Публіка насолоджувалася фантастичним голосом Кочерги на концертах у філармонії, а в рамках проекту «На Україну повернусь» — на сцені Національної опери. Та ось вперше за двадцять років Анатолій Іванович заспівав на рідній київській сцені у виставі «Євгеній Онєгін». Кількахвилинний шквал вдячних аплодисментів вінчав популярну арію Греміна у виконанні маестро.
— Чи можна цей виступ вважати знаком повернення в Україну?
— Насправді, поїхавши 1988 року до Відня, я дуже часто приїздив додому, просто про це ніхто не знав. З однієї простої причини. Я їхав займатися зі своїм концертмейстером і другом ще зі студентських часів Костянтином Фесенком, працювати над новими партіями. Якби я кожного разу об’являв про свій приїзд, та ще й співав, як зараз, у виставах, то на нове мені просто не вистачало би часу. Так, через участь у виставі «Євгеній Онєгін», через увагу, хоч і приємну, преси я вимушений скорочувати свої заняття. А з Україною я ніколи не прощався, хоч говорили про мене всяке: і що зрадив, погнався за легкими грошима... Нехай би кожен з них спробував тої легкості! На Заході неможливо сховатися від податків. А професія співака абсолютно відкрита. Тут не носять конвертів за куліси. Все прозоро. До того ж, податки величезні — до 52%. Крім того, я плачу своєму імпресаріо, який шукає і дає мені роботу. І виходить, що понад 60% з того, що заробляю виступами на сцені, я віддаю.
— Чи дають такі великі податки право на закордонну пенсію?
— На жаль, ні. І це є для мене найбільш незрозумілим. Якщо я плачу державі, на чиїй території я виступаю, такі величезні податки, то логічно розраховувати на соціальну підтримку. Втім, іноземці такого права не мають —є закони, а з ними не посперечаєшся. Ти можеш відкладати з того, що залишається...
— Коли вже мова зайшла про пенсії, чи знаєте ви, чим віддячить вам Україна за роки роботи на київській сцені, прославляння її у світі?
— На батьківщині моя пенсія складатиме десь близько 120 євро (стільки отримуватиме народний артист колишнього СРСР, лауреат Шевченківської премії і т. д. — Л. Т.). «Своїх не люблять на Русі», як каже Голіцин в «Хованщині» Мусоргського. Це одвічне... Своїх не люблять і не цінують. Цінують посмертно... І то не всіх... На жаль, ця тенденція продовжується й досі. Втім, я не жаліюся. Залишаючись громадянином України, я роблю свою справу по всьому світу, експлуатую свої природні дані, своє здоров’я, ні в кого нічого не краду — і моя душа спокійна. Нині є чим займатися, а тому думати про пенсію ще зарано.
— Розкажіть про творчість: у яких цікавих постановках ви приймали участь, про нові вистави і концерти, а також гастролі на Заході.
— Слава Богу, є ще про що говорити і буде про що згадати. За двадцять років активної роботи на Заході я працював із провідними театрами світу. Тридцять вісім разів співав на сцені «Ла Скала», декілька разів в «Метрополітен-опера», «Ковент-Гардені». Останнім часом я разом з трупою театру «Ла Скала» брав участь у гастролях в Японії. Нині працюю над постановкою «Севільського цирульника» у Мюнхені. Потім у Франції (в Ліоні) Пітер Штайн ставитиме «Мазепу». Там же, у Франції, на фестивалі співатиму у «Дон Жуані», а на півдні країни братиму участь у концерті, де виконуватиметься 14-та симфонія Шостаковича. Далі мій гастрольний маршрут проляже в Осло — буде декілька концертів, де співатиму «Пісні і танці смерті» Мусоргського на слова Голеніщева-Кутузова. Отакий круговорот. Слава Богу, що планів ще вистачає і я потрібен публіці. Тим, що маю дуже напружений творчій графік, завдячую одній людині, яка для мене є музичним богом, — це Клаудіо Аббадо. Він був моїм провідником до елітного складу оперних виконавців Заходу. Я йому дуже вдячний і за багаторічну дружбу, за можливість працювати з найвидатнішими майстрами — диригентами, режисерами, сценографами, співаками, музикантами... Знаєте, я шкодую тільки про те, що за двадцять один рік не цікавилася мною лише Україна. Оце тільки завдяки ентузіазму головного диригента Донецької опери Василя Василенка відбувся мій нинішній виступ на київській сцені. І то вже пішли чутки, що я співаю від «донецької мафії». Це в нас дуже добре виходить — розповсюджувати всілякі небувальщини про інших... Коли Василенко запропонував виступити, то я у технічні деталі не вдавався (на Заході цим займаються імпресаріо) і сказав: «Домовитеся з керівництвом — і я приїду». Знаю тільки, що до останнього дня були якісь складнощі. Але вистава відбулася, слава Богу, все пройшло дуже добре. Приємно, а також дуже відповідально співати для своїх, зі своїми, у до болю знайомій атмосфері постановки, яка витримала перевірку часом.
— Анатолію Івановичу, як ви ставитеся до новітніх оперних тенденцій, коли, наприклад, дія класичного твору переноситься в часі і просторі — співаки літають під куполом, їздять на мотоциклах і щось там співають?
— Можна говорити про тенденцію. До режисури по всьому світу претензій багато, іноді дійсно важко дивитися на те, що робиться на сцені. Та все ж у музичній виставі головне — музика. Вона, слава Богу, найменше потерпає під час постановки: бувають, звичайно, купюри, скорочення, перестановки. Музику режисерові зіпсувати не вдасться. Я вважаю, не треба орієнтуватися на Захід у всьому, а шукати щось своє. Мені доводилося брати участь у постановках, коли на сцені коїлися жахливі речі... Тільки американці ще дотримуються класичного рівня оперних спектаклів. А в Європі сьогодні люблять експериментувати. Якось і я брав участь у постановці «Ріголетто», де практично всі персонажі були в мавпячих масках... Ми, артисти, задихалися в них. Думаю, якщо б Верді ожив і побачив ті «морди», то відразу знову помер би... Мені приємно працювати з талановитими та оригінальними режисерами. До речі, я працював у цікавій постановці «Євгенія Онєгіна» Дмитра Чернякова. Це ім’я зараз серед найперших і найзатребуваніших. Я співав у його виставі зі складом Большого театру в «Гранд-опера» в Парижі і в «Ла Скала» в Милані — і був величезний успіх!
— Але ж про неї кажуть як про скандальну і цитують слова Галини Вишневської: «Це не «Євгеній Онєгін», а оперний кошмар!»...
— Я не бачу в цій постановці скандальності. А критики своїми розгромними статтями роблять режисеру додаткову рекламу. Хтось з колег просто заздрить, а за Чернякова я дуже радий. Він талановита людина, дуже обізнана, високоосвічена, серед іншого й музично — він сам скрипаль. До того ж, Дмитро володіє умінням чітко і цікаво передати свої вимоги, підкріплені знаннями, так, щоб захопити всіх учасників постановки. Він не тільки розповідає, показує, деталізує, він надихає тих, хто працює поруч, на співтворчість. Чітко вимальовуючи головну лінію, у деталях і відтінках працює з кожним, з урахуванням особистості, настрою. Це молода, сучасна людина, яка не допускає образливого диктату. Я недавно із задоволенням співав у його «Хованщині» в Мюнхені, ми зробили відеозапис. Тепер саме Дмитро Черняков ставитиме «Дон Жуана» на фестивалі у Провансі. Я щасливий, що доля мене звела з ним.
— При напруженому ритмі творчого життя і щільності графіку, мабуть, важко уявити себе у якійсь іншій іпостасі. І все ж, колись Богом даний ваш чудовий голос скаже «досить», чим займатиметеся — педагогікою чи продюсуванням?
— Не треба чекати цього. Скаже то й скаже. Життя одне — на жаль, коротке, але жити його треба емоційно кожного дня. Я відчуваю в собі ще не використані можливості. До мене весь час звертаються молоді співаки — і по ходу постановок, і на гастролях, де час знайдеться. Я ніколи не відмовляюсь допомагати, відчуваю до цього хист. Але поки що це надто стомлює, більше, ніж власний спів. Переживання за іншого, автоматичне внутрішнє підспівування, уявіть собі, стомлює голосові зв’язки навіть більше, ніж коли працюєш сам. У цьому є своя специфіка. Тому я не дуже люблю брати участь у журі конкурсів вокалістів. Так, під час Міжнародного конкурсу імені Бориса Гмирі, який співпав з помаранчевою революцією, я на декілька днів охрип, майже не говорив, не те що співати. Вокал поки що для мене — це головне. Скільки серце мені дозволить і поранені ноги, стільки співатиму!
— Хто вас підтримує у житті?
— Моя родина. Я не стомлюся дякувати моїм найближчим людям за те, що вони зі мною поруч, без них життя, і творче зокрема, не мало б жодного сенсу. Я радію тому, що донька сталася як особистість. Вона займається культурним менеджментом, працювала у кількох агенціях, а тепер — на телебаченні, збирається свій канал робити. Я щасливий, що міг дати їй гарні основи, а вона іде ще далі. Їй у цьому світі орієнтуватися легше. Володіє п’ятьма мовами. У свої двадцять чотири роки донька не має жодних комплексів перед людьми будь-якого рангу. Всюди буваючи поруч зі мною, знайомлячись і спілкуючись з тими, з ким спілкувався і я, вона мала гарні орієнтири і навчилася йти за ними правильним шляхом. До нас у гості на борщ часто приходять знаменитості (Клаудіо Аббадо, Зубін Мета, Баренбойм та інші) — їдять і мою дружину розхвалюють, а я відчуваю у ці миті себе дуже щасливим. Моя сім’я — це найцінніший подарунок, який зробила мені доля.
