Завтра — день рідної мови

«Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.»

21 лютого по всьому світу відзначається День рідної мови. Започаткований у 1999 році на сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, він спрямований на підтримку мовного та культурного розмаїття.

Із цієї нагоди у Національній парламентській бібліотеці України відкрилася виставка словників (орфографічних, фразеологічних, синонімічних, перекладних...), які засвідчують особливості розвитку нашої мови. До речі, цьогоріч святкуємо століття виходу останнього тому чотиритомного видання «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка. Це був перший фундаментальний перекладний і частково тлумачний словник, який містив 68 тисяч слів!

У кожній розвинутій країні приділяється належна увага словниковій справі. Ба, грунтовні праці стають національним надбанням. А в Україні тривав і триває (колись же він повинен закінчитися) період накопичення первинного капіталу, тому й гуманітаристика не набрала висоти. Один із наслідків цього — у нас словники виходять мізерними тиражами — тисяча-дві примірників... Щоправда, останнім часом наклад зріс до п’яти... Здебільшого їх можна придбати у столиці та обласних центрах... (Про містечка й селища не йдеться. Та й книгарень там майже не залишилося). Або ж знайти у бібліотеках мегаполісів — туди вони повинні надходити згідно з постановою Кабміну про обов’язковий екземпляр документів (це той екземпляр, який видавництво за законом зобов’язане надіслати до бібліотеки). І то не факт. А між тим, словник — це практичне застосування мови. Як писав класик: «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля...».

Можна багато говорити про підняття престижу української мови. Але, вочевидь, найкраща порада — почати її використовувати: як у живому спілкуванні, так і в усіх публічних заходах на цілій території держави — від Криму до Галичини. А тоді й думатиметься українською (і по-українськи). На питання «Які заходи найбільш сприяють авторитету української мови?», що «День» ставив своїм регіональним експертам, доцент кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» Ірина Фаріон вичерпно відповіла: «Мова — це не засіб спілкування, а спосіб життя».

Людмила НЕСТЕРЕНКО, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Запорізького національного університету:

— Авторитет державної мови починається, коли представники цієї держави говорять її мовою. Останнім часом від посадовців області та міста у публічних виступах можна частіше почути українську. Хочеться, щоб і надалі ця тенденція продовжувалася. І українська мова тоді не буде мовою далекого Києва, а стане мовою влади регіону. Це найкраща соціальна реклама.

Помітний останнім часом перехід на українську мову місцевих засобів масової інформації і, здається (у всякому разі, на мій погляд) без особливих ексцесів. Приємно, що це стосується не тільки державної телерадіокомпанії, але й недержавних популярних місцевих каналів. Частіше українською мовою готуються і рекламні ролики.

Серед студентів, з якими ми маємо справу, теж зростає потреба в знанні української мови. Коли відбувається запровадження української мови у діловодство, у різні сфери діяльності, економіки, це вимагає від майбутнього фахівця оволодіння професійною лексикою. Ще кілька років тому можна було почути в аудиторії прохання викладати дисципліну російською мовою. Сьогодні студентська аудиторія готова сприймати українську мову і бажає отримувати нею професійну інформацію.

Впровадження української мови не повинно тривати через гучні акції, показові заходи, провокування конфліктів. Постійна цілеспрямована діяльність дає більший ефект.

Сергій ДОВГАЛЬ, голова Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта»:

— Про який авторитет державної мови можна говорити, якщо усі керівники обласної та міської влади, навіть на офіційних заходах послуговуються переважно російською?! Я вже не кажу про побутовий рівень. Єдине, що справді відбулося в офіційній сфері — українська мова стала мовою діловодства. Однак і тут є виключення — у судах, наприклад, судді, посилаючися на бажання учасників процесу, дуже часто переходять на російську мову. Окрім того, навіть там, де українську мову застосовують, вона не є нормативною. Три роки тому колишній губернатор Надія Дєєва запровадила курси української мови для працівників Дніпропетровської облдержадміністрації. Та тривало це недовго: відбувся один випуск слухачів і на тому все скінчилося. Хоча знання державної мови — це кваліфікаційна вимога для держслужбовців. Це як ноги для балерини — якщо не здатний танцювати, мусиш піти геть.

Василь БОНДАР, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України:

— На жаль, як у Кіровограді, так і в районних центрах, особливо в установах та окремих навчальних закладах, сьогодні українська мова звучить не так потужно й повноцінно, як належало б державній мові. Але незважаючи на це, вона здобуває все більше підтримки серед населення, особливо молоді. І відбувається це, перш за все, завдяки масштабним (і що важливо — незаполітизованим) проектам, що стали вже традиційними й проходять за підтримки обласної влади.

Зокрема, варто згадати щорічний огляд-конкурс аматорських театральних колективів клубних закладів області «Театральна весна Кіровоградщини», який нинішнього року буде ювілейним, 50-м. Саме тут зі сцени можна почути красиву, колоритну українську мову в гарному виконанні самодіяльних акторів, з усіма характерними особливостями кожного району.

Для нашої області, яка є колискою українського професійного театру, великою честю стало проведення ще одного яскравого театрального дійства, котре збирає шанувальників Мельпомени з усієї України і навіть із-за її меж на хуторі Надія — у родинному гнізді братів Тобілевичів. Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» — це візитна картка нашої області, аналогів йому в Україні ще треба пошукати.

Ще два проекти, які давно переросли обласний рівень і вийшли на загальнодержавний — фестивалі хорового співу «Молюсь за тебе, Україно!» та «Калиновий спів», які популяризують красу української пісні, українського слова. Кількість бажаючих взяти участь у цих заходах щоразу збільшується, і це свідчить про високий рівень організації та виконавської майстерності учасників.

І, безумовно, неможливо оминути увагою ще одну подію, яка органічно увійшла в життя Кіровоградщини кілька років тому — літературну премію імені Євгена Маланюка, започатковану обласною радою для відзначення талановитих письменників нашого краю. Разом з тим, є проблеми із впровадженням державної мови в Кіровоградському національному технічному університеті, Льотній академії, інших закладах, де викладацький склад спілкується зі студентами мовою сусідньої держави.

Кіровоградська область розташована в центрі України, і вона реально відображає статус української мови по всій країні. Звичайно, проблеми з її впровадженням у нас є, як і в інших регіонах. І все ж, хоч би як сутужно просувалися патріотичні ідеї, але ми маємо головне: державу та мову.

Ірина ФАРІОН, доцент кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка»:

— В чому проблема теперішньої мовної ситуації? Якщо суспільство вирішуватиме її на рівні XIX століття, тобто народницькими методами на зразок проведення вишиваних свят із лірично-плаксивими віршиками про солов’їність української мови, то ситуації ми не змінимо. Мовна проблематика у нас абсолютно політична. А якщо її перевести в юридичну площину, тоді мовні питання почнемо вирішувати дуже легко та просто. У Кримінальний кодекс слід внести пункт «Про кримінальну відповідальність за порушення ст. 10 Конституції України». Тепер конкретно щодо того, що ми робимо на наших теренах. Львівська область є піонером у надзвичайно цікавих речах: на початку кожної сесії Львівської обласної ради всі депутати отримують роздрук своїх мовних помилок, і я впродовж десяти хвилин аналізую ці помилки, не називаючи жодного прізвища, тому що йдеться не про персоналії, а про простір, яким ми дихаємо, — це є мова. Для того, щоби вийти за межі депутатських і студентських аудиторій, ми розмістили наліпки з культури мовлення у громадському транспорті, які мають загальну назву «Говорімо правильно та красиво». Ці наліпки їздять у маршрутках не тільки Львовом, а й Львівською областю. Вже готовий новий комплект наліпок, і від наступного тижня 4 800 одиниць обласного транспорту матимуть нові. Крім того, ми започатковуємо нову акцію під тою ж назвою, але розраховану на дитячі садочки. Я отримую величезну кількість листів і дзвінків від людей, які страшенно обурені тим, якою мовою розмовляють діти у дошкільних закладах. Мене не цікавить мова тих людей, які застрягли в радянській добі, і тих, хто досі не може усвідомити, що в Україні слід говорити українською. Мене більше турбує мова нашого — молодого покоління. Тому я категорично проти, коли дітям у садочках закидають у підсвідомість слова на зразок «шкафчік», «шарфік», «чьолка», «кружка», і вважаю це загрозою національній безпеці. Ми запрезентуємо львівським дитсадкам, а їх у нас близько ста, плакати на мовну тему. Один із плакатів має гасло «Бережи мову», де зображено батька, який веде дитинку за ручку і тримає над нею парасольку. У парасольку влучили дві блискавки: русифікація і суржикізація. На другому плакаті зображена Баба-Яга, яка вкрала дитину, а дитина — це мова: «бабище-суржище вкрала мову рідную, а ти поверни її на свої уста ніжнії». Авторами цих плакатів є мої студенти — дизайнери та архітектори. І ще одне цікаве нововведення. На рекламних носіях у Львові, зокрема, на світловій рекламі, ми розміщуємо плакати — також на мовну тему, один із яких — з розкішним портретом Лесі Українки і гаслом «Слово, моя ти єдиная зброє», аби у такий спосіб закцентувати увагу на мовній проблематиці — не як об’єкті оплакування, а як зброї, що здатна захистити світ і змінити його.

Ще один з останніх найкращих наших подарунків мові: минулого тижня я зініціювала на сесії Львівської обласної ради відкриття курсів української мови для громадян і негромадян України. Ці курси функціонуватимуть з вересня при Інституті післядипломної педагогічної освіти. Вони повинні забезпечити два рівні володіння мовою. Перший рівень розрахований на вивчення української як іноземної передовсім для іноземців. Другий рівень передбачає підвищення культури мовлення — йдеться про мову як естетику, як предмет риторської майстерності. І насамкінець: на основі того, що чую у нашому вседозволеному інформаційному просторі, я написала монографію про мовлення політиків «Мовна норма. Знищення, пошук, віднова». Сподіваюся, що вона також вплине на усвідомлення того, що мова — це не засіб спілкування, а спосіб життя.

ДОВІДКА «Дня»

Леонід КИСЕЛЬОВ (1946-1968),

відомий український поет,

народився в Києві в сім’ї російськомовного поета Володимира Кисельова. Починав писати російською мовою, але у квітні 1968 року несподівано з’являється добірка його українських поезій «Перші акорди»…

Захворівши на лейкемію, пішов з життя у 22-річному віці.