Світова фінансова криза торкнулася багатьох країн світу, серед них — і Латвійської Республіки. «Латвія може стати банкротом цього літа», «Європа прирекла Латвію на економічний крах». Так деякі світові ЗМІ розцінюють ситуацію в цій прибалтійській країні. Преса багато писала про селянські бунти, які на початку цього року відбулися у цій країні. Чому ж вибухнула криза в колишній радянській республіці, яка 2004 року вступила до ЄС і НАТО? Яким бачать вихід із цієї кризи? Як Латвії вдалося вирішити мовну проблему? Про це «Дню» — в ексклюзивному інтерв’ю Надзвичайного і Повноважного Посла Латвійської Республіки в Україні Атіса С’ЯНІТСА.
— Я гадаю, що ЗМІ трохи перебільшують. Як в Україні, напевно, всі бабусі чули про дефолт, але ніхто не розуміє, «з чим його їдять». Так само ми чуємо про банкрутство Латвії. Як завжди трапляється в житті, це перебільшення. Можу всіх заспокоїти: банкрутства не буде.
— А причини кризи, в чому вони полягають?
— Треба повернутися до 2004 року, коли після важких 90-х почався дуже швидкий економічний підйом, поштовх якому дало приєднання Латвії до ЄС. Завдяки збігу багатьох чинників до країни ринула велика маса грошей. Причому дуже дешевих. Ідеться і про гроші ЄС, і про великі інвестиції, які прийшли до країни. Водночас у Латвії дуже швидко зростала заробітна плата, яка практично з моменту вступу до Євросоюзу почала конкурувати з високими зарплатами у західних країнах. Приріст заробітної плати не був забезпечений зростанням продуктивності праці. Внаслідок названих вище чинників протягом чотирьох років зростання нашого ВВП становило 10 відсотків на рік. Можна сказати, що багато людей отримали європейський стандарт життя, за допомогою кредитів купивши будинки й машини. Все це відбувалося неймовірно легко, швидко. Вже тоді мені це здалося доволі незаслуженим. Я жив у Оттаві, де нерухомість була дешевшою, ніж у Ризі. Звісно, така ситуація не могла тривати довго. Коли вибухнула криза, вона нас ударила з подвійною силою. Економіка була перегріта, й усі ці гроші, які швидко прийшли, так само швидко пішли. Ціни на нерухомість упали й повертаються до економічно обѓрунтованих рівнів. У результаті наш уряд зіткнувся з ситуацією, коли в державному бюджеті дуже різко впали прибутки. Знадобилася фінансова допомога, і її нам надали. У такій ситуації найважливіше, щоб була відповідальна політична влада, яка каже: «любі друзі», ми повинні жити відповідно до достатків. Можу запевнити, що банкрутства не буде, але треба жити відповідно до достатків. Це нормально.
— Чи можете ви сказати, хто ж усе-таки винен у цій кризі? Багато хто покладає провину на США та на слабкий контроль за банківським сектором.
— Моя версія полягає в наступному. Дешеві гроші з’явилися тому, що накопичився величезний дисбаланс між Азією та Північною Америкою і Європою. Я на власні очі бачив, як у Канаді закривалися виробництва і йшли в Азію. Якщо люди нібито нічого не виробляють, то й рівень життя у них має впасти.
Зустрічаючись із багатьма українськими молодими лідерами, я говорю, що ми сьогодні конкуруємо з Азією. І щоб отримувати більшу зарплату, ніж отримують у Китаї, ми повинні мати велику продуктивність праці.
Водночас, живучи у глобалізованому світі, ми маємо підтримувати нашого товаровиробника, нашого експортера. У Латвії над цим дуже серйозно замислилися. І це буде урок і зміна ідеології порівняно з 90-ми роками. Адже тоді наші й ваші бізнесмени й економісти, прочитавши кілька книжок і побувавши десь на Заході, вирішили, що ринок вирішить усе. А держава повинна створити для бізнесу лише умови. Така ідеологія у принципі була правильною. Але можна не сумніватися, що криза, яка вибухнула, внесе зміни в цю ідеологію. Ми повинні більше дбати про наших виробників.
— Чи це не означатиме повернення до протекціонізму?
— У рамках Євросоюзу існують дуже чіткі правила. І всередині євроспільноти немає можливостей для розвитку протекціонізму. Хоча така загроза дійсно існує, та вона не пов’язана прямо з протекціонізмом. Я би сказав, що йдеться про турботу про своїх виробників у рамках дозволеного. Адже вони, нарівні зі сферою послуг, платять податки й утримують державу. Всі наші розмови про охорону здоров’я, освіту і культуру не матимуть сенсу, якщо виробники та сфера послуг не будуть конкурентоспроможними.
Зараз питання стоїть руба: із чим ми можемо конкурувати, в чому наше майбутнє, де наша ніша у світовому виробництві. Я оптиміст і думаю, що наша географія дає нам природні переваги. Я думаю, ми переживемо цю кризу завдяки тому, що наша країна невелика, а економіка є відкритою, і тому наш робочий ринок дуже маленький. Бурхливе зростання виробництва в останні роки призвело до того, що ми були змушені імпортувати кваліфіковану легальну робочу силу, до речі, переважно з України. Щоправда, зараз у зв’язку з кризою у нас значно підвищився рівень безробіття.
— Чи будуть підтримані латвійським населенням заходи, що пропонуються новим урядом? Чи не повторяться січневі селянські бунти?
— Бунти — це занадто. Реально в січні був мітинг протесту, на якому кілька десятків молодих людей намагалися насильницьким шляхом вирішувати свої проблеми. Ця пара десятків для нашої маленької спокійної країни була чимось небаченим. Якщо у Західній Європі ми бачимо це ледве не щодня, то для нас це, звичайно, щось нове. Проте бунтівників ідентифікували й закликали до відповідальності. У нас сховатися ніде. Протестувати можна і навіть треба, проте лише не насильницькими методами.
Зараз ситуація вкрай зрозуміла. справді, вчора (інтерв’ю було взяте 12 березня. — Авт.) уряд ухвалив декларацію, згідно з якою новий бюджет буде дуже істотно урізаний. Я думаю, люди розуміють, що іншого виходу немає. Ми повинні жити відповідно до достатків. Наша політика більше базується на консенсусі. В такому випадку можливо досягти якогось компромісу. Ми вирішили не йти шляхом девальвації нашої валюти. А щоб не було девальвації, нам доведеться знижувати зарплату. Хоча це непросто. Дискусія стосовно девальвації або не-девальвації вічна. У цьому є свої плюси й мінуси. Ми прив’язали свою національну валюту до євро з прицілом у максимально швидкі строки приєднатися до зони євро. Зараз уже важко сказати, чи відбудеться це 2012 року, як планувалося спочатку.
— Пане посол, чи не поясните ви, чому такі різні оцінки кандидата на посаду прем’єр-міністра? Згідно з опитуванням, проведеним у передачі «Сім новин» латвійського телеканалу TV5, мешканці Латвії вважають Валдіса Домбровскіса слабким кандидатом. А голова найбільшої у Європарламенті політичної групи Жозеф Даул назвав Домбровскіса одним з найудачливіших і найталановитіших політиків у Європарламенті.
— Напевно, як завжди правда десь посередині. Наскільки він буде талановитий, покаже час. Завжди приємно бути начальником, коли є можливість роздавати подарунки. Найважче, коли потрібно щось урізати. Звичайно, в цій ситуації домовитися дуже складно, важко. Але перший етап пройдено. Вчора всі партії домовилися, й усі підписалися, що бюджет буде урізаний на певну суму. В цьому я вбачаю певну політичну відповідальність. Це вселяє в мене оптимізм.
— Ви впевнені в тому, що латвійський парламентаризм забезпечить вихід із кризи, чи, можливо, на цей період потрібна сильна рука? Наприклад, у нашій країні часто звучати заклики до наведення порядку, сильної руки.
— Наша конституція існує з 1922 року. І тому в нас політична система усталена. І наша політика базується на консенсусі. Ми звикли до того, що уряд формують три-чотири або навіть п’ять партій.
Сильна рука можлива тільки в деяких країнах. Але, по-моєму, в жодному разі прихід сильної руки не можливий в Україні. У вашої країни своя специфіка і свій устрій. У вас немає іншого шляху, крім як сісти й домовитися щодо конкретних реформ. Іншого не дано. Треба жити відповідно до достатків.
— Чи не доведеться для виходу з кризи вашій країні брати нові позики в інших країнах?
— Ми ще не вичерпали свого кредиту. І питання так не ставиться. Але якщо країна не може звести кінці з кінцями, то вона стає залежною від когось. Або від Міжнародного валютного фонду, який встановлює свої правила, які, у принципі, є хорошими і здоровими ліками для держави. Або від інших держав, які готові надати позику. Але ми закінчуємо тим, з чого починали: ми повинні звести кінці з кінцями. Тоді ми незалежні, щасливі й горді за свою країну.
— Пане посол, яким чином удалося у вашій країні вирішити мовне питання, і чи вирішене воно остаточно?
— У нас єдина державна мова — латвійська. Приблизно третина населення вважає своєю рідною мовою іншу мову, переважно російську. Крім того, у Латвії живе 60 тис. українців. Згідно з усталеною системою, школа навчає молодих людей латвійською. Старше покоління самостійно вивчає цю мову. Якщо у 90-ті роки й існувало напруження через мову, то зараз воно, якщо можна так висловитися, розсмокталося саме по собі. Якщо комусь не подобається мовна ситуація, то він може зараз спокійно переїхати до будь-якої європейської країни. Я не думаю, що таких людей багато. Адже в реальному житті у приватній сфері функціонує дві мови: латвійська та російська. Наприклад, у приватній фірмі навряд чи вас візьмуть на роботу, якщо ви не володієте латвійською, російською і, відповідно, англійською. Ця трійка мов відкриває вам роботу у приватному секторі. Якщо у 90-ті роки російську мову вивчали менше, то зараз навпаки, більше. Для роботи у державному секторі обов’язкове володіння латвійською. За існування навколо великих мов і з урахуванням того, що рідною латвійську вважає півтора мільйони громадян, латвійська мова як єдина державна створює реальний баланс.
Істотна відмінність від ситуації в Україні полягає в тому, що у нас немає компактного проживання російськомовного населення. Російськомовне населення у Латвії живе впереміш із латиським населенням. Напевно, в Україні буде свій шлях вирішення цього питання.
Якщо говорити про Канаду, то в цій країні існує мовний бар’єр. Незважаючи на мільярдні вливання, тільки десять відсотків англомовного населення говорить французькою. І ця цифра фактично не міняється протягом останніх десяти років. Лише у Квебеці приблизно 40 відсотків говорить двома мовами: англійською та французькою. В Україні мовного бар’єра насправді немає. Дві мови тут співіснують природно поруч, і це великий плюс для вашої ситуації.
— Якими бачаться для вашої країни останні ініціативи відносно зміни стратегії НАТО і, зокрема, відновлення діалогу на рівні Ради НАТО—Росія?
— Ми намагаємося налагоджувати наші відносини з Росією на конструктивній і прагматичній основі. Що стосується нашої зовнішньої політики, то вона є зваженою і ширше дивиться на речі. Враховуючи нашу геополітичну ситуацію, наш стратегічний кровний інтерес полягає в тому, щоб обидві організації — ЄС і НАТО — зміцнювалися, процвітали. Через одну просту причину. Нам як невеликій країні важливо мати парасольку. Ми цього ніколи не повинні випускати з ока.
— А як ви оцінюєте категоричне неприйняття Росією розширення НАТО і заяви Москви, що це несе їй загрозу?
— Це питання просте. Росія не має права вето на розширення. Що стосується вступу до НАТО, то це питання до самої України. Образно кажучи, м’яч відкинуто у ваш бік. Права вето для Росії не буде. Це зрозуміло. І вона навіть нічого не зможе зробити, як вона нічого не могла зробити й перешкодити прибалтійським країнам, населення яких однозначно було за вступ до НАТО. Сама Україна повинна ухвалити однозначне рішення щодо НАТО.
