Як відомо, фінансова криза суттєво вдарила по медіа-сфері. Низка газет і журналів припинили своє існування. Ті ж, хто залишився на ринку, змушені були масово звільняти штатних працівників задля економії коштів. Багато хто з журналістів вимушено стали позаштатними. Проте цей статус — не найгірший варіант для журналіста. Принаймні західного. Про це «Дню» розповів Девід Стерн (David L. Stern), який працює фрілансером для видань The Washington Post, International Herald Tribune, The New York Times, Financial Times, GlobalPost. Його спеціалізація — Чорноморський регіон та країни колишнього Радянського Союзу. Свою кар’єру Девід розпочав як тележурналіст у Москві. Висвітлював війну в Чечні та перші демократичні президентські вибори в Росії 1996 року. З 1998-го переїздить до Баку. Зараз Девід Стерн працює в Україні.
— Чим вас як журналіста передусім приваблює робота в Україні?
— Я багато де працював — у Москві, Баку, Тбілісі, Алмати, на Кіпрі. Росія для мене не така цікава як інші пострадянські країни. Бо якщо ти працюєш в Росії, ти маєш писати лише про Росію. А, живучи в Баку, Тбілісі, ти відкриваєш для себе цілу Азію. Живучи в Україні, я також можу аналізувати, що відбувається в Росії, а в той же час іще й у Молдові, Білорусі, країнах Балтики. Звідси близько і до Центральної Азії.
Україна, на відміну від країн Західної Європи, — це колишня радянська республіка. Ваші офіційні особи не завжди погоджуються говорити зі мною. Люди й досі бояться. Але не того, що їх заарештують, а того, що буде якась непередбачувана реакція на публікацію їхніх реплік. Окрім того, я часто стикаюся з тим, що західних журналістів сприймають виключно як папарацці, яких цікавлять тільки скандали. Насправді ж те, що найбільше цікавить редакторів американських видань — це значні події або цікаві соціальні матеріали. Загалом Україна (так само як і Грузія) цікавить американців більше, ніж Центральна Азія або Кавказький регіон. Але ця цікавість не перетворюється в обізнаність. Що американці знають про Україну? Постійні конфлікти з Росією.
За час моєї роботи в Україні якихось неприємних ситуацій не траплялося. Бувають, швидше, непорозуміння. Наприклад, просять перед публікацією узгоджувати матеріали. Я можу показати цитати, які маю намір використати в матеріалі, інформацію, яку я від людини отримав, — аби перевірити фактаж, але переписувати слова героя інтерв’ю (мовляв, він мав на увазі щось зовсім інше) — це нечесно. Ці правила журналіст повинен встановлювати чітко та відразу.
— Чому ви обрали для себе саме фріланс, а не штатну роботу журналіста?
— Сьогодні ситуація з роботою для журналістів у світі не найкраща, тим більше для тих. хто прагне працювати закордоном. Майже кожна газета має розгалужену систему кореспондентів по всьому світу. Тому треба обирати країну, в якій іще немає власного кореспондента і пропонувати газеті свої послуги.
Журналіст може бути стрінгером, суперстрінгером та стафом (stringer, super stringer, stuff.— Авт.). У перших двох випадках йдеться про фрілансерів, тобто позаштатних журналістів. Найкраще бути суперстрінгером (це позаштатний журналіст, що має контракт із редакцією), бо це дає певну стабільність, на відміну від роботи стрінгером (це позаштатний журналіст, який жодних контрактів не має). Плюс суперстрінгер може працювати також для інших видань.
Перш ніж працювати фрілансером, потрібно зважити всі «за» та «проти», адже в цій роботі є як позитивні, так і негативні моменти. Переваги фрілансу полягають у тому, що ви можете обирати будь-яку тему, але за умови, що знайдете на неї покупця. А головний недолік — у тому, що відсутня система підтримки: немає тих ресурсів, які має газета, людей, які б знаходили потрібну тобі інформацію, немає часу та гарантій безпеки. Окрім того, фрілансерів, на відміну від штатних працівників, не завжди друкують. Хоча завжди оплачують час і зусилля, витрачені на підготовку статті, тема якої була заздалегідь узгоджена з редактором. Навіть якщо матеріал з тієї чи іншої причини не був опублікований.
