Як чимало громадян України, я дуже хочу поважати наш парламент. Але що поробиш, якщо він, на жаль, позбавляє нас цієї можливості, а Конституція її не гарантує. Більше того, народні депутати часом роблять все, щоб викликати у мене почуття абсолютно протилежні вищеназваним. Візьміть хоча б незабутнє засідання Верховної Ради, де обговорювався проект закону «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі». Воно, якщо пам’ятаєте, відбулося 12 січня поточного року.
Ні, я зовсім не хочу поставити під сумнів питання, яке розглядали депутати. Мене бентежить інше: через позицію антикризової коаліції цей законодавчий акт тоді не був прийнятий, про що «День» розповів, надрукувавши 14 лютого матеріал Тетяни Кондратюк «Чи візьмуть жінки владу?». Для тих, хто його не читав, нагадаю кількість поданих від коаліції голосів за паритетний закон, указану автором: «Регіони» з 185 голосів дали аж 2, соціалісти з 31 — 7, у комуністів з 21 можливої картки жодна не проголосувала». Коли жінки бачать ці цифри, вони, безумовно, відчувають своє приниження. Так що аналіз ставлення депутатів зазначених фракцій до розгляду архіважливої проблеми не застарів, і сказати дещо про їхній інтелектуальний, а також моральний програш зовсім не пізно.
Ви скажете: «А причому тут програш?». А як же можна ще охарактеризувати негативні наслідки, викликані тим голосуванням! Небажання посилити жіноче представництво в українському парламенті — явна ознака дискримінації жінок. Читач, безумовно, знає, що жінки здавна були об’єктом політичної, економічної, соціальної та культурної дискримінації в багатьох суспільствах, часом вельми відмінних одне від одного. Лише за останні 100 із лишком років вони значною мірою добилися міжстатевої рівності. Однак у світі є ще чимало суспільств, де не приділяють належної уваги питанням економічної рівності й незалежності жінок, а також їхнього повного включення у процес прийняття рішень. Погодьтеся, такі факти варті того, щоб про них говорити вголос!
Це переконливо показала Незалежна комісія з міжнародних гуманітарних питань у своїй доповіді «Чи збереже людство людяність?», підготовленій групою визначних діячів із 29 країн, які представляють усі регіони світу. Там написано: «За оцінками ООН, жінки, що становлять половину населення планети, виконують майже 2/3 загального обсягу робіт у світі, отримуючи за це лише 1/10 частку загальної суми прибутків і володіючи лише 1/100 всього майна… Дискримінація стосовно жінок несумісна з міжнародними гуманітарними нормами і йде врозріз з основоположними нормами міжнародного права в галузі прав людини… Гуманітарні норми вимагають змін у суспільствах, де жінок пригноблюють і принижують. Вони передбачають також невідкладне впровадження принципу рівноправності жінок». Що тут варто ще додати? Лише одне: історія людства — це історія жахливої тиранії над жінкою з боку чоловіків, яку тільки знав світ.
З метою привернути до проблем жінок увагу громадськості та подолати традиційне ставлення до жінки, що нехтує основні людські цінності, у 1979 році було прийнято Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок. У цьому документі визначена відповідальність держав-членів ООН за паритетне представництво жінок і чоловіків у органах влади. А втім, як бачимо, Конвенція ООН нашим депутатам — не указ. Парламентський «казус» з не підтримкою зазначеного вище законопроекту, на мій погляд, не можна кваліфікувати інакше як знеславлюване Україну приниження жінок, про повагу до яких народні депутати не втомлюються лепетіти. Вони, що, не усвідомлюють це?
Друге. Хто б що не казав, тут ясно видно: наших депутатів не дуже турбує те, що своїм недавнім рішенням вони продемонстрували лицемірство законодавчої влади. Адже майже півтора року тому Верховна Рада ухвалила закон про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Неважко уявити собі, з яким почуттям зустріли «турботу» парламенту про жіноче представництво українські жінки, що дивилися 12 січня телевізор… Вада лицемірів у даному разі полягає в тому, що спотворюють вони самих себе. Мені до вподоби, як про них висловився відомий американський дипломат Едлі Стівенсон: «Лицемір — це такий тип політика, який може зрубати стовбур червоного дерева, потім залізти на пеньок і виголосити промову на захист навколишнього середовища». Скажіть, хіба голосування представників правлячої коаліції проти істотних гендерних змін при виборах народних депутатів України — не прямий доказ їхнього лицемірства? Але то ще не все. Багато хто з нас не забув, як активно депутати запевняли у своєму твердому намірі забезпечити права наших жінок в ході парламентських слухань «Рівні права і рівні можливості в Україні: реалії та перспективи». А, можливо, й справді був правим невідомий автор, стверджуючи, що честь — це коштовність, яку дехто вважає більш вигідним втрачати.
Третє. Як парламент несправедливий! — хочеться вигукнути спересердя. Голосування проти рівних прав різностатевих представників у виборчому процесі — не просто випадковий епізод в діяльності українських законодавців. Це відображення небезпечної схильності, бажання просувати інтереси однієї статі за рахунок ущемлення іншої. В управлінні нашою країною, що очевидно кожному, і без того дуже багато чоловічої агресивності. Ми маємо право вимагати рівних прав і можливостей у виборчому процесі всім громадянам України. Я веду мову не про чоловіків і жінок — я маю на увазі громадян.
Яка може бути справедливість там, де порушується принцип рівноправності? Без справедливості як ідеалу соціального устрою неможливі були б становлення і хоч яка-небудь організація суспільства. «Це перша чеснота суспільних інститутів», — говорить Джон Ролз, автор знаменитої книжки про справедливість. В історії вона застосовувалася безліч разів — і в більшості випадків успішно. Хіба це, наприклад, не засвідчує рівне з чоловіками становище жінок у відомих багатьом скандинавських країнах? Сучасному життю в них притаманна сьогодні висока внутрішня стабільність. Там прийнято підкреслювати ступінь жіночого представництва на різних суспільних і державних посадах, оскільки це розглядається як ознака високого рівня розвитку демократії в країні.
І, нарешті, останнє. Ключовий момент у боротьбі жінок за свої права полягає в тому, що вони повинні самі говорити за себе, повинні використовувати свій власний голос. Фундатор жіночого руху в Америці Елізабет Стентон у своїй книжці «Історія боротьби за право голосу для жінок», розповідаючи про підсумки першого з’їзду з прав жінок і бажаючи підкреслити реакцію жінок, висловилася про це дуже образно. «Ті, хто брав участь у з’їзді в Сенека-Фоллс, — писала вона, — відчули, що в них аж загуло в роті». А відчувши це, жінки зрозуміли, що вони можуть поважати себе, що в них є політичний талант і місія в житті.
Стентон підкреслювала, що виступи жінок повинні також набувати і політичної спрямованості, відображати їхню позицію як громадян республіки. Як актуально це в наш час звучить, чи не так? Якщо проаналізувати популярні в Україні телепередачі на політичні теми, то можна зробити такий висновок: чоловіки монополізували право на публічні виступи і використали цю монополію, щоб поставити жінок в підлегле становище. Гадаю, жінку не треба переконувати, що вона повинна бути зацікавлена в характері законів, які визначають її життя. Страждання вже навчили її цього. Зараз важливо, щоб пропонувалися зміни, щоб вона говорила і щоб голос її звучав голосно.
Чи не час почати виправляти становище?!
