Рік 1648 пам’ятний для світової історії початком української національної революції під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, що, як відомо, завершилася фактичним створенням української держави. Звісно, той шлях українців до своєї національної незалежності був досить складним, її доля вирішувалася не лише на полях битв. Аби досягнути бажаного, Богдан Хмельницький та його найближчі соратники повинні були, окрім усього іншого, правильно побудувати й зіграти свою дипломатичну партію, направлену, з одного боку, на здобуття максимальної кількості союзників, а з іншого — на міжнародну ізоляцію Речі Посполитої. Разом із іншими державами, козацька адміністрація в Чигирині підтримувала досить тісні відносини із турецькою імперією, або, як її тоді називали, Оттоманською Портою...
АНТИТУРЕЦЬКА КОАЛІЦІЯ: ЗА І ПРОТИ
В історії неодноразово траплялося, що правителі різних європейських держав, абсолютно справедливо вбачивши в Туреччині вкрай небезпечну через свою агресивність державу, намагалися утворювати військові коаліції, направлені на превентивний розгром Оттоманської Порти. У 40-ті роки XVIII століття переконаним прибічником організації військового походу проти Туреччини виступив король Речі Посполитої Владислав IV. Попервах план короля здавався досить здійсненним. Антитурецький задум польського монарха гаряче підтримали, зокрема, уряд Венеціанської республіки (тоді Венеція вже перебувала у стані війни з турками) і такий впливовий політик, як Папа Римський. Проте минуло небагато часу, й у справі організації походу проти Порти король Владислав зіткнувся з великими труднощами. Папа Римський і близькі до нього кола швидко охололи до цієї акції. Більше того, досить скоро з’ясувалося, що навіть у Речі Посполитій ідею війни з турками підтримують далеко не всі. Частина видних польських політиків виступила рішуче проти королівської ініціативи, вважаючи головним ворогом Польщі не Туреччину, а ханський Крим, інші, формально підтримавши ідею походу, відразу ж обставили його важкоздійсненими умовами (зокрема, вони стверджували, що армія Речі Посполитої піде війною на Туреччину лише в тому випадку, якщо фінансування цього походу повністю візьме на себе яка-небудь інша держава, і перш за все — Венеціанська республіка). Не вдалося Владиславу зробити своїм союзником і Росію: війна з Портою тоді не входила в плани царського уряду. Вихід із непростого становища, що створилося, польський король побачив у залученні до антитурецького походу запорізьких козаків — старих ворогів турецької імперії. Пообіцявши запорізькій «вольниці» низку політичних поступок, Владислав отримав від неї тверду обіцянку вирушити невдовзі в похід проти «бусурманів».
Керівником походу король призначив козацького воєначальника Якова Барабаша, але настільки відповідальна місія виявилася йому явно не під силу. Незабаром, проте, Владислав підібрав бравим запорожцям нового командира. Ним став сотник Богдан-Зиновій Хмельницький...
Король Владислав вручив Хмельницькому гетьманську булаву та досить велику суму грошей. У свою чергу, гетьман узяв на себе зобов’язання повністю підготувати до походу на турок 12-тисячну козацьку армію. Одним із найважливіших напрямів цієї підготовки мало стати будівництво 300 нових козацьких кораблів — «чайок».
Глава польської держави ні на йоту не сумнівався в правильності свого вибору. Та й які сумніви могли, здавалося б, виникнути в нього щодо цього, вже досить досвідченого та авторитетного воєначальника, який до того ж уже брав участь у боротьбі проти турецької агресії, потрапив до «бусурманів» у полон у битві при Цецорі 1620 року і провів у їхньому полоні кілька років? Разом із тим польський король явно не врахував деякі інші обставини з «особистої справи» Хмельницького, що ставили правильність вибору монарха під великий сумнів. Напередодні свого нового призначення Богдан зазнав великої особистої драми, втративши, завдяки підступним діям польських магнатів, своє фамільне володіння — хутір Суботів, і не мав можливості повернути його собі. До речі, у пошуках справедливості Хмельницький звертався і до короля Владислава, проте король, у якого вже склалися вельми непрості стосунки з могутніми магнатами, не зважився допомогти несправедливо постраждалому. Крім того, з кожним роком колишній турецький полонений усе гостріше відчував економічний, національний та релігійний гніт, якому піддавалася Україна після того, як вона стала складовою частиною Речі Посполитої...
Цілком ймовірно, що якби не ці обставини, то Богдан Хмельницький міг би вирушити зі своєю 12-тисячною козацькою армією на турецькі володіння і навіть отримати над підданими султана не одну перемогу. Доречно зауважити, сам майбутній батько Хмель, як і король Владислав, теж вважав Оттоманську Порту агресивною державою, що являла велику небезпеку як для України, так і для Європи в цілому. Проте обставини, про які ми зазначили, владно вказали Богданові Михайловичу абсолютно інший напрям боротьби. Можна сказати, що ненависть Хмельницького до польських поневолювачів виявилася незрівнянно сильнішою, ніж його ворожнеча до турецьких агресорів. На початку 1648 року, використовуючи матеріальну базу запланованого походу проти Порти, Богдан Хмельницький та його близькі соратники підняли в Запорізькій Січі повстання проти Речі Посполитої...
УСУПЕРЕЧ ТРАДИЦІЇ
Початок військових дій проти Польщі істотно змінив погляди гетьмана Війська Запорізького на роль Туреччини в українських справах. Богдан Хмельницький чудово розумів: початок військових дій проти Польщі вимагає рішучої відмови від ворожих акцій запорожців стосовно Турецької імперії. Про війну з нею тоді вже не могло і йтися (війна на два фронти — і проти Речі Посполитої, і проти Оттоманської Порти — привела б Військо Запорізьке до швидкої й неминучої поразки), більше того, керівникам широкого селянсько-козацького руху слід було б серйозно поміркувати над тим, як швидко перетворити «бусурманську державу» із заклятого ворога в доброго сусіда та навіть у надійного союзника. Цілком зрозуміло, що ставлячи питання так, керівник походу проти турків, що так і не відбувся, швидко й рішуче відійшов від яскраво вираженої антитурецької політики, що проводилася його попередниками, які тримали в руках гетьманську булаву. До того ж невдовзі стало зрозуміло, що до такого повороту у відносинах готові не лише Хмельницький та Військо Запорізьке. До нього, зі свого боку, була готова й Туреччина.
Цілком зрозуміло, що в процесі свого зближення обидві сторони мали досить конкретні й прагматичні цілі. Встановлюючи дружні взаємини з Османською імперією, Хмельницький прагнув не допустити її перетворення в союзника Речі Посполитої (а такий варіант був зовсім не виключений), задіяти сили турецької армії в боротьбі проти «ляхів» і, крім того, використовувати сильний вплив турецького султана на свого васала — кримського хана — у справі укладення військового союзу України й Криму в боротьбі проти Польщі. Досить серйозні цілі мала й вища турецька адміністрація. По-перше, підтримуючи Хмельницького — рішучого і послідовного борця проти «лядської неволі», султан та його найближче оточення досить резонно розраховували на те, що масштабна українсько-польська війна спочатку запобігатиме будь-якій антитурецькій акції як з боку Польщі, так і з боку України. По-друге, в ході зближення з Україною уряд Порти сподівався на поступове посилення своєї економічної, військової та культурної присутності на її території з подальшим її перетворенням у залежну від Туреччини державу, як це вже було з Кримом, Молдавією та деякими іншими країнами. По-третє, правителі Османської імперії також прагнули не допустити входження України в «орбіту» Москви, яку вони вважали своїм серйозним потенційним противником.
ТУРЕЦЬКИЙ ПРОТЕКТОРАТ В ІСТОРИЧНІЙ ПРАКТИЦІ
Важко з достовірністю сказати, коли Богдан Хмельницький налагодив дипломатичні відносини з Оттоманською Портою. Польський мемуарист Голінський вважав, що український гетьман ще до початку визвольної війни «вийшов» на турецького султана Ібрагіма і попросив у нього військової допомоги у війні проти Польщі, обіцяючи йому натомість великі територіальні та інші поступки. Правитель Туреччини, проте, різко відмовив козацькому воєначальнику, не сприйнявши його як серйозну політичну фігуру. У відповідь, за Голінським, Хмельницький організував у турецькій столиці державний переворот, у результаті якого «незговірливий» султан Ібрагім був скинутий і влада перейшла до малолітнього султана Мухаммеда IV. А зі всесильним регентом султана Бектеш-агою гетьман зумів швидко й позитивно вирішити питання про вступ кримських татар у війну на боці українських козаків.
Деякі історики вважають, що наведені польським мемуаристом дані не відповідають історичній дійсності. Ті, хто розділяє думку про організацію Хмельницьким скинення султана Ібрагіма, фактично проводять думку про великий вплив гетьмана на внутрішні справи Порти, якого він, судячи з усього, не мав. Щоправда, відомо, що в момент перевороту в турецькій столиці перебували послані Богданом Михайловичем дипломати, проте сам собою цей факт ще не є доказом активної участі Хмельницького у змові проти поваленого султана. Найімовірніше, переворот був підготовлений не гетьманом, а впливовими силами турецької опозиції. Разом із тим, правильною здається думка польського автора, що після переговорів із посланцями Хмельницького, уряд Порти дозволив військам ханського Криму прийти на допомогу українським козакам. Наведемо такий показовий факт. Невдовзі після перших перемог козацьких і татарських сил над польською армією дипломати Речі Посполитої поінформували турецький уряд про те, що на боці козаків воюють татари. Королівська дипломатія, вочевидь, розраховувала на те, що грізний окрик правителя Порти швидко поверне татарські загони до Криму. Проте сам султан Мухаммед і члени його уряду по суті ніяк не відреагували на цю ноту, непрямо давши зрозуміти, що ця ситуація їх повністю влаштовує. І це стало важливою перемогою молодої української дипломатії.
Серйозна активізація українсько-турецьких стосунків почалася пізніше, в першій половині 1650 року. Саме тоді до козацької столиці — Чигирина — прибув турецький дипломат Осман-ага, який пообіцяв Хмельницькому військову допомогу своєї країни. Пізніше, влітку 1650 року, з візитом у відповідь до Константинополя приїхала козацька делегація на чолі з полковником Ждановичем і братом українського гетьмана Яхненком-Хмельницьким. Іноземні дипломати, які спостерігали за цією зустріччю, не могли не відзначити прекрасний прийом, влаштований турецьким урядом посланцям Хмельницького. Їх зустріли з великими почестями і буквально засипали дарунками. У декого з них тоді навіть склалася думка, що Богдан Хмельницький став васалом і «сторожовим» псом Оттоманською Порти. Насправді ж переговори, що відбулися пізніше, були справою абсолютно рівних сторін. Є дані, що уряд Турецької імперії пообіцяв відправити на допомогу армії Хмельницького як свої війська, так і загони своїх васалів. Окрім того, козацька адміністрація отримала пропозицію мати при султанському дворі свого постійного дипломатичного представника.
У жовтні 1650 року Богдан Хмельницький та його старшинське оточення знову зустрічало турецьку місію на чолі з Османом-агою. Дипломати Порти перебували тут досить довго — понад місяць — і обговорили з гетьманом досить широке коло питань, що, як кажуть зараз, представляли взаємний інтерес, — про військову допомогу Туреччини Україні, про чорноморські походи запорожців, про молдовські справи тощо. Разом із тим, Осман-ага перед прибуттям до Чигирина отримав від свого уряду незрівнянно важливіше завдання. Посланець «турецького царя» запропонував вищим керівникам Війська Запорізького прийняти турецький протекторат...
Не доводиться сумніватися, що, роблячи настільки важливий дипломатичний крок, розрахований на встановлення набагато тісніших взаємин між Україною і Туреччиною, уряд султана Мухаммеда добре врахував непросту ситуацію, в якій перебувала тоді зовсім молода українська держава. З одного боку, Україні реально загрожували тоді різні небезпеки — як зовнішня (Річ Посполита готувала тоді потужний наступ на неї), так і внутрішня (бунти козаків та селян, викликані деякими компромісними статтями Зборівського договору). З іншого боку, можливо, і те, що через своїх секретних агентів вища адміністрація Порти знала: дипломатам Хмельницького поки що не вдається укласти військово-політичний союз із Росією, хоча вони й докладають до цього всіх зусиль. Султан та його міністри щиро вірили, що подібні реалії змусять керівників Війська Запорізького швидко прийняти пропозицію про протекторат, за яким, поза сумнівом, стояла обширна програма турецької експансії в Україну. Проте, як з’ясувалося трохи пізніше, розрахунки турецьких правителів і дипломатів виявилися не зовсім правильними. Для самого українського гетьмана військова й інша допомога з боку Туреччини була досить актуальною, проте, добре розуміючи агресивно-експансіоністську суть «турків-бусурманів», Хмельницький віднісся до пропозиції султана досить обережно, не бажаючи, аби ця допомога була отримана за рахунок істотного посилення позицій Порти в Україні. На думку відомого історика І. Крип’якевича, батько Хмель запропонував султанові скласти договір про дружбу між двома державами по суті на рівноправних принципах. У квітні 1651 року невтомний Осман-ага знову привіз до Чигирина пропозицію турецького уряду про протекторат, наповнену цього разу конкретним змістом. Султан був готовий визнати Богдана Хмельницького князем, приймати його послів за вищим розрядом, у обмін на що козацький уряд повинен був, у разі залучення Порти в якусь війну, допомагати їй військами та відмовитися від своїх походів Чорним морем.
Такий варіант протекторату давав Україні найширшу автономію у складі Туреччини. Попри це, пропозицію Османа-аги гетьман по суті відкинув. Причини, що змусили Хмельницького вчинити так, були різними. Тоді гетьман розраховував, що невдовзі його батьківщина отримає інший протекторат — московський, і до того ж, він не міг не зважати на те, що перехід під руку «султана-бусурмана» був украй непопулярним серед більшості його козаків.
Зрозуміло, відкидаючи заступництво Оттоманською Порти в час, коли протекторат Москви над Україною був ще далеко не вирішеним питанням, Богдан Хмельницький дуже ризикував. Улітку 1651 року кинута напризволяще союзниками-татарами козацька армія залишилася віч-на-віч із величезним, і до того ж посиленим іноземними найманцями, польським військом і зазнала поразки. Доречно зауважити, свою обіцянку надати Україні військову допомогу турки виконали далеко не повністю. В період української національно-визвольної війни до армії Б. Хмельницького приєдналося близько шести тисяч турецьких яничарів. Проте в той час, коли по різні «боки барикад» перебували десятки, а то й сотні тисяч солдатів, така допомога мала лише символічний характер. На мій погляд, це було, з одного боку, своєрідне покарання Хмельницького султанським урядом за те, що український гетьман не став повноцінною слугою Туреччини, а з іншого — варіант політичного тиску на нього з тим, аби він став поступливішим у справі прийняття головної пропозиції Порти.
Про різні труднощі, яких зазнала Україна, в турецькій столиці добре знали. І небезпідставно сподівалися, що вони рано чи пізно змусять Хмельницького та його козаків стати підданими турецького султана. Влітку 1653 року до Чигирина прибув турецький дипломат Магомет-ага, який не лише в черговий раз запропонував Війську Запорізькому прийняти протекторат Порти, але й привіз для Хмельницького готові атрибути васала турецького султана — зокрема, булаву, каптан і шаблю.
У відповідь на дипломатичну ініціативу Порти Богдан виніс питання про прийняття Військом Запорізьким султанського протекторату на обговорення старшинської Ради. У деяких історичних творах можна прочитати, що за своєю міжнародною орієнтацією члени Ради розділилися на три групи — прибічники Польщі, Москви й Туреччини. Саму турецьку «фракцію» історики характеризують по-різному — і як дуже нечисленну, і як досить численну, а чия думка є історично достовірною, сказати непросто. Проте, в будь-якому разі, ті козацькі воєначальники, на яких міг повністю розраховувати Магомет-ага, бажаного рішення так і не добилися. Противником турецького протекторату виявився сам Богдан Хмельницький, який заявив (на прикладі Греції), що на васальних територіях турки щосили гноблять християн...
Попри те, що пропозиція про турецький протекторат була вкотре знехтувана, тоді Хмельницький не дав посланцеві Порти чіткої відповіді. Йому було запропоновано виїхати до Умані, де він пробув досить тривалий час, маючи можливість лише гадати про причину такої затримки. Проте вона, ця причина, була, звичайно, відома самому Хмельницькому. Те, яку відповідь отримає султанський дипломат, за великим рахунком, залежало не від рішення старшинської Ради, а від конкретної готовності московського царя прийняти Військо Запорізьке під свою високу руку. Богдан Михайлович із нетерпінням чекав звісток від свого дипломата Мужиловського, який, нарешті, повідомив гетьмана про те, що цар Олексій Михайлович Романов готується до розриву дипломатичних відносин із Річчю Посполитою і до прийому України під свій протекторат...
Не виключено, якби Богдан Михайлович не отримав таких оптимістичних новин, то він перевів би свою державу під заступництво турецького султана. Проте позиція царського уряду, сприятлива стосовно України, дала можливість Хмельницькому вже не зважати на інтереси свого турецького союзника. Магомет-ага відбув на батьківщину, так і не отримавши прощальної аудієнції у гетьмана. Це було рівносильне розриву дипломатичних відносин між Україною і Портою. У січні 1654 року Україна прийняла протекторат царської Росії. До речі, в промові, виголошеній на Переяславській Раді, у Богдана Хмельницького знайшлися злі слова про турецького султана — гнобителя християн, які вже повністю відповідали новим для України історичним умовам.
ПРОТЕКТОРАТ ТУРЕЦЬКИЙ І ПРОТЕКТОРАТ РОСІЙСЬКИЙ
...Про те, що Україна прийняла московський протекторат, турецький уряд дізнався із запізненням — у лютому 1654 року. Спочатку вищі адміністратори Порти просто відмовилися цьому вірити, що було цілком зрозуміло: входження України в орбіту царської Росії по суті означало сильний удар по інтересах султанської Туреччини. Проте в березні 1654 року польські дипломати, явно прагнучи зробити Турецьку імперію своїм союзником, надали султанові неспростовні докази цієї досить сумної для нього звістки. Реакція на неї з боку турецької адміністрації була дуже різкою, вона навіть збиралася чинити тиск на ханський Крим із тим, аби татарські загони повернули свою зброю проти гетьманської армії. Щоправда, дещо заспокоївшись і підійшовши до цього питання далекоглядніше, турецькі державні мужі усвідомили, що будь-яка ворожа політика щодо України може обернутися чималими неприємностями для самої Порти. Султан вирішив продовжувати політику добросусідських відносин із Військом Запорізьким, і навіть знову поборотися за прийняття ним турецького протекторату, хоча, зрозуміло, досягнення цієї мети в нових історичних умовах було справою набагато складнішою. На початку 1655 року до козацької столиці прибув турецький дипломат Шагін-ага, який уже вкотре запропонував українському гетьману прийняти протекторат султана, а дещо пізніше Богдан Михайлович отримав і текст присяги на вірність султанові.
Незабаром Хмельницький заявив Шагін-азі, що він та його козацьке військо в принципі не проти прийняти протекторат Туреччини. Немає, проте, сумнівів, що цього разу гетьман відверто лукавив. Він зовсім не збирався йти в підданство до султана, а запевнив у цьому султанського дипломата для того, щоб, по-перше, запобігти переходу Порти на бік Речі Посполитої і, по-друге, аби турецький уряд чинив потрібний йому тиск на кримських правителів (річ у тім, що на момент цих переговорів кримські татари вже воювали на боці поляків, а для Хмельницького було бажано, аби Крим припинив збройну підтримку Речі Посполитої). Прагнучи здобути прихильність Хмельницького, Порта вислала влітку 1655 року до Криму своїх дипломатів, які й мали виконати побажання гетьмана. Проте присягу правителеві Туреччини Хмельницький і козаки так і не склали, чергова спроба Мухаммеда взяти Україну під свою протекцію виявилася марною.
1655 року Річ Посполита, що потрапила під одночасні удари трьох держав (України, Росії та Швеції), швидко опинилася на межі краху. У ті дні Хмельницький уже серйозно розмірковував про війну запоріжців проти Туреччини, і, не втрачаючи часу, підшукував собі союзників. У жовтні 1655 року гетьман відправив листа шведському королю Густаву Адольфу з пропозицією стати членом антитурецької коаліції. Інакше кажучи, тоді Хмельницький серйозно збирався зробити те, що обіцяв зробити польському королю Владиславу і чого не зробив вісім років тому. Проте історія берегла тоді «бусурман» від козацького походу. Річ у тім, що наступного, 1656 року, розставлення протиборчих сил в Європі істотно змінилося. Царська армія відкрила фронт проти шведських військ, фактично припинивши військові дії проти Речі Посполитої і залишивши Україну по суті наодинці зі старим противником. До того ж сам гетьман не приховував свого розчарування Москвою як союзником. Саме ці обставини не лише запобігли повороту гетьмана до ворожої політики стосовно Порти, але й привели до помітного пожвавлення стосунків між Військом Запорізьким та Оттоманською Портою. У квітні 1657 року до турецької столиці прибуло від Хмельницького козацьке посольство на чолі з Л. Капустою, яке запевнило султана в непорушності дружби між двома країнами і на підставі явно агентурних даних повідомило його про антитурецькі плани різних європейських держав. Відповіддю султана став його лист до Б. Хмельницького, в якому правитель Османської імперії оголосив себе протектором Війська Запорізького.
Прожив би Богдан Хмельницький трохи довше, і історія українсько-турецьких відносин могла отримати свій розвиток, за якого стара ідея турецьких правлячих верств про їхній протекторат над Україною досить вірогідно могла стати реальністю. Проте тоді дні життя великого гетьмана були вже лічені.