П’ять років тому Тарас Чорновіл був керівником виборчого штабу кандидата в президенти Віктора Януковича. Він перейняв естафету штабного управління, коли Сергій Тігіпко у розпал «помаранчевих» подій відмовився керувати «синьо-білим» виборчим штабом і зник з політичної орбіти аж до 2010-го.
Іронія долі: сьогодні Сергій Леонідович, якого й досі через вищезгаданий крок багато хто в Партії регіонів вважає зрадником, обіймає посаду віце-прем’єра, а Чорновіл, який керував штабом у чи не найважчі для ПР часи, — «безпритульний» парламентарій.
Тарас Чорновіл досить тривалий час працював у команді Януковича, а тому знає «кухню» ПР, як то кажуть, зсередини. У розмові з «Днем» коаліційно-позафракційний Чорновіл розповів про особливості «синьо-білої» політичної збірної та спрогнозував, чого очікувати від нової коаліції, опозиції та уряду.
— Тарасе, ви, як відомо, не голосували за висловлення недовіри уряду Юлії Тимошенко. А рішення про входження до нової коаліції приймали самостійно, чи колишні колеги по фракції вели з вами відповідні переговори?
— Так, справді, я не голосував за висловлення вотуму недовіри Кабміну Юлії Тимошенко, хоча мене просили, адже в них з голосами тоді були сумніви до останнього моменту. Більше того, мій голос за відставку уряду для них був більш цікавий, аніж за входження в коаліцію, бо там голосів як раз вистачало. Але я утримався. Потім ми досить довго з Клюєвим і Азаровим дискутували, десь гиркалися, десь знаходили спільну мову. Рішення ж про входження в коаліцію — це моє особисте рішення. Я був психологічно готовий до цього рішення після відставки уряду, а точніше, після поведінки Тимошенко при розгляді цього питання.
— Що саме ви маєте на увазі, говорячи про позицію Юлії Володимирівни в день розгляду питання про недовіру очолюваного нею Кабінету?
— Я згадав Кучму... Як ми його всі ненавиділи, як ми по ньому не топталися, а він приходив, і з трибуни, як це й виписано в Конституції, читав звернення до Верховної Ради. Луценко клав йому лапті, я персонально і ще кілька опозиціонерів носили стосами його звернення до парламенту і клали їх на трибуну... Інколи він визирав з-за тих паперових кучугур, інколи регіонали (Хомутинник, інші) бігали — забирали ці стоси паперів. А він виступав, відповідав на запитання, тобто виконував, попри все, функцію, яка прописана йому Основним Законом. Юлія Володимирівна ж настільки вульгарно знехтувала своєю роллю в парламенті, що мене особисто це дуже зачепило.
— Як гадаєте, персональні урядові призначення відбувалися при безпосередньому затвердженні Януковича?
— Знаєте, Янукович — це настільки закрита в собі людина, що складно сказати однозначно. В нього не має близьких друзів, з якими б він чимось ділився. Тому прорахувати його персональні рішення і дії насправді досить складно. Є люди, які вважають себе близькими до нього, і які запевняють, що він приймає абсолютно самостійні рішення. Є й інші люди, які досить довго з ним працювали і які з такою ж самою впевненістю говорять, що він абсолютно залежний, а, відповідно, неспроможний приймати самостійні рішення. Тобто, як бачите, кардинально протилежні риси йому приписують люди, які досить тривалий час з ним працювали.
Але моя особиста думка зводиться до того, що в один прекрасний момент, він, як і Ющенко, плюне на все і поїде... щоправда не на пасіку, а в Межигір’я. Але до цього часу має запрацювати система, до якої він матиме віру. В системі допуску чи не допуску, персоніфікованої координації, тощо він вже дуже багато речей поклав на Льовочкіна і я гадаю, що в частині функцій Президента Янукович ультраактивність збавить досить скоро. Пасивність ця не стосуватиметься хіба що офіційних, протокольних заходів.
А що стосується ймовірного ручного управління урядом Януковичем, думаю, певний період воно триватиме, але недовго.
— Віктор Янукович неодноразово говорив про те, що буде сформовано уряд професіоналів. Але взяти того ж Цушка. Логічно ж у кризових (тим більше, за прогнозами експертів МВФ, йде нова кризова хвиля) умовах ставити на чолі міністерства економіки визнаного професіонала з серйозним досвідом роботи в цій сфері. Є й інші кандидатури, професійна відповідність яких не відповідає посадам, які вони обійняли. Про який же уряд професіоналів мова?
— Щодо Цушка... тут, гадаю, краще промовчати, адже Цушко має таке ж відношення до економіки, як я до оперного співу. Може, вам заспівати? Зразу втечете (сміється. — Авт.). Ну, не вмію я співати. Але, гадаю, реально Мінекономіки буде під безпосереднім впливом двох людей — Азарова та Тігіпка.
А ще мені незрозуміло, як, маючи Джигу, який пройшов належним чином усі кар’єрні сходинки віднизу й до верху, відсторонити його, а поставити на чолі МВС людину, в біографії якої є стільки сумнівних моментів...
Міністр фінансів? В пана Ярошенка досвід є, але йому притаманні, скажімо так, азаровські методи управління, тобто система діюча, без особливих новацій. Тому віце-прем’єр, який очолюватиме фінансово-економічний блок, координуватиме роботу і проводитиме реформаторську політику справді потрібний. Інші віце-прем’єри...? Як на мене, це якась надуманість. Віце-прем’єр з адміністративно-територіальної реформи в нас уже був — пан Безсмертний. І що на виході? Круглий нуль. То ж, запитуємо, чи варто сьогодні наступати на ті ж самі граблі. Складається враження, що ці посади — такі собі подарунки певному середовищу Партії регіонів. Ось, скажімо, віце-прем’єр з аграрного комплексу? Нелогічно. Віце-прем’єр по силовому блоку? Знаєте, я дуже поважаю Сівковича, але чи потрібна ця посада в країні, де не має такого протистояння, як скажімо, в 2007-му — велике питання. Тоді, до речі, вперше з’явився віце-прем’єр з силового блоку. Спершу це був Радченко, а потім, здається, Кузьмук.
— Є ще один міністр, навколо якого точаться дискусії (м’яко кажучи). Коли Азаров зачитав прізвище Табачника як кандидата на посаду міністра освіти і науки, у сесійній залі почувся свист... За кілька днів В’ячеслав Кириленко зареєстрував постанову про звільнення пана Табачника, проте шанси близькі до нуля.
— Я б не робив такої страшної паніки з цього призначення, яку здійняли новоспечені опозиціонери і експерти. Коли він був віце-прем’єром, згадайте, не зупинив ніяких дій із розвитку тестування. Або взяти питання визнання Голодомору геноцидом. При Кучмі це питання курував саме Табачник. Перший, хто в Україні формально на рівні влади висловив тезу, що Голодомор — це був геноцид українського народу, був не прем’єр-міністр Ющенко (1999 — 2001 роки), а віце-прем’єр Табачник, у 2003—2004 роках. Тому не думаю, що він ламатиме певні національні питання абощо. Вважаю, що Табачник не робитиме різких рухів. В нього достатньо розуму, тому я вважаю в даному випадку краще з розумним втратити, ніж з дурним знайти. До того ж, він працюватиме із Семиноженком, який вже дав досить спокійний варіант відповіді щодо ймовірного скасування указів по Бандері та Шухевичу, зупинивши істерію, що розпочалася.
— Уряд Азарова став першим в історії незалежності України Кабміном, в якому немає жодної жінки. А крім того, вражає велика кількість профільних віце-прем’єрів (21 міністр і сім віце-прем’єрів) при деклараціях нової влади про необхідність скорочення держапарату.
— Я особисто логіки в такій кількості віце-прем’єрів не бачу. Кілька віце-прем’єрів в уряді дійсно потрібні. Перший віце-прем’єр, який, по суті, є заступником глави Кабміну і в разі відсутності прем’єра саме він має координувати роботу КМУ. Є два віце-прем’єри, які необхідні для між міністерської координації, оскільки повноваження певних міністерств перетинаються. І, нарешті, віце-прем’єр з фінансових питань, який має очолювати напрямок на реформи. Тим більше, Азаров не справляє враження великого реформатора.
— Кабінет Міністрів, згідно з політреформою, формує коаліція. Я розділяю думки тих, хто не визнає юридичної чистоти створення парламентської більшості. Чи вважаєте ви варіант створення цієї коаліції на сумнівному законодавчому фундаменті кращим варіантом виходу з ситуації? Що спонукало особисто вас вступити до цієї коаліції?
— Чи це найкращий варіант? Це найгірший варіант з усіх можливих, але всі інші варіанти вже заблоковані. Варіант, який особисто для мене був найперспективнішим, і який виконував би стримуючу функцію важелів і противаг, це коли Президент мав би свої повноваження, уряд і коаліція — свої, і один не заважаючи другому, жили б як написано в Основному Законі країни. Що це означало б? Це означало б, що зберігається стара коаліція з прем’єром Тимошенко (з обов’язковим доукомплектуванням уряду). Я очікував, що група Кириленка, інші депутати, що не відносяться до бізнес-клубу у ВР, моментально повернуться в чинну на той момент коаліцію, а не потім, по факту створення нової, свистітимуть міністрові-Табачнику. Табачник став міністром освіти завдяки, в тому числі, й В’ячеславу Кириленку, який відмовився повертатися в коаліцію і повернути їй 226 голосів.
— Група «За Україну!» не входила до коаліції.
— Так, не входила, але ця група та інші, хто говорить про те, які вони великі патріоти, фактично зруйнували стару коаліцію, адже була можливість її зберегти. Хай там як, та цей варіант не відбувся. Був і другий варіант, який вважаю дуже хорошим і через підтримку якого я попрощався з Партією регіонів півтора року тому. Це союз БЮТ і Партії регіонів. Я вважаю, що це є нормально і перспективно. Але тут не було жодних шансів. По-перше, наговорили один одному дурниць, по-друге, Юлію Володимирівну (як і в 2001-му) понесло. Вона не зрозуміла, що є країна, є суспільство, які більш вагомі, ніж вона персонально. І коли вона робить розворот на 180 градусів, або ривок із прискоренням на рівні третьої космічної швидкості в одну секунду, той поїзд, який вона думає за собою потягнути, може просто розсипатися. Можуть обсипатися депутати, які готові бути в опозиції, але не готові до прямого оголошення війни. А вона оголошує, по-перше, невизнання влади, по-друге, оголошує цій владі війну.
Бойові дії? Мені здається, ми вже їх «наїлися». Якби Юлія Володимирівна не гралася в занадто небезпечні ігри... Знаєте, курити на бочці з порохом — надто небезпечна штука. Такі речі, як ультрарадикалізація, повне невизнання легітимності будь-якої влади, в якій вона не присутня, мені, відверто кажучи, не подобаються. Вона програла вибори і мала б піти в опозицію, а не будувати барикади й оголошувати війну. Якби вона цього не зробила, думаю, я б сьогодні не приєднався б до коаліції. Фактично я опинився перед вибором: або йти в коаліцію, або йти на підтримку людини, яка є абсолютно некоординованою, яка приймає всі рішення самостійно, ні з ким не радячись. А потім ти стаєш заручником її рішень. Я це дуже болісно на собі відчув у 2001 році, коли ми створювали опозицію, а тут з тюрми вийшла Юлія Володимирівна, їй щось раптом захотілося і вона цю опозицію зруйнувала, зокрема спробою проведення безнадійного референдуму про недовіру Кучмі. Я їй казав, що так не можна робити, але відповідь на мої аргументи була наступною: «Тарас, я 20 років у бізнесі, жодного разу не помилилася, тому тут також не помилюся». Я в такі ігри не можу грати... Якби не ця історія, я би в коаліцію не пішов, ліпше підтримав би опозицію. Але опозиція виявилася ще гіршою, ніж коаліція.
Ще одним варіантом була коаліція НУ-НС і Партії регіонів. Цей сценарій зреалізувати було неможливо з однієї простої причини — НУ-НС як фракція, як політична сила, недієздатна. Всі, хто з ними почне об’єднуватись, приречений на те, що пережив Наполеон під Москвою.
З урахуванням того, що політичної волі на проведення дострокових виборів не має, лишився той варіант, який сьогодні реалізований. Чому я увійшов в коаліцію? Тому що, інших варіантів не бачив. Якби я когось зрадив, це одне, а так... Знаєте, я в Верховну Раду проходив третім номером по списку Партії регіонів. Повертатися ані в партію, ані у фракцію я не маю ні найменшого бажання, я свої два роки в армії відслужив і що таке «копать траншею от забора до обеда», я знаю.
— Ви кажете, що політичної волі на дострокові вибори ні в кого нема. Отож, виходить, уряд Азарова — це всерйоз і надовго?
— Я думаю, цей уряд працюватиме до чергових парламентських виборів, які відбудуться восени 2012 року.
Під час виборів багато хто з експертів висловлював думку, що попри усі «ні», нехай таки переможе Янукович, тоді, мовляв, хоч опозиція буде сильною. Але, пост виборчі події у мене викликають сумнів з приводу цієї самої рятівної опозиційної щуки, яка не дозволила б дрімати владному карасеві. Адже сторона, що програла, вже свариться за право правити опозиційний бал. Тільки в парламенті уже кілька груп, які вважають себе опозицією №1. Чи при такому розкладі можна говорити, що буде реальний вплив опозиції на дії влади. Мова, як мінімум про функцію стримування.
Це дуже погано, коли опозиція гірша і слабша за владу. Опозиція в нас завжди була на голову вища в плані моралі. А зараз... усе це справляє дуже неприємне враження. Ми вже бачимо чотирьох лідерів опозиції. Юлія Тимошенко вважає, що бютівці та кілька тисяч дивно запрошених на мітинг людей, своїм голосуванням могли обрати її лідером опозиції. А є ще Віктор Ющенко, який вирішив, що сам Господь Бог його сьогодні зробив лідером опозиції. Є В’ячеслав Кириленко, який сам себе проголосив лідером опозиції, і є Арсеній Яценюк, якого чинний Президент проголосив лідером опозиції. Я думаю, з усього цього буде дуже великий пшик. Сьогодні навіть не має підстав говорити про формування чогось адекватного тіньовому уряду. І все це, через, даруйте, дурість, наших опозиційних лідерів. Одна дуже сильно рвонула, а інші так само сильно гальмують. Опозиція може бути настільки розхристаною, що гірше не придумаєш. Тепер стримуючим фактором для влади будуть не дії опозиції, а якісь внутрішні протиріччя у владі.
