Однією з найулюбленіших тем картин, написаних відомим житомирським художником Юрієм Камишним, є українські пейзажі зі старезними хатами під солом’яними стріхами. Тобто види, які невдовзі якщо й залишаться, то тільки на його полотнах або у роботах інших художників. Перерахувати всі виставки, на яких він представляв свої твори, в тому числі й за кордоном, дуже важко. Скажемо тільки, що він удостоєний премії імені Лесі Українки і Міжнародної премії імені Миколи Реріха. З певного часу художник поєднує виїзди на пленери, де з натхненням відтворює наші сільські краєвиди, з тривалими мандрами у далекі краї. Поїздив, зокрема, по Індії, а нещодавно повернувся з Південної Америки. Про останню подорож ми й повели з ним розмову.
— Пане Юрію, у Європі та Індії ви вже були. Тепер Південна Америка. З чого почалася ця мандрівка?
— Захотів подивитися, якими фарбами Бог намалював полотно південноамериканського буття і способу існування. Близького до древніх індіанських цивілізацій, до природи, вулканів, гостроверхих Анд. І ось мій знайомий Сергій, який сам із Києва, а зараз живе у Москві, запропонував таку поїздку. Він належить до послідовників індійського божества Шиви і має духовне звання сатья-ван, знайомий також iз багатьма іншими релігіями світу. Склалася група з шістьох росіян і трьох українців, серед останніх був і я. Мій внесок складався з картин. Одна з московських туристичних фірм відправила нас літаком спочатку до Мадрида, а звідти ми вилетіли в Еквадор.
— Ця країна зазвичай не часто згадується якимись привабливими чи визначними пам’ятками для іноземців. Тим не менше ви відправились саме туди.
— Із засніженої Москви ми прилетіли в парникову атмосферу із згущеним океанським повітрям. Особливо приваблювала надзвичайна гостинність і доброзичливість місцевих жителів, багато з яких були одягнені в традиційні пончо. Вони усміхались нам і розкланювались навіть на відстані. В Еквадорі ми вперше побачили давнє поселення інків, його назва Інгапірка. Розташоване серед гір вище двох кілометрів над рівнем моря, воно вибудуване чи то спіралями, чи концентричними колами. У центрі — храм на честь їхніх богів, навкруги були оборонні споруди і жилі помешкання, але зараз залишилися головним чином лише кам’яні фундаменти, а ще кам’яні жертовники. Бо будувалося майже все із великих необпалених цеглин. Коли ж робили кам’яну кладку, то брили різної величини і форми дуже ретельно підганяли одну до одної. Така кладка витримувала часті землетруси. Це споруди часів інків, приблизно ХIII—ХIV ст. Поруч будівлі, де живуть нинішні їхні нащадки. Продають сувеніри (дешево), зокрема, людські черепи, про які стверджують, що вони з давніх поховань. Могильники там нещадно грабуються, як і у нас, а також активно працюють чорні археологи. У цьому місці та в інших ми зустрічали багато розритих могильників. Причому деякі з них можуть бути невідомими представникам влади. Власне, вся наша мандрівка була фактично по слідах інків.
А у місті Куенка ми змогли бути присутніми на місцевому народному фестивалі. Дуже яскраве було свято, яке свідчило про шанобливе ставлення до старовинних традицій. Багато місцевих жителів грали на духових, смичкових, ударних інструментах, співали і танцювали в притаманному для них із давніх часів одязі. Але фінанси і сучасний побут в Еквадорі будуються за зразком Сполучених Штатів Америки.
— Далі, як я знаю, були нові країни і ще тисячі кілометрів попереду.
— Після Еквадору наш шлях лежав до Перу. Їхали мікроавтобусом — дорога спочатку вилася через справжні джунглі, але до столиці країни Ліми ми в’їжджали вузьким узбережжям між океаном і Андами. На зупинках іноді робив ескізи картин. Часто зустрічалися нам дивні, на наш погляд, сучасні поселення, в яких будинки були зведені з каменів, але не вкриті дахами. До найсильнiших вражень можна зарахувати ще одне давнє місто інків Мачупікча. До нього ми добиралися на автобусі крутим серпантином. Збудоване воно на висоті близько трьох тисяч метрів над рівнем моря на самому гребені гірської гряди і складається з кількох частин. Головна — це добре укріплена фортеця для захисту від ворогів з основним містом. А за її межами — так зване аграрне місто, де з усіх боків зверху і знизу уступами розташовані системи терас із спеціально нанесеною землею. То були їхні сільськогосподарські угіддя, там же випасалися одомашнені тварини, ті ж лами. Нижче в ущелині були купальні, де вони із задоволенням приймали оздоровчі ванни у джерелах мінеральних вод. У крутій скелі, що здіймається праворуч, теж висічені будинки. В основному місті за кам’яними стінами фортеці жилі й господарські будівлі з каменів, у центрі великий майдан, на якому, як у театрі, розігрувалися якісь алегоричні сцени, проходили змагання. Поруч культові місця, далі в’язниця — в ній руки покараної людини вставляли в проміжки між каменями, прив’язували, і її заживо з’їдали грифи. Перше враження — що все це не належить до реальності, ніби дивишся суперфантастичний фільм, де добре попрацювали режисер і оператор, створивши неземні пейзажі. Але все можна було помацати, щоб упевнитися: воно існує насправді. Через те, що жителі міста були майже відрізані від іншого світу, у них був звичним інцест, брати і сестри одружувалися між собою. До речі, це один із факторів, який знесилював інкську цивілізацію. Потім вже вони почали трохи перемішуватися із завойовниками-іспанцями. Але, до речі, Мачупікча було чи не єдиним містом у Південній Америці, яке не було відкрите і пограбоване іспанцями. Тільки на початку минулого століття одному мандрівнику за невелику платню його показав місцевий хлопчик. Зараз старовинний вигляд міста намагаються потроху відновити — зокрема, покривають соломою дахи. Часи його побудови відносять до ХIII—ХIV ст., якщо не раніше, проте з часом, вже після появи в Перу іспанців, жителі міста поступово пішли з нього. За однією з версій, крім загрози виродження, причиною цього стали звістки, які приходили від підніжжя гір і з долин, що там люди живуть значно легше і мають засоби виробництва, блага цивілізації, які привезли іспанці. Згадуючи це місто, можу сказати: якщо порівнювати побачені мною краєвиди не тільки із фантастичними фільмами, але й із симфонічною музикою, то це Бах, не менше. Це шедевр світового мистецтва. Його на Американському континенті створив Бог. Чому я люблю писати українські пейзажі з хатками? Тому що це елемент людини, створеної Богом істоти, — він якось облагороджує і м’яко вписується в природні ландшафти. Але це притаманне більш раннім людям — з цими пластиковими хмарочосами ми перестали бути схожими на природу. І у нас, і у інків ранні будівлі благороднiше, натуральнiше вписувались у навколишній світ.
— Коли заходить мова про Болівію, то найчастіше згадується, що ця країна багата на газ, руди кольорових і рідкісних металів, і що там є одне з найбільших озер світу Тітікака.
— Коли ми потрапили у Болівію, то дорогою нам часто зустрічалися невеликі поселення — кілька хатинок і великі пасовища для лам, овець навколо. Будиночки — кладка з необпалених блоків цегли, зверху криті соломою. Над воротами часто прикріплені глиняні фігурки корівок, між якими можна побачити християнський хрест. У порівнянні з Перу і Еквадором Болівія видалась нам біднішою країною. Але ми йшли Золотим шляхом інків — шляхом їхнього паломництва від своїх пірамід в Еквадорі, Перу до Вогняної Землі. І ось ми на священному для них озері Тітікака. На пароплавику вирушили до комишевих островів. Там поселення, яким сім—вісім тисяч років. У основу цих плавучих островів покладені зрізані стебла комишу, а зверху постійно накладаються нові й нові їх шари. Навколо прив’язані човни з того ж комишу, є човни і з двигунами, з цієї ж рослини зроблені хижі, вишки, навіть телефонні будки. Настил постійно прогинається під ногами. Нас зустріли місцеві індіанці в своєму традиційному одязі, відразу запропонували сувеніри, які можуть зробити і при вас. Повели у свої хижі, і там ми на свій подив побачили DVD пристрої і телевізори. Назапитання, звідки струм, сигнал, місцеві жителі заводили нас за домівки і показували сонячні батареї й супутникові антени. На цих островах ведуть господарство — є качки, гуси, кури, навіть кицьки. Із свого присадибного господарства, а ще з продажу сувенірів вони й живуть. Всередині жилих будинків (стіни з прошитого комишу) ніяких прикрас. На підлозі килимки з вовни лам або пакі. Вся сім’я в одній кімнаті, і ніяких меблів. Але є й комишеві готелі для туристів зі «скаженими» цінами, ресторани, бари.
— Про інкські піраміди я трохи знав раніше, про комишеві острови вперше почув від вас, про нерозгадані таємниці острова Пасхи читав у книгах знаменитого мандрівника Тура Хейєрдала...
— З Болівії ми через Аргентину прибули до Чилі, де із столиці Сантьяго літаком нас «закинули» на острів Пасхи в Тихому океані за три тисячі кілометрів від узбережжя. Хоча острів дуже маленький, але на злітну смугу, яка пересікає його упоперек (сам острів має всього 20 км у периметрі), сідають великі лайнери, які доставляють туди туристів. Місцеві жителі зустрічають літаки гірляндами з яскравих квітів, які вони вішають на шиї тим, хто прибув. Загалом люди там дуже темпераментні, емоційні, і тим мені вельми сподобалися. Крім того, вони мають гарний смуглий колір шкіри, характерний звужений розріз очей — на мій погляд, в них поєдналися риси інків і якісь монгольські ознаки. На острові ми знову відчували себе, як на іншій планеті. Він виник ніби з жерл численних вулканів, які зараз вже згасли, а в них багато глибоких печер, що йдуть, якщо вірити легендам, на глибину до 3 км униз, майже до дна океану. Там же є поховання, настінні малюнки.
Вулканічні береги не дають пристати суднам. Як з’явилася там оригінальна цивілізація, до цього часу точно ніхто не знає — все на рівні гіпотез і легенд. Але найприйнятнiшою вважається теорія, що вони прийшли з Південної Америки, оскільки спосіб господарювання, культура більше схожі на індіанські. Одне з припущень, чому люди, що жили там у давнину, зникли, звучить так: на острові для переміщення численних кам’яних скульптур не вистачило лісу, а із загибеллю лісу там почало пропадати життя, спочатку не стало тварин, потім людей.
Цю культуру відносять до часів нової ери. Версії щодо причин виготовлення ними славнозвісних кам’яних скульптур ходять різні. Одна з головних, що це жертовні зображення, щоб отримати прихильність богів, і вони оберігали жителів острова від різних нещасть, якими загрожує океан, інші природні стихії, від нашестя ворогів. Що мене вразило — всі скульптури звернені обличчям в центр острова. Вік статуй ще визначають за типом зображення — ті, в яких є шия, вважаються пізнішими, інтелектуальнiшими. Самі зображення, їхнє розташування, легенди про походження — на мене віяли якоюсь древньою містикою. Через них, думаю, якісь вищі сили чи стихії творять нашу історію, культуру, наше мистецтво, наш побут. Це як прояви якоїсь божественної енергії і сили. Такої унікальної цивілізації більше у світі немає ніде, хоча певною мірою ці скульптури нагадують наших древніх кам’яних «баб», які, втім, значно менші за розмірами, ніж острівні. Цих фігур на острові Пасхи сотні. Їх робили, як доводять історики, так. Вибиралася цільна скеля, починали вирубувати зверху, з носа, обличчя, грудей, потім підсікали боки і спину, і коли залишалася тонка перегородка, підставляли колоди з дерев, убирали останню перетинку і, коли скульптура опускалася на колоди, її котили. Потім ставили. А як капелюхи на них одягали — це питання. Мабуть, також вкочували по настилу з дощок.
— Як я розумію, на острові Пасхи ви отримали дуже сильні враження, але це не було останнім пунктом мандрівки.
— Ми вирушили в Аргентину, і не просто туди, а на край світу, на острів Вогняна Земля. Місто Ушуайя, яке є одночасно портом і аеропортом, зустріло нас сильним вітром і дощем зі снігом. Стоячи на березі океану, я вдивлявся в далину, і мені здавалося, що бачу Антарктиду. Але на моїх фото видна тільки морська гладь. І природа там здебільшого в темних тонах — скелі, болота, багато сухих дерев, але є й яскраві плями тих чи інших кущів. Тут ходять пароплави з російськими екіпажами, літаки теж із російськими екіпажами. Це дійсно край світу і одночасно — плацдарм для переправи до Антарктиди.
...Літаком з Ушуайї ми вилетіли на Буенос-Айрес, а потім на заповідник Ігуасу. Там найпримітнішим місцем є водоспад, один із найбільших у світі. Половина водоспаду приходиться на аргентинську територію, половина — на бразильську. Крім нас у човні, яким ми плавали, було ще чоловік двадцять — французи, німці, іспанці, американці. Коли ми підпливали під самі струмені води, що падала з великої висоти, всі галасували від захоплення, обіймалися. Водоспад утворює з води хмару, яка підіймається в небо. І всюди сходинки, щоб можна було доторкнутися до цього дива. Ми кинули туди українську монетку, щоб повернутися. Вразило також, що мандрує багато інвалідів, чого дуже хочеться побажати своїй країні. І всюди є пристосування для допомоги їм. У заповіднику Ігуасу пересуваються в маленьких вагончиках, де спеціально є місця для інвалідів на колясках. На зворотному шляху до Буенос-Айреса ми могли загинути, тому що літак увійшов у грозову хмару, бо пілоти вирішили заощадити пальне і не стали огинати її. З Буенос-Айресу — переліт на Мадрид тривалістю 10 годин, потім на Москву, а звідти — додому. І ми були щасливі, що повернулися. Вся мандрівка зайняла півтора місяці — проїхали, пролетіли, пропливли по Південній Америці десятки тисяч кілометрів За козацьким звичаєм, я всюди возив із собою грудку рідної землі, яку взяв з-під вікна свого будинку...
