В середині 90-х серед студентів філологічного факультету Львівського університету сформувалося доволі велике коло людей, що поєднують художню творчість із перекладацькою, науковою чи організаційною діяльністю. Багато хто із відомих тепер письменників давно захистив кандидатську дисертацію (Галина Крук, Олена Галета, Ірина Старовойт), опублікував ряд перекладів (Маріанна Кіяновська, Наталка Сняданко)... До цього покоління випускників університету належить Назар Федорак — поет, що водночас займає аж ніяк не останнє місце у філологічній науці.
Однак не кожен студент-філолог Львівського національного університету імені Івана Франка знає, що їхній викладач Назар Любомирович Федорак є автором кількох збірок поезії та книжки вибраного... І, мабуть, не кожен допитливий покупець, зайшовши до книгарні і побачивши якусь із книжок поета Назара Федорака, здогадається, що автор є доцентом кафедри української літератури ім. М. Возняка ЛНУ. Хоча, якщо цей покупець перетвориться на вдумливого і чутливого читача, то побачить, що перед ним — дуже цікавий письменник.
— Поет і викладач, поет і літературознавець — для вас це гармонія, доповнення чи антиномія?
— Я означую це єдиним словом — «літератор». Бувають моменти, коли здається, що наука заважає поетизувати або навпаки, коли підготовка лекційного матеріялу вганяє в шал, бо забирає надто багато часу, але, врешті-решт, результат взаємодоповнення компенсує тимчасовий дискомфорт. На щастя, можу сказати, що вже звик до цієї «багатоканальности»; у мене є вірші, які я написав у той час, коли студенти мучилися над самостійною роботою, є вірші, яких би ніколи не було, якби я заново не ознайомився з тими чи іншими середньовічними пам’ятками. Тому я просто «багатопрофільний літератор», і це мені подобається.
— З одного боку, ви — у колі науковців кафедри української літератури Львівського університету, а з іншого — у колі письменників-ровесників. Відчуваєте зміну коду?
— Я би ще додав: і з третього, і з четвертого боку: маю на увазі сім’ю та друзів- журналістів. Тож «закодованостi» не бракує. Насправді я звик органічно почуватись у цих різних середовищах, а коли в якомусь товаристві стає дискомфортно чи нецікаво (це, звичайно, не стосується сім’ї), тоді я просто йду. Мине час — у людей зміниться настрій — і все знову буде гаразд... Що ж до самих цих середовищ, то вони справді різні. Приміром, багато колеґ-викладачів досить скептично ставиться до сучасного літературного процесу, його творців і їхніх здобутків. З іншого боку, в середовищі письменників є зверхнє ставлення до істориків літератури як до осіб закомплексованих, котрі не бачать далі за носа свого літературного періоду, не знають життя, його труднощів і принад, не здатні вийти за межі певних наукових схем і власних стереотипів. Усе це, як на мене, обопільні ревнощі, бо кожен письменник вважає, що міг би бути фаховим літературознавцем, а чи не кожен науковець упевнений, що варто йому тільки взятися за художнє перо — і місце в історії літератури ґарантовано, бо ж він чудово знає механізми творчості і те, як «треба» писати. І дуже добре, що перші здебільшого не пишуть наукових монографій, а другі не видають (майже) романів...
— Ви є автором одного із випусків проекту «УСЕ для школи» — про Валерія Шевчука. Вибір саме цього письменника для підготовки журналу став для вас перевідкриттям цього письменника? Шевчук для вас — авторитет?
— Валерій Шевчук для мене — живий класик української літератури. З усіма перевагами та вадами, які супроводжують такий імідж. Як письменник він найцікавіший мені в ролі інтерпретатора. Тому мій улюблений Шевчуків твір — роман «Три листки за вікном». Шевчуків Ілля Турчиновський із першої частини цього роману — це чудовий зразок літератури, породженої літературою, свідчення того, що продуктивним імпульсом для написання твору найвищої проби насправді може стати будь-що, навіть порожня сторінка чийогось життя, кінчик якої випадково виткнувся на поверхню. Я схиляюся перед працездатністю Валерія Шевчука, хоча вона, як на мене, інколи шкодить глибині його наукових студій.
— Із Валерієм Шевчуком пов’язане (окрім всього іншого, що робить ця людина) відкриття українського літературного бароко — через переклади текстів, численні статті та книги, зокрема, із однієї з них — «Із вершин та низин: цікаве літературознавство» — бачимо, що в нашій літературі є багато забутих імен, вартих уваги. Чому бароко ще й досі для нас є свого роду прірвою (хоча ми уже її долаємо)?
— По-перше, я би не пов’язував відкриття українського бароко саме зі Шевчуком. У нашій літературі воно взагалі ніколи не зникало, тільки переживало певні видозміни, а в науці на перше місце, мабуть, варто поставити все-таки Дмитра Чижевського. По-друге, бароко може бути прірвою тільки для тих, кого воно зовсім не цікавить. А навіщо їм тоді цю прірву долати? Так уже повелося, що в культурі є речі масові, а є елітарні. Мені, навпаки, здається, що сьогодні дехто прагне зробити бароко такою собі модною «фішкою», залишивши від цього явища тільки красиву позлітку. Така поверховість ще не так давно загрожувала знеціненням того ж таки Шевченка, але Шевченко — це явище, яке ніколи не дозволить себе знецінити. І бароко — так само. Не треба приходити в цей період натовпами, як невиховані екскурсанти, з єдиним прагненням — наклацати якомога більше «фоток». Це така елітарна культура, до осягнення якої треба доростати і доростати поодинці; й у цьому сенсі я навіть радію, що є певна естетична та світоглядна прірва, яка не пускає в бароко всіх ласих до нього. Мій близький приятель і кум, котрий живе у Криворівні на Гуцульщині, каже, що міг би віддати своє життя, протестуючи проти прокладення через його село залізничної колії. «Цивілізація, яка приїде до нас потягами, поховає справжню Гуцульщину», — каже він. Я дуже добре його розумію, і я теж проти прокладання колії до станції бароко, яка після цього може стати сувенірною, лубковою і несправжньою.
— На філологічному факультеті Львівського університету ви викладаєте світову літературу. Який основний принцип вашої методики? На вашу думку, основне — це подати якомога більше матеріалу чи зосередити свою увагу на основних переломних пунктах літературного процесу?
— Головний принцип моєї методики — зробити так, аби студент якомога більше запам’ятав із мого курсу та міг якомога вільніше орієнтуватись у літературних явищах: бодай відрізняти середньовічний твір од реалістичного. На жаль, навчальну програму побудовано так, що на вивчення так званої епохи Середньовіччя («так званої» — бо передбачено розгляд літературних процесів лише Західної Європи) відведено тільки один семестр. Півтори тисячі років творчості — і чотири місяці вивчення! А з наступного року хтось додумався увібгати в той самий один семестр і західноєвропейське Середньовіччя, і Відродження. І це не для умовних юристів, математиків чи економістів, а для людей, котрі потому називатимуть себе філологами! Що і як я читатиму-викладатиму за таких обставин, узагалі поки що собі не уявляю. Яка методика? Тут би встигнути хоча би назвати всі основні твори та хоча би найважливіші імена!
ДОВІДКА «Дня»
Назар Федорак народився 11 квітня 1974 року у Львові. Університет у рідному місті закінчив у 1996 році, однак писати вірші, а також брати участь у наукових конференціях почав у ранньому студентському віці. Серед поетичних книжок є такі: «Брудершафт із собою» (1997), «Крапки» (1997), «Земляне тіло» (2000), «Досвід повертання» (2001), «Сієста» (2003) та «Сад божественних комах: вибране» (2004). У колі літературознавчих інтересів: проблеми поетики давньої української літератури, зокрема, літератури княжої доби, історія світової літератури Середньовіччя та Відродження, сучасний літературний процес в Україні. Назар Федорак — кандидат філологічних наук, дисертацію «Поетика Галицько Волинського літопису»захистив у 2000 році, у 2005 му вийшла однойменна монографія.
