За два роки до свого передчасного відходу «на той світ, друже мій, до Бога» Шевченко грізно передрік:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
Страшне пророцтво. Поет вважав, що ця Господня тяжка кара не лише
За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
Бог «до краю нищить» його
Вкраїну.
Ця Господня покара, розмислює Шевченко в «подражанії» під назвою «Осія. Глава ХVI», убиває його край «незримо і правдиво» тому, що не міг довготерпеливий держитель дивитися спокійно на гріховні діяння владних синів убогої Вкраїни.
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені...
«Мій любий краю неповинний!» — в печалі й любові звертається поет до Вкраїни.
Шевченко не випадково творить аналогії-перегуки долі України та Ізраїльського царства, відсилаючи читача до передрікань скорої загибелі Ізраїлю біблійними пророками Ієзекіїлем («Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19») та Осією. Володарі Ізраїльського царства звиродніли від непогамованої жадоби збагачення, гордині та поклоніння чужим богам, а народ відступився від власної віри, знесилився духом і морально занепав.
А ще раніше, 19 грудня 1845 року, Шевченко в циклі переспівів із Псалтиря — однієї з книг Біблії, які приписуються другому цареві Ізраїльсько-іудейської держави Давиду, звертається до Господа допомогти донести його Слово до рідного народу:
Молюсь, Господи, внуши їм
Уст мої глаголи.
Від імені свого знедоленого народу, покритого срамотою, розкраденого і пожерлого новими ворогами, покинутого «на сміх людям В наругу сусідам», поет молиться «серцем одиноким» Господові в надії на повернення йому доброї долі, на спасіння від злотворящих, на розсіяння тьми неволі. Бо вірить:
Колись Бог нам верне волю,
Розіб’є неволю.
Передусім вину за розтління рідної землі Шевченко покладає на її лукавих чад, уражених зрадою, взаємним поборенням, жадобою влади, маєтностей, гріховних спокус.
Україна в уяві поета постає в образі Божої Матері — Марії, яка, за визначенням філософа Сергія Кримського, «є зразком інтимного єднання з Богом шляхом боговтілення в людину, умовою народження, коли Слово стає плоттю, образом краси і благодаті»1.
У цьому «подражанії» Господь з ніжністю звертається до України-Богоматері:
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
І далі Господь покладає на Богоматір місію явлення пророчого Слова, бо Марія — мати Ісуса Христа, в іпостасі якого і проявилося Боже слово. Що має вістити Божа Матір цьому гріховному українському світові від імені Творця? Яке Слово вона повинна донести до цих лукавих чад? Очевидно, що цим Словом — Божим Словом, бо як засвідчено в Біблії, «на початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово», є і застереження, і фатальне пророцтво:
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща...
Шевченко хоча і передрікає тяжку покару за всі ті злодіяння і скверни, що їх натворили «сини сердешної Украйни», застерігаючи: «Вас найде правда-мста», проте уповає на Слово, яке засвідчує Божу присутність у цьому гріховному світі.
І вже «без притчі», а від себе благає скорбну Матір провістити про особливу місію нового Слова, яке має народитися від правди, вселитися в людські душі, освітити їх світлом Істини і порятувати від фальшивої «ласки царської» окрадений люд.
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе...
Ідея здійснення Слова, його проростання істиною в свідомості й душах українських людей, віра в його місійне покликання були визначальними в творчому самозвершенні Шевченка. Слово в його поезіях виконує функцію духовного наставництва, духовного просвітителя затемнених невільництвом душ, звільнення їх від тьми і скверни. Поет посилає в Україну це Слово до людей темних, незрячих, убогих, відсилає Слово правди і волі заради того, щоб і вбогодухі сановники, і трудящі люди «на їх окраденій землі» причастились істиною і очистились духом. Та особливо гнівне і водночас благальне звернення Шевченко адресує тим, хто дере шкуру «з братів незрячих, гречкосіїв», хто цурається своєї мови, традицій, історії, хто не годен запитати себе:
Що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?...
Шевченко гнівно таврує, із саркастичним блиском спопеляє тих, хто запліднений вірусом яничарства, зрадництва, угодовства незалежно хто він — ясновельможний гетьман чи син батька, який проливав кров «за Москву і Варшаву», а тепер чваниться, що добре ходить у ярмі, «ще лучше, як батьки ходили».
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття —
такий оціночний присуд здійснює Шевченко не лише «і мертвим, і живим», але й «ненарожденним землякам» своїм «в Украйні і не в Украйні», пророчого застерігаючи їх від повторення ганебних вчинків — зрадництва, самоприниження й рабського впокорення національного духа, якими підло уславилися діди і батьки лукаві, «дядьки отечества чужого».
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице.
За рік до своєї передчасної смерті Тарас Шевченко пише вірш «Бували войни й військовії свари...», в якому із сердечною гіркотою свідчить про занепад національної гідності, про забуття національної слави і про виродження національної еліти.
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...
Це вони, «раби, подножки, грязь Москви», змирилися зі своїм національним упослідженням, приниженням людської гідності, зручно, вигідно примостилися біля царського трона і висмоктують останні соки із «старого дуба» — України, вигризають все, що дозволяє царська милість, задля власного збагачення. Та поет вірить, що од коріння старого дуба — із глибин національного роду і народу проростуть зелені парості, які вибуяють і знесуть трон та тих, хто присмоктався до старого дуба.
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, — будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
Поетова душа кипить обуренням, гнівом і пекельною жагою помсти-мсти за поганьблену долю «Украйни, бездітної вдовиці», його серце обливається «сльозою за Украйну».
...Думи прокляті
Рвуться душу запалити
Серце розірвати.
Шевченкові думи переливаються в сльози. Він мріє засіяти щирими сльозами переліг національного забуття, зораний ним старим плугом, до якого поет викує зі свого «тихого слова» новий леміш і чересло. На які жнива сподівається вимучений «думами проклятими» поет, душа якого ось-ось спалахне від непосильної емоційної напруженості?
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові
Чистої, святої!
Та головним, визначальним ідейно-смисловим змістом Шевченкових прозирань у майбутню долю України було духовне воскресіння, національне прозріння українського народу, братання в єдиній родині, гармонійне співжиття в своєму рідному домі.
В своїй хаті своя правда,
і сила, і воля.
Він вірить, що його Слово — «велике» і «святе», «тихе, добре, кротке» Слово, яке даровано йому Богом, відкриє істину незрячим і глухим, німим розкриє рабські уста й захистить убогі душі від розтлінної кривди і гріховної скверни. А головне, долетить те Слово до Господа, і він, перейнявшись болями і тривогами постової душі за долю упослідженої нації, дослухається до його молитви:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Поет усвідомлює, що без інтелектуальної еліти, навіть без тих, хто в рабській покорі схилився перед троном і забув про біди і кривди рідного народу, навіть вони, «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття», і ті повинні б прокинутися від сну національного забуття і прихилитися до долі «найменшого брата». До них передусім і звертається Шевченко:
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
Тільки у своєму національному Домі, на своїй землі і серед своїх людей «своя правда, і сила, і воля». Саме тому Шевченко там, у чужім краю, за Уралом, благав «Богом ізбранную Марію» втішити його неспокійну, наповнену тривогою за долю «безталанної вдови» — України душу, оживити її натхненням — послати йому «святеє слово, святої правди голос новий!». Власна страдницька доля поета не хвилює. Навіть не переймається він тим, чи буде «жить в Україні, чи ні», чи згадають його, чи забудуть «в снігу на чужині — Однаковісінько мені».
Та Шевченка над усе тривожить і болить доля України, яка перебуває в рабському сні: «А Україна навіки, Навіки заснула». Його Слово і повинно розбудити приспані невольницькою долею душі, бо народ, який втрачає мову, історію, вітальну енергію і своїх духовних поводирів, приречений на вигнанство з сім’ї світових народів. Цей стан байдужого, в лінивстві та безвір’ї, сну нації поет вважає національною самозрадою. Через те Шевченко немилосердно гнівний супроти тих, хто забув про свій національний обов’язок повсякчасно бити на сполох і не дозволяти своєму народові впадати в сон розпачу, безнадії, зневіри і байдужості до своєї власної долі. Хто вони, ті «злії люде», які, лукаві, можуть приспати його Україну? Поетові не однаково, що вони, свої і чужі «злії люде», «дядьки отечества чужого», підступні демони України — ці зловісні українські ворони, які з гурту своїх вельмож-запроданців «і дворянства страшну силу» розплодили,
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Це найбільша печаль Шевченка.
О, муко!
О, тяжкая душі печаль!
Не вас мені, сердешних, жаль,
Сліпі і малиє душою,
А тих, що бачать над собою
Сокиру, молот і кують
Кайдани новиє.
Чи ж почують Шевченкову пересторогу самовигнанці з національної душі, ці духовні сироти, «раби з кокардою на лобі! Лакеї в золотій оздобі... Онуча, сміття з помела...»? Чи Шевченкове Слово розтопить нарешті вогнем невидимим замерзлі в неволі душі живих, народжених і ненародженних його земляків? Чи не настав уже той час, щоб дослухатися до благань поета і схилитися в молитві християнського всепрощення і національного замирення в ім’я добра і благополуччя народу власного, в ім’я України?
Це ж він, багатостраждальний і безкомпромісний Шевченко, перебуваючи в казематі, заповідав нам:
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
1 Кримський Сергій. Під сигнатурою Софії. — К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. — С. 116.
