних. До них належали Анатолій Кінах та Валерій Пустовойтенко. Два минулих прем’єри не могли пережити своєї незатребуваності. Все йшло до їхнього самовисування на президентську посаду. Та провладна команда до останнього робила спроби відмовити їх від затій, не погоджених з «Банковою». Пустовойтенко в останній момент зламався і благословив у «добрий путь» Януковича. А Кінах витримав і пішов у президентську кампанію сам.
Він розумів програшність своєї передвиборчої кампанії, тому вже тоді розумів, що головною метою кампанії буде напрацювання нового політичного капіталу. Для колишніх друзів продемонструвати свою незалежність, а для колишніх ворогів запропонувати себе, як союзника в майбутніх парламентських перегонах.
Та життя у декілька разів перевершило його сподівання. Так йому прийшлося внести немалу спонсорську допомогу «Майдану». Так, його партія не отримала посад. Але він отримав посаду першого віце-прем’єра.
Його робота в першому «помаранчевому» уряді здебільшого запам’яталася його критикою діяльності Юлії Тимошенко.
Після відставки Тимошенко він, як компромісна фігура, замінив одіозного Порошенка на посаді секретаря РНБО. На цій посаді Кінах продовжив свої просвітницьку діяльність і дав себе вмовити президенту на те, щоб піти на вибори у складі «Нашої України». Слід зважити на те, що більшість районних, міських та обласних організацій ПППУ не хотіли вступати до блоку. Та авторитет Кінаха, Гурєєва, Оніщука і Гнатенка перекрив усі побажання рядових членів партії. Партія була прикро здивована діями керівництва і виявилася не готова до виборів. Тому не слід дивуватися слабким результатам партії на місцевих виборах. Та як люблять говорити наші партійні вожді другого та третього ешелонів, краще кілька місць у Верховній Раді, ніж декілька фракцій у місцевих радах. Виходячи з цієї логіки, партійні вожді звітували про перемогу на цих виборах.
Все було б гарно, та тільки після «зради» Мороза, Анатолій Кирилович занервував. Здобувши мандат, він опинився в опозиції. Та не може в нашій країні керівник УСПП бути в опозиції. Тому Кінах почав схиляти президента до співпраці з Партією регіонів. Ющенко піддався та, втративши за допомоги своїх «квазі»-союзників майже всі свої повноваження, президент вирішив переформувати своє оточення. Місця для Кінаха там не знайшлося. Та він не здався, а розпочав шукати вихід iз цієї непростої ситуації. Та перед цим він знову виступив проти Тимошенко. Тепер як союзника по об’єднаній опозиції. Та миритися з нею йому вже й не прийдеться.
Слова Мороза про конституційну більшість у парламенті вилилися у приєднанні Кінаха до коаліції. За це він отримує місце в уряді. Хоч i не досить гідно, але ефективно. Кінах ще раз довів свою спритність на політичній шахівниці України. А командам, які по своєму рівню не дотягують до рівня своїх окремих гравців, можна лише поспівчувати.
Юрій МОСАЄВ
Тарас Шевченко і наше
Дуже показовим виявилося святкування 193-ої річниці від дня народження Кобзаря — певним чином тестування рівня національної самосвідомості сучасних українців, і перш за все — наших державних керівників. Мабуть, іміджмейкери наших вищих «антикризовиків» вирахували, що вшанування пам’яті Тараса Григоровича першою державною «трійцею» разом при зібранні киян буде вочевидь не на користь спікеру та прем’єру.
Тому, швидше за все, і було вирішено покласти квіти на півтори години раніше за Президента. Але ті іміджмейкери, здається, не уявляли собі, що являє собою поет для українців, і обструкції Віктору Федоровичу та Олександру Олександровичу, все ж, не вдалось уникнути. Спроби списати її на «антидержавну акцію» партії «Наша Україна» виявилися, як показав час, марними.
Ющенко вшанував Кобзаря разом із народом, без того оточення охороною та міліцією, що супроводжувало його товаришів. І цей факт сам по собі є вже дуже красномовним відносно того, що можновладці в Україні здебільшого вшановують Шевченка виключно за тим протоколом, тоді як народ — за покликом душі.
Знов, як і у випадку з ушануванням пам’яті жертв Голодомору, ніяким чином не виявила себе лідерка БЮТ — Юлія Тимошенко. Що не кажіть, а є привід замислитися тим українцям, хто щиро вважає її сучасним одноосібним лідером української нації...
До речі, серед багатьох титулів, якими вінчають сьогодні Тараса Шевченка, забувають про найголовніший. Наш геніальний поет був, перш за все, саме співцем української душі.
Гадаю, багато українців ушановують Шевченка саме за те, що він ще на початку позаминулого сторіччя думав, відчував та переживав точнісінько так само, як і ми сьогодні. І ніхто краще за Кобзаря не зміг відобразити на папері ті відчуття так, щоб вони стали зрозумілими людству. Тобто саме наш класик зробив українське світосприйняття здобутком світової культури.
Ось чому образливими для всього українства виглядають спроби деяких вітчизняних ЗМІ поставити на один рівень Тараса Шевченка з футболістом Андрієм Шевченком, а то і взагалі з тезкою останнього з лав журналістської братії. Ось чому нещирими виглядають твердження деяких наших співгромадян про те, що вони люблять Україну, але не люблять її Кобзаря. Любов до чогось чи до когось без любові відповідно до сутності чи душі її об’єкта називається, погодьтеся, дещо інакше.
Ще більш неприємно вразила позиція одного з новоспечених лауреатів Шевченківської премії з Західної України. На запитання журналістки: «Чи потрібен сьогодні Україні такий всебічно обдарований геній, як Тарас Шевченко?», той, не вагаючись, заперечив. Мовляв, сьогодні в Україні є і висококваліфіковані філософи, і історики, і політологи.
У зв’язку з цим мимоволі виникає кілька запитань до того лауреата. Чи то не ті філософи, які не тільки не можуть виробити сучасної української національної ідеї, але й вважають це для себе справою необов’язковою? Чи не ті то історики, яким і досі бракує доказів для того, щоб Голодомор 1933 року визначити геноцидом?
Сьогодні, на тлі наших негараздів, ми все частіше дивимось у бік країн Балтії. І при цьому намагаємося збагнути, як же їм удалося, на відміну від нас, так швидко налагодити в себе життя за європейськими стандартами. А всі відмінності, між тим, починаються з різниці між рівнями національної самоповаги в нас і в балтійських народів. Наприклад, не можна собі уявити в Литві її громадянина, який живе там за стандартами, набагато вищими за середні, і який би публічно назвав Чюрльоніса «вурдалаком». Ось звідки така разюча різниця в стандартах життя між українцями та литовцями.
Олександр КРАМАРЕНКО
